Серце було готове вискочити з грудей, і він з надією зирнув угору: шлях йому треба було подолати ще немалий. По стежці від будинку йшов хлопчак з бідончиком. Володимир здогадався, що вчителька Галина Іванівна, до якої він йде, − мама цього Хлопця. Володимир сказав Хлопцеві, що він директор школи, а потім спитав, у якому класі Хлопець. Той відповів, що у 4, але ходить до школи в місті.
Хлопець пішов вниз, а Володимир звівся і рушив вгору. Галя уже спостерігала за його чудним сходженням, жаліла його й дивувалася. Стара збудилася й побачила, що внучка її принишкла біля паркана. Баба запитала, хто йде, і висловила надію, що це той, який має прийти до Галі. Стара по-справжньому хвилювалася і говорила, що так було завжди в цьому домі і так воно буде! Галя на мить повірила в бабину казку, і тривога підступила їй під серце. Вона кинулася на поміч Володимиру, якому в очах уже кола пішли. Коли він розплющив очі, то побачив, що сидить на лаві, в руці тримає кварту з водою, а навпроти в ясно-синій сукні стоїть і ніяково всміхається така жінка, яка може тільки приснитися. Галя допитувалася, чи йому погано, а стара гукала, що йому треба. Галя, здається, зовсім забула за бабу: чоловік, котрий безпомічно сидів перед нею, подобався їй. Вони дивилися одне на одного й очей розвести не могли. Нарешті Володимир сказав, що йому потрібна Галина Іванівна, бо він новий директор школи. Хотів набрати поважного вигляду, але так само, як не вдавалося йому це перед Олександрою Панасівною, так не вдалося й тут. Був уже давно підлеглий тій першій жінці як матері і цій, другій, бозна й чому. Галя сказала, що можна було прислати когось по неї, а він признався, що ще ніколи не ходив у директорах...
Стара сиділа на ґанку і знову побачила синю хмарку перед очима, в ній промалювалися контури гори і замку на ньому, і ступав на подвір'я того замку красень чоловік, якому судилося потім тут жити, − навіки зачарувався він у голубій красуні, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у старої з очей сиві сльози, уздріла вона дочку тої красуні й пришельцеву. Вже друга хмарка розквітала в її свідомості, і другий чоловік заходив до їхнього двору прохати напитися. Йшла йому назустріч красуня в червоному, і новий пришелець також не міг не зостанозитися й не зачаруватися нею... Стара розплющилася. Третю красуню і третього пришельця бачила уже перед собою.
Тим часом Хлопець йшов повз скелю. Збоку від скелі лягала прямовисна кам'яна стіна, по якій любив Хлопець лазити, її стежки були відомі тільки йому. Хлопець йшов з бідончиком до Марії Яківни, щоб взяти козиного молока, яке любили всі пожильці дому на горі. Вабив Хлопця і дід Іван − прадід в перших, величний і таємничий.
Інколи Марія Яківна запрошувала хлопця до хати, і він любив дивитися на дідові книжки і оправлені у шкіру зошити. Ці зошити були спокусою для Хлопця, але тільки один йому вдалося погортати − той, що постійно лежав на веранді...
Сьогодні Марія Яківна питала, як поживають мама з бабусею, скаржилася, що Хлопцева мама давно до неї не приходила. Поки стара наливала молоко у льоху, Хлопець ласував, як завжди, смачні яблука, груші з чудової вази старої роботи. Поки він був сам, підскакував до зошита на столі і задивлявся на великі, кострубаті й величаві літери, даремно намагаючись збагнути хитру плетеницю слів. І хоч нічого не тямив у тому, що читав, з жадобою та нетерплячкою вдивлявсь і вдивлявсь у той почерк − глибоким спокоєм та чаром віяло від тих сторінок…
Один із хлопців Олександри Панасівни пішов по гас, він вистоїть біля гасової будки добрих п'ять годин. Другий хлопець пішов до магазину, щоб повернутися на обід, несучи під пахвою кілька хлібин із паперовою смужкою. За ним ітимуть ще й дві дівчинки, які наспіють до магазину, коли доходитиме черга, − перед тим вони обійдуть із відрами цілий берег, збираючи цурпалля й напівспалене кам'яне вугілля. Найменша дівчинка вихоплюватиме з-під материної лопати картоплю, бо сьогодні Олександра Панасівна вирішила викопати рештки картоплі з городу. Сама Олександра Панасівна багато діла не зробить: збігає на базар, зварить їсти, викопає картоплю, випере гору дитячих сорочок, штанів та платтячок, підмаже хату там, де обвалилася глина, сходить з малою до Марії Яківни по молоко, полізе на горище, щоб закласти дірку на дахові, витріпає й вивітрить дитячі постелі і побіжить до сторожа Степана купити яєць − сьогодні іменини в її найменшенької.
Увечері вони зберуться разом, розкриють одну із банок, що подарував їм Володимир, сядуть до столу і одержать по скибці хліба, намазаній тушкованою свининою, і по шматку солодкого пирога з маком. У дітей світитимуться очі, і вони їстимуть ті скибки й пиріг помаленьку, щоб надовше розтягти задоволення; після того Олександра Панасівна наставить старий патефон, діти почнуть танцювати. Танцюватиме з ними й вона, доки виступить їй на оці блискучий кришталик сльози, − згадає вона тоді невисокого, широкоплечого чоловіка, тиха туга обвіє її. Потім вона зварить фруктовий чай, кожна дитина отримає по грудочці цукру. Свій цукор мати віддасть іменинниці.
