В'їдливий Улян почав насміхатися з Михайликової шапки, мовляв, з тієї австрійської торби добре було б годувати коня. Та Михайлик не дав себе образити і сказав, що дійсно годує з неї Обмінну ще й показав кілька листочків і пелюстків од квітів.
До школи завітав дядько Себастіян і приніс два ящики з олівцями і ручками для учнів. У Михайлика олівець був прив'язаний на мотузочці до шиї, бо в ті часи олівець був справжнім багатством для дитини. Дядько Себастіян розірвав той мотузочок і сказав: "…Ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланцюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?" Він подарував хлопцеві олівця і дав почитати книжку з політграмоти.
У шкільному коридорі Михайлика зустріла Люба. Вона поділилася з Михайликом зошитами, які купила на гроші за липовий цвіт. Завтра після школи друзі вирішили йти по гриби, бо Люба знала грибне місце.
Наступного ранку Люба у святковому одязі прибігла до Михайлика і сказала, що не піде сьогодні ні до школи, ні по гриби, бо їде зі своєю тіткою на кілька днів до Вінниці на прослуховування.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Була уже зима, дні стояли куці, мов заячий хвіст. Михайлику все одно було весело, а особливо тоді, як йшов на ковзанку. Якось його наздогнали сани, запряжені вітроногими лошатами, яких нарешті купив дядько Микола. Чоловік сидів на санях, а біля нього сиділа його жінка, тітка Ликерія, і син Іван, Михайликів ровесник. Дядько запросив на сани і Михайлика. Тітка Ликерія почала жалітися, що через цих лошат вони залишилися без корови, але дядько на це не зважав. Сани мчали селом і от несподівано перевернулися. Усі полетіли в сніг, тітка Ликерія насварила чоловіка, образилася і пішла додому пішки. Після цього дядько Микола поважнів і довіз Івана та Михайлика додому вже без вітерця.
Від дядькової оселі Михайлик побіг на ковзанку, але зустрів батька. Він попросив йти додому, бо треба змолоти гречки. Михайлик мусив сам їхати санками до вітряка, бо батько йшов на роботу − хотів заробити на корівчину.
Хлопчик запрягся у свої санчата та й повіз клунок з гречкою, бо скоро мав бути Святвечір і мама мала напекти гречаних млинців. Дорогою до вітряка Михайлик зустрів діда Данила, рідного брата бабусі. Дід також їхав на вітряк, тому підібрав хлопця. Ціле літо дід Данило жив на пасіці в лісах. Він мав дуже гарні, що плачуть на морозі, очі, лагідну посмішку і трохи скорботні уста. Був увесь чепурний та охайний.
Дід розповів хлопчику, що коли дні в зимі стають найкоротшими, то коваль над ковалями − сам Сварог − у своїй кузні кує новорічне сонце. Потім кличе до себе велетня Коляду, який забирає сонце і їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, підважить сани, а сонце скік з них у свою оселю, а з неї і вигляне до людей. От з цього дня і починається новий рік.
У млині було завізно. Поміж хліборобами дженджурився Юхрим Бабенко, який працював у волості податковим збірщиком (люди прозвали його волосним здирщиком), а тепер працював фінінспектором. На новій службі він ще більше запишався. Юхим уже хотів нам'яти Михайлику вухо, але інші дядьки захистили хлопця, а мельник Іван ще й пропустив без черги. Михайлика, правда, трохи боявся, щоб чоловік не згадував про одну пригоду. Якось, ще меншим, Михайлик, як і всі діти з села, чіплявся до крила вітряка і кружляв. Коли він розкошував на крилі, дядько Іван неждано віддер його од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по одному місці. Мельник пояснив, що хлопець міг зірватися з крила і вбитися чи стати калікою.
Уже смеркало, коли Михайлик повертався в село. Він уявляв себе велетнем Колядою, а за ним поскрипував на санчатах не клунок, а сонце. Хлопчик й не помітив, як на санчата сіла Люба, яка саме йшла з хутора від своєї тітки Софії. Спочатку Михайлик віз Любу, а потім вони їхали згори разом. Діти каталися, поки не зійшов місяць. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила. Діти чимдуж помчали в село. Біля воріт Михайлика вже чекали і тато, і мама.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Михайлик так багато бігав і ковзався взимку, що його чобітки швидко дерлися. От і тепер батько розглядав чобітки, а хлопчик боявся бути покараним. На щастя, надворі озвався Рябко, тож тато вийшов надвір. Скоро він повернувся зі своїм кремезним братом Яковом. Той приніс дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом, бо надворі був сильний мороз.
Талант діда Дем'яна найбільше успадкував дядько Яків − він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів − вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько. Відтоді дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі.
Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на господарювання тридцять карбованців. Довго він не повертав грошей, віддав тільки п'ять. Батько уже й перестав сподіватися, що отримає назад свої гроші, а от сьогодні брат приніс йому 10 карбованців сріблом.
