Черевань образився, але щоб не залишатися з таким паскудним прізвищем, пообіцяв, що поїде зі Шрамом за Дніпро і готовий до всього. Шрам аж повеселішав, як побачив, що ще не перевівся в Череваневі козацький дух.
V
Наші прочани відвідали дерев'яну церкву гетьмана Петра Сагайдачного. Потім вони побачили, як запорожці зі світом прощаються. Бо коли доживе було котрий запорожець до великої старості, що воювати більше не здужає, то влаштовує свято, а після нього їде до Межигорського спаса, в монастир, щоб доживати там, "спасатись", коли все товариство і вся суєта мирська залишиться за ворітьми. Козак віддає все, що має, на церкву і вдягає волосяну сорочку. Так і сьогодні саме було таке свято у козаків.
Шрам, хоч і сердився на запорозьких козаків, але задивився на них і собі. Хоч і багато ті шкоди діяли, але любили їх люди. Мабуть, тому, що не треба їм було нічого, а волю і звичаї берегли завжди, готові були стати на захист краю.
Черевань сказав, що коли б не був жонатий, то зараз би подався на Запорожжя. Але Шрам його зупинив, сказавши, що чесному чоловікові стидно прилучатися до цих розбишак. Перевелися тепер запорожці. Колись туди втікав щонайкращий люд, а тепер там гольтіпаки, або злодюга, або дармоїди.
Шрами з Череванями поспішили до іншого монастиря, бо надійшли запорожці й хижо стали поглядати на Лесю. Один з запорожців був здоровенний, опасистий, з довгою, густою чуприною. Другий був молодий високий козак, але вгадувалося в ньому щось азіатське. Череваниха злякалася тих двох запорожців.
Коли вони їхали крутою й покрученою дорогою, і карета відстала від вершників, а Петро вже не їхав біля жінок, Череваниху з Лесею наздогнали ті самі запорожці, яких вони злякалися ще в монастирі. Козаки їхали по обидва боки ридвана й говорили ніби між собою, що такої дівки гарної вони зроду не бачили. Один казав, що міг би її поцілувати, а другий говорив, що це сало не для кота. Леся злякалася ще дужче, щоб на неї не напали, але Василь Невольник заспокоїв її, що молодці лише жартують.
Тих два козаки звалися Кирило Тур і Богдан Чорногор. Старший запорожець гукнув до свого побратима Богдана, що він Січ поважає, як матір, але задля такої дівчини можна покинути і батька, і матір. І сказав, що хоч так, хоч сяк, а дівчина ця буде його. Закине її в сідло, та й помчить у Чорну Гору, куди ще раніше запрошував його товариш. Ні жива ні мертва, Череваниха ледве наздогнала своїх, а запорожці пропали.
VI
У Печерському монастирі Шрам вистояв службу, а потім ходив біля надгробків, сумно думаючи, що всяка слава, всяке багатство – "суєта суєт", бо смерть рівняє всіх.
Коли Черевані із Шрамами повернули до печер, вони побачили якогось чоловіка в дорогому кармазині, високого й вродливого, з великим почтом. То був Сомко, який зрадів, побачивши Шрама, а Лесю назвав своєю нареченою. Петро здогадався, що за гетьман снився Череванисі, тільки дивно, що про це нічого не знав сам Черевань. Його жінка, очевидно, справлялася й за себе, і за чоловіка. Тепер уже Петрові нічого було думати про Лесю. Був він козак значний і вродливий, та Сомко кращий, нічого з ним і мірятись.
В літописах писали, що Сомко був високий, огрядний, кругловидий, русявий. Шрам називав Сомка ясним соколом, а Сомко Шрама – батьком.
За столом Шрам аж заплакав, бо хвилювався за долю України. Він переживав, що окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, і десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже. Сомко говорив, що вся старшина від Самари до Глухова зве його гетьманом і присяглася його слухати. Що ж до Васюти, то це старий дурень, усі над ним сміються, а Іванець гетьманує лише над п'яницями. Тоді Шрам нагадав, що Васюта відправив у Москву лист проти Сомкового гетьманства, а Іванця в Січі оголосили гетьманом. А ще йдуть поголоски про чорну раду. Сомко заспокоїв Шрама, сказав, що зітре запорожців на макуху, а дурну чернь навчить шанувати гетьманську зверхність. У Шрама аж з душі відлягло, а Сомко висловив надію, що обидва береги Дніпрові схиляться під одну булаву.
Далі перейшли до справ особистих. Сомко сказав, що недобре бути чоловікові одному, у гетьмана повинна бути гетьманша. Й оголосив, що давно вже домовився з панією Череванихою про її дочку Олександру, то ж просить благословення батька й матері. Череваниха благословила, а Черевань від подиву й слова не зміг вимовити. Він сказав, що вчора вже відбулося "пів заручин" із Петром Шрамом. Старий Шрам сказав, що не знав про домовленість, то ж краще віддасть Петра в ченці, аніж стане на дорозі в гетьмана. І поблагословив молодих.
До хати зайшов запорожець Кирило Тур. Шрам зауважив, що не годилось би Сомкові водитися з Туром, але Сомко відповів, що й між них є багато хороших людей, хоч Кирило удає з себе ледащицю і характерника. Кирило Тур виявився тим самим запорозьким отаманом, що врятував колись Шрама від смерті.
