Мати Якилина поцілувала тільки Саву в голову; сестра подала Іванці руку, звідки у сільської дівчини такий світський вишкіл, подумала наша галичанка. Іванка ще хотіла дещо розпитати дорогою, Сава, як правило, відмовчувався. Він часто, до речі, впадав у нірвану споглядально-буддійської меланхолії.
На рідному Тернопіллі знайомство відбувається із точністю до навпаки. Іванчина мати засипає Саву запитаннями, той відповідає, як правило, односкладно. Іванчина мати чомусь вважає, що Черкащина – це схід, а не центр. На другий день утрьох ідуть на батькову могилу.
Шлюб вирішують брати тут, у греко-католицькій церкві. Сава похмурий, небагатослівний, начебто на допиті у вишколеного кадебістського полковника. Іванці раптом проповзає у мозок думка, що він не любить її і взагалі нікого не любить. Боялася, що Сава не з'явиться на шлюб.
Виникли передшлюбні проблеми із грішми, ще у Києві Сава кудись ходив, повертався. Іванка уже думала, що доведеться десь позичати грошей, але в останню хвилину Сава усе ж роздобув грошенят. На запитання про спосіб заробітку тільки скрушно махнув рукою, будь спокійна, мовляв, навіщо тобі зайві клопоти, он дитину чекаємо, тобі не можна дратуватися, моя маленька. Коли він зрідка вимовляв "моя маленька", Іванка ладна була забути про всі сумніви і перестороги.
На весілля Савині мати і сестра приїхати не змогли. 5 листопада 1993 року відбувся шлюб. Все відбулося спокійно і, як на стороннє око, нудно. Кілька людей у церкві – Іванка і Сава, її мати, двоє свідків, сиріч і дівчина з наших організацій, троє материних сусідів. Ні кінокамер, ні папарацці, ні троянд. Життя, донині грішне за церковним каноном, вступає у нову фазу, але вони, бідолахи, ще не підозрюють – випробування тільки розпочинаються...
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА II
Студентська вечірка досягала апотеозу. Дівчата безперестанку курили і лаялися. Діти сіл і тихеньких районних центрів, що делегували гордість місцевих шкіл для навчання у столиці, осягали хаотичні принади відв'язки. Усі розмовляли українсько-російським суржиком. Раптом Остапові очі зустрілися з її очима. Хто ця мовчазна стримана дівчина із блідим обличчям дореволюційної гімназистки? Її поява видавалася тут недоречною. Остап спитав хлопців, що це за дівчина, бо він ніде не бачив її раніше. Виявляється, вона навчається з ним у одному вузі, романська філологія. Остап підходить до дівчини і розповідає, що він з Галичини. Дівчина питає, чи не важко йому тут вчитися, бо у галицьких вузах нижчі вимоги і більше свояцтва, а столиця, мовляв, жорстока, вона випробовує периферійну людину на опірність крові, мегаполіс тисне своєю велетенською масою на вчорашню сільську душу. Остап бачить, куди хилить панянка, доволі безцеремонно і круто, але вона така гарна, має такі звабливі груди і шикарні пропорції фігури, хіба може зацофаний галичанин мати тут якісь шанси?
У м'який Остапів мозок тихо вкрадається другосортність і жах перед цією жінкою. Не зустрічав ще Остап за неповний рік із куценьким досвідом нового життя такої дівчини. Її звати Ірен. Яке чудове українське ім'я, невдало зіронізував Остап; панянка гидливо скривилася, щось сказала про плиткі допотопні жарти, Остап перепросив, якось невдало. Дівчина говорила ламаною українською мовою із потужним північним акцентом. Остап хотів її провести, але вона сказала, що за нею приїде машина.
Зранку Остап зустрів на вокзалі молодшого брата, якого батьки відрядили у гості. Остап думав про Ірен: чи не подумала вона, що він забембаний провінціал, та ще й із бандерленду. Остап ловко плекає свою вторинність, молодчина, Остапе, ти справжній нащадок славного лицарства.
Назарчик – брат Остапа, привіз щире їстівне багатство. Остап засипає брата запитаннями, відчуваючи власну нещирість до більшості Назарової інформації. Господи, чула би Ірен, про що він тут теревенить із Назаром. А Назарові усе цікаво, він уперше у Києві, так хвилювався, бідолашний, перед подорожжю до брата. Мріяв побачити святий Київ наш великий, Золоті ворота, квітник української духової аристократії. Гостинна столиця зустріла Назара соромом, бо при вході до найдемократичнішого транспорту на вокзалі не знав, що треба кинути підступний синій жетончик. Тож сталеві щупальця стиснули Назарові ноги.
Назар хоче екскурсій, походів старим містом. Остапові слід іти на заняття. Назар не хоче сидіти у гуртожитку, він прагне руху, незадоволений Остап кепкує, передбачаючи загублення єдинокровного на вулицях. Назар розповідає, що директор школи нещодавно казав, що Остап – їхня гордість, ось приїде із навчання на канікули, і у школі його з нетерпінням чекатимуть, щоби виступив, розказав про все.
Брати чітко обумовлюють місце зустрічі. Назар залишається зі столицею наодинці. Одразу вивітрюються із голови патетичні мрії, треба вважати, щоб не заблудитися. Хлопцеві одразу кидається в очі різний до непристойності одяг перехожих, дивна відстороненість їхніх облич, між якими лише зрідка промайне живе лице. Він несміло розпитує шлях до Золотих воріт у кількох перехожих, що видались йому ріднішими. Лише один чоловік, сивий, як Назарів батько, відповів по-українськи.