Можливо, шумітиме тоді за вікном дощ, і, може, притулиться до однієї з тих шибок прозоре обличчя. І обернеться на хвилю до того вікна Олександра Панасівна, тоді зустрінуться вони очима й пізнають одне одного. І це все побачить тільки один чоловік з цієї околиці − старий, сивий козопас. Він бачитиме тінь-чоловіка, що відступає од вікон, щоб знову пройти тисячу кілометрів і знову впокоїтися, він бачитиме й п'ятеро дітей, що зібралися довкола матері; він пізнає дивне світло в материних очах і знайде назву для нього. "Любов", − подумає він…
Іван сидів на розкладному стільці-палиці і помітив, як павук мандрував по листках, а ті ставали жовтими. І хоч стояли ще гарячі дні, хоч цвіркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив жайворонок, Іван відчув, що той павучок проклав дорогу і до його серця. Іван пішов по схилу вгору і побачив, що поле вкрите стернею, голе вже й порожнє. Кілька павуків почіпляло павутиння до козиних рогів, і коли Іван подивився на них згори, побачив, що позамерзали й кози. Іван засунув руку під сорочку і стис те місце, де мало бути серце. Починалася осінь… Тоді вперше за життя стало страшно Іванові. Він побачив грубий зошит у шкіряній оправі, в якому були списані ще не всі сторінки.
Володимир вертався з гори. Він оглянувся, побачив Галю, і вони усміхнулися одне одному. Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офіційна особа. Що б сказали про неї Марія Яківна і Олександра Панасівна? Що б сказала ота вулиця, що тече сюди до горбів від міста, і та поки що порожня школа? Що скаже про неї й бабуся? Вона поглянула на ґанок, але бабусі не було, хоч стара без її допомоги не ходила. Галя влетіла в кімнату, бабуся сиділа в кріслі. Галя сказала, що це приходив до неї новий директор. "До мене свого часу теж приходив такий директор", − мовила стара і раптом розсміялася.
Володимир зустрів Хлопця, який уже повертався з бідончиком молока. Хлопець сказав, що йде від Марії Яківни, і Володимир вирішив зайти і до цієї вчительки. Він пішов стежкою, яку показав Хлопець. З гори видно було вулицю, і Володимир побачив, як повертаються додому діти Олександри Панасівни. Дівчатка співали, і Володимир пізнав мелодію, яку тільки що насвистував Хлопець. Можливо, колись Хлопець почує цю мелодію із вуст старшої дочки Олександри Панасівни, і, хто зна, може, він уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп'ячим поглядом, ясно здивувавшись із неї...
Володимир і Марія Яківна сиділи в садку. Стара пригостила його козиним молоком. Вона розповідала йому про школу, а він думав про своє сходження на гору і про ту неймовірну зустріч. Жінка, яка розповідала всілякі історії зі шкільного життя, нагадувала йому першу його вчительку, і він подумав, що стає підлеглим ще й цієї жінки. Марія Яківна попросила Володимира дати їй першачків. Він погодився. Коли вже хотів йти, раптом відчув у цьому обійсті якийсь незвичайний дух, запитав, чи не її чоловік той козопас. "Мій, мій! − захитала радісно вчителька. − А знаєте, що мені здалось у першій хвилі? Думала, ви якийсь його родич!"
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ другий
СИНЯ ДОРОГА
Дощ шумів і плескотів, а перед ним лежала прозора куля, і він уже мав увійти до неї. Туди вела синя, мерехтлива дорога, позаду лишалася хата із печальною жінкою і з веселими дітьми; він весь час озирався і найчастіше бачив обличчя Шурине. Він ще повинен перейти цю дорогу і має ще не раз озирнутися. Тож ступав приповільнено, озирався й бачив дім із прозорими стінами, за якими святкують сімейне свято істоти, в яких залишив своє тіло…
Уперше Олександра зустрілася з ним у подруги, де зібралися на вечірку хлопці й дівчата. Широкоплечий хлопець із зачесаним набік чубом і з плямкою вусиків під носом, широкогубий і широколиций, дивився на неї й дивився, і їй стало дивно, що очі в нього темно-сині, − мали б бути чорні чи зелені. Від погляду Олександрі стало так млосно, що захотілося покинути веселу компанію й повернутися додому, де так приємно й тепло пахне свіжою сосною, де стоїть у своїй майстерні батько й теше рубанком, а з-під його рук вилітають запашні стружки. Микола пахнув він шкірою.
Її подруга Соня, хазяйка квартири, відразу про щось здогадалася. Вона помітила, що з кутка на подругу дивляться сині й палкі очі. Компанія грала в оракула, але Олександра й Микола були зайняті чимось іншим. Химерні нитки простягалися від нього до неї, і Олександра відчувала, що її обплутує тими нитками, що стає вона зовсім безвільна і мимовільно шле до нього нитки свої і що вони незвичайно між собою сплітаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й він…
Перед цим сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першої взуттєвої фабрики Микола Ващук утратив спокій: його почало нестримно вабити до осіб жіночої статі. Не міг навіть розважно зняти мірку з елегантних ніжок, що довірливо щодня простягалися до нього. Він непокоївся, виходив з роботи, забувши й попрощатися, і йшов, не знаючи напрямку.