VII
Сомко став розпитувати Тура, як він опинився в Києві. Той відповів, що проводжав старого козака до Межигірського Спаса, а відбилися вони зі своїм побратимом від товариства тому, що побачили Лесю. Коли Сомко засміявся і сказав, що то його молода, Кирило відповів, що це його не лякає, важливо одне: дівчина зовсім його причарувала, і він хоче повезти її в Чорну Гору. Це таке ж святе місце, як і Січ, тільки там не цураються, як на Запорожжі, жінок. Кирило сказав, що вкраде Лесю. Дівчина налякалася і заплакала. Мати відвела її в кімнату, а козаки лише посміялися.
Сомко признався Шрамові, що в Києві він не заради сватання. Йому треба твердо стати в місті, запастися провізією і порохом, досягти угоди з москалями, тільки спершу треба зложити докупи обидва береги Дніпрові.
Тим часом Леся боялася, щоб Кирило Тур не викрав її. Вона лежала в кімнаті, і нікому з козаків до неї не було діла, навіть Сомку, який думав лише про гетьманські порядки. Вона любила Сомка ще з дитинства, але не так складалася їхня любов, як собі гадала.
Надвечір повернувся Кирило Тур й сказав, що зовсім уже готовий у дорогу. Він усе жартував та розказував, як викраде молоду. Козаки не вірили й сміялися його вигадкам. Шрам остеріг Сомка, що цей запорожець справді навіжений, але гетьман заспокоїв, сказавши, що Тур не раз виручав його з великої біди. Найбільше уподобав Кирила Тура Черевань, обнімав його та цілував. А той усе дивувався – у них крадеш, а вони тебе цілують.
VIII
До півночі вже всі спали, лиш Петро не міг заснути, ходив гаєм. Раптом він почув тупіт коней. Вершники тихо розмовляли. Петро впізнав голоси Кирила Тура і його побратима, які збиралися викрасти дівчину. Петро хотів врятувати Лесю, але подумав, що це справа Сомка. Поки так роздумував, знову почувся тупіт коней. Петро кинувся на подвір'я, ухопив коня, шаблю, сказав Василю Невольнику про викрадення й помчав.
Тур лякав Лесю, що коли хто наздожене їх, то живою свою здобич він не відпустить. Та молодий Шраменко уже доганяв їх. Аж тут вузенький місток над проваллям. Запорожці перескочили його, і Кирило розібрав дошки, покидав їх у провалля, сказавши, що зараз подивиться, чи гіден Шраменко з ним битися, чи ні. Петро вирішив перестрибнути сам. Він розігнався і стрибнув, але берег під ним відколовся, і козак ледь не загримів у провалля. Аж тут підскочив Кирило й ухопив його за руку, похваливши при цьому за стрибок і сказавши, що тепер радо буде з ним битися. Шраменко відповів, що тепер у нього рука не підніметься на Тура, хай він віддасть дівчину без бою. Але Кирило тільки засміявся й сказав, що цього ніколи не буде.
І розпочалася битва. Мабуть, ще ніколи не сходилися такі сильні супротивники. Билися, поки не зламалися шаблі. Далі вирішили змагатися на кинджалах. Аж ось із лісу вискочила погоня. Тільки доскочили до провалля, як Кирило Тур і Петро одночасно вдарили один одного в груди так сильно, що й повалилися обидва, як снопи.
IX
Леся кинулася до Петра. Забула й за сором, затулила рану хусткою, а кров так і ллється. Впала на плече, плаче, голосить, серденьком називає. Підскочив Шрам, став перетягувати рану синові. А Сомко кинувся рятувати Кирила Тура і сказав, що молода знайшлась би й друга, а от Кирила Тура другого не буде. Леся це почула, і її серце навіки відвернулося від Сомка. Звідкись наскочили запорожці, дізналися, в чому справа, і забрали Тура із собою, сказавши, що вони його вилікують. А Череваниха наказала везти Петра у Хмарище, бо він бився за Лесю, і вони тепер лікуватимуть хлопця.
Черевань запросив гетьмана до себе в гості. Козаки пили, їли, бенкетували, вирішували свої військові справи. А Леся тільки й знала, що копала коріння, варила зілля та сиділа над недужим. Допомагав їй Василь Невольник. Петро мов удруге на світ народився. Крізь марення він бачив, як Леся про нього турбується, як любить його. Але Леся переживала, що їй доведеться тратити молоді літа з Сомком. Пізно розпізнала дівчина, що він козак не до любощів. Але треба коритися долі.
Коли Петро став очунювати, Леся все рідше до нього заходила, соромилася, ніби боялася. Тоді козак сказав їй, щоб не крилася, була йому за сестру, раз не судилося їм бути разом. Леся тільки заплакала. Не раз після тієї розмови заходила до Петра, співала сумні пісні й вдивлялася в очі коханого.
Сомкові прийшла на хутір звістка, що до Переяслава прибувають воєводи від царя, і швидко виїхав. Шрам із сином поїхали з Сомком, а Черевань із Лесею – до жінчиного брата Гвинтовки під Ніжень. Коли ж збереться гетьманське весілля, мали схилити старшину до походу на Тетерю і об'єднання України під одним гетьманом.
У дорозі Сомка наздогнав переяславський сотник Іван Юско і повідомив, що зіньковський, миргородський і полтавський полковники перейшли на бік Брюховецького. Сомко гірко засумував і надумав зібрати військо, щоб провчити зрадників. Але Шрам заперечив, бо вийде замість війни з недоляшком Тетерею війна між сьогобічними полками. І порадив гетьманові їхати в Переяслав та писати листи до всіх полковників, відкрити їм очі й просити схаменутися. Сам же Шрам надумав їхати з Череванем у Ніжень і схилити на бік Сомка Васюту. Після цього Шрам із Сомком сумно розпрощалися й поїхали кожен у свій бік.
Дорогою до Ніжина Шрам бачив, що скрізь народ говорить про чорну раду.