Дядько покаявся, що забрав батькову катрагу і залишив рідного брата з однією клунею. Він пояснював це тим, що зараз такий час, що боїться за свою старість, того й вириваєш, і тиснеш кожну копійку, і ховаєшся з нею, наче злодій. Дядька Себастіяна, який жив тільки правдою, дядько Яків вважав чудилом.
Срібло дядька Якова не принесло Михайликові радості, бо тато й мама вирішили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмінну, можна буде купити корівку. Зранку Михайлик з батьками вирушив на ярмарок. Вони мали продати Обмінну, а дядько Трохим мав допомогти у цій справі. Він радив підпоїти коняку горілкою, щоб був блиск у очах, який молодить коня. Того дня на ярмарок йшов і дядько Володимир, він тягнув на продаж корову.
На ярмарку було багато людей і багато товару. На худоб'ячій торговиці Обмінна не привернула уваги покупців. Дядько Трохим та дядько Микола допомогли принадити покупців до корови дядька Володимира. А коли мама і тато відійшли кудись, а Михайлик лишився біля коняки сам, підійшов купець. То був цибатий, у високій шапці селянин. Він спитав, чи коняка ще жива. Михайлик сердито зиркнув на просмішника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провів рукою по її голові, і − диво − Обмінна не вишкірилась, а стиха заіржала. Михайлик почав радити чоловіку не купувати Обмінну, бо вона стара, трохи кривоклуба, кусає і хвицається, а швидко поїхати на ній неможливо. Повернулися батьки й дядько Трохим, Михайлик одразу ж притих. Купець розповів батькам усе, що говорив Михайлик, і хлопчик уже налякався, але потім виявилося, що цей селянин − колишній власник Обмінної. Продав її колись за 10 карбованців, а тепер дав за неї 9. Хлопчик попрощався з Обмінною і попросив дядька не бити її, бо вона стара і спрацьована.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Перед самим Різдвом мама пошила Михайликові омріяне галіфе. У ті тяжкі часи люди не могли дозволити собі фабричних тканин, тому працювали за саморобним ткацьким верстатом. Галіфе було пошите з простого домашнього полотна, але пофарбоване у синій колір за допомогою бузинового соку.
Хлопець пішов у галіфе до школи, і там усі звернули увагу на його обновку, навіть вчителька. А сторож назвав Михайлика кавалером, що йому дуже не сподобалося. Зате Люба аж охнула, коли побачила Михайликову обновку.
Після школи, вибравши слушну хвилинку, Михайлик тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. Люба теж приєдналася. Того дня вона була дуже гарна в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці. Дівчинка так вдягнулася, бо заходив святвечір. Друзі пішли кататися до тієї Ведмежої долини, де колись хлопець з дідом знаходили в'юнячі й карасині місця...
Михалик спочатку вчив кататися дівчинку, а потім сам став кататися. Хизуючись, він мчав з такими викрутасами та обертасами, що раптом провалився у воду. На щастя, його руки зависли на льоду. Хлопець в одну мить вилетів з річки і опинився на березі біля верби. Весь одяг і чоботи були мокрі. Перелякана Люба наказала вилити воду з чобіт, а потім діти побігли у село. Та Михайлик боявся йти додому, і Люба запропонувала йти до неї додому.
Батько дівчинки був у лісі, а мама, тітка Оляна, відразу заходилася біля хлопця. Вона скинула з нього свитинку, чоботи, сорочку і відправила на піч. Коли Михайлик скинув своє пожалюгідніле галіфе, тітка Оляна жахнулася, бо ноги були темні, аж чорні. "От що робить з людиною мороз", − подумав Михайлик. Тітка вважала, що ноги задубіли, та коли провела по них рушником, з-під полотна на ногах з'явилися білі смуги. Тітка розсміялася, бо то з галіфе облізла бузина!
Коли Михайлик був у Люби, до хати завітав дядько Сергій. Він просив продати йому куріпку, яку Люба тримала в хаті. Та дівчинка і її мама знали, що чоловік хоче з'їсти пташку.
Відігрівши і висушивши одяг хлопця, тітка Оляна ще й нагодувала Михайлика пісним борщем. Весь час вона повторювала йому, щоб не журився, і від цього хлопцеві було смішно.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Михайлик радів, що про його пригоду на льоді не дізналися мама з татом, хоч його галіфе трошки посвітліло. Того ж дня, заклопотана перед Святвечором мати ткнула батькові й синові шапки в руки і випровадила у двір, щоб нарубали дров. Хлопець дуже здивувався, коли виявилося, що батько знає про пригоду на льоді. Він радив синові шануватися, бо що вони з мамою робитимуть без нього.
Коли з'явилася вечірня зірка, мати покликала батька і Михайлика до хати. Хоч убога була їхня хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. Її бідність скрасили і вишиті рушники, і кетяги калини, і запашне сіно на покуті, й свят-вечірній стіл, на якому були три хлібини, грудка солі, стос гречаних млинців, різні пісні страви.