Ось і Золоті ворота. Та скрізь чужинська мова, ошмаття облич, оцупки рук, обрубки величі. Щось притискає Назара до землі, горбатить, робить маленькою комахою, скромним гвинтиком, невідь-як затесаним у відлагоджений механізм столичної машини, покликаної продукувати щастя. Чомусь нестерпно захотілося додому. Але все-таки слід зустрітись із Остапом, скільки хочеться розпитати у брательника, чи не сумує він за нашою хатою, за батьками, чому вряди-годи пише, мати кожен день питає листоношу, чи є вістка від Остапчика.
Хлопець зиркає на годинник, вже шість хвилин назад мав з'явитися брат. Назар переживав, чи нічого поганого не трапилося з братом.
А Остап в цей час шукав Ірен. Вона була на поверсі для іноземних мов. Вони домовилися про зустріч у точний час його зустрічі з братом. Як попередити брата, бідолаха не знає міста, але ж не може Остап Кисільчук посвячувати дівчину в такі малопривабливі деталі, не відмінити ж через це таку важливу стрєлку, вдруге вона може не згодитися, а брат викрутиться, він кмітливий.
А брат чекає ще пів години, на його очі, як би не було це банально, набігають сльози. Жаль стискає серце. Хлопець бродить центром, він упевнений на 100% у поганих передчуттях.
Остапчик дожидає чарівну лінгвістку; брати, чекаючи у різних місцях, хвилюються однаково, лише за різними суб'єктами. Згодом Ірен з Остапом йдуть у дорогу кав'ярню, хлопець позичив годину тому п'ятдесят гривень. Вона хоче сухого вина, Остап глянув у розцінки і завмер. Але він, яко моторний Еней, зразу заявляє, що дуже вподобав Ірен; а ви загалом із дівчатами зустрічалися, – питає та, переходячи виключно на російську; аякже, дайош інтимну тематику на рідній мові! Остап просторікує про епізодичність, необов'язковість власного досвіду, лише не переходить на російську, очевидно, тому, що соромиться накруто замішаного західняцького акценту. Розмова тече довкруж їхнього вузу, Ірен знає про викладачів таке, що наївному хлопові і не приснилося би. Взяти би її таки тут, на цьому столі, міркує злегка захмелілий донжуан.
Ірен розпитує, чи мають вищу освіту вчителі сільських шкіл, чи є у хлопцевих батьків корова і кури, вона цинічно знущається із носія щирого українського імені, той якнайрізкіше відгороджується від будь-якої причетності до сільської домашньої фауни, до сірих закомплексованих педагогів, котрі роками не виїжджають далі райцентру. Ірен входить у смак, проводячи сеанс вишуканої шокотерапії, не відчуваючи, як палкий юнацький інтерес обростає першим екстрактом ненависті і злоби. Грошей їм не вистачає, вона докидає 30 грн. Їй слід кудись бігти. Майже холодно прощаються біля фешенебельного входу. Як там брат?
А брат доперся до університетських гуртожитків за три години. Знайшов Остапову кімнату, звичайно, так і думав, його немає. Назар хоче шукати телефону, повідомляти у сільську раду, що пропав брат, бити телеграму. Хлопець розтривожений.
Та Остап з'явився і сказав, що затримався в університеті, позапланове заняття. Голос Остапа не видає ані найменших вібрацій каяття. Назар рознаркотизовується від хвилі нав'язливих передчуттів, міг би попередити, я переживав. Ти бачиш, він переживав, злісно іронізує накручений приниженнями лінгвістки Остап. Чого приїхав, нерви мені псувати, без тебе тоскно, продовжує Остап, пересипаючи власну бесіду лайкою. Назар сказав, що більше не приїде, і назвав брата панянкою. Остап вдарив брата у лице. Потекла червона юшка. Вони ніколи не билися біля батька-матері, хіба малесенькими. Першим Назаровим бажанням було відскочити вбік і впитися зубами у це ненависне самовпевнене тіло. Він ходить на секцію боксу, тому зуміє побити цього філософа, який ще чверть години тому був ріднішим від себе. Назар хоче це зробити, але бачить фарисейські усмішки сусідів по кімнаті, аякже, бандери приїхали сюди битися. Назар зупиняється. Так і завмерли на хвильку, один навпроти одного, не кузени, не напівродичі, а два рідні брати.
Назар мовчазно і стримано збирає речі. Він думав погостювати у брата декілька днів, він уявляв їхні довгі нічні розмови, він хотів розповісти Остапові про Наталку, не все розкажеш батькові-матері, однокласникам. Остап стоїть посеред кімнати, як укопаний, і жаль йому вже, що вдарив брата, той так довго їхав сюди. Але Остапа забембують ці невідповідні вторгнення в його життя, ці архаїчні пуповини, босоноге дитинство і всілякі рушники, над якими матері недосипають ночей. Треба було попереджувати, а якщо вже приїхав, то слід сидіти нижче трави.
Остап пересилює себе, викликає брата на коридор, нехай не дивляться на їхні суперечки ці жевжики. У коридорі братерські очі спалахують соромом та неприязню. Накінець Остап зважується і промимрює, щоби брат пробачив йому, погарячкував, типу, були неприємності з однією кобітою. Назара душить нахлинутий жаль, образа, йому видається гидким і слизьким худорляво-бліде братове обличчя.
Назар відступає, розум перемагає емоції, він заходить до братової кімнати, знову викладає речі і роздягається.