Рада любила читати, занурюватися у чуже життя – байдуже, Вінні-Пухове чи якої-небудь дівчинки Катрусі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Чи не відтоді вона стала подумки розповідати собі своє життя – щодня по розділу; в тих розповідях прибирала різні псевдоніми, оточувала себе вигаданими друзями й екзотичними хатніми тваринками. Згодом, крім імен, крім середовища, навчилася приміряти на себе історичні епохи: бути вкраїнською бранкою в турецькому полоні, або ж київською чи галицькою княжною в злототканих шатах. Всі ті життя лишали по собі іскристий словесний слід. Так Рада звідала притягальну потугу паралельного буття і водночас його бентежну недовершеність: воно могло заступити собою дійсність, але не могло їй нічого заподіяти.
З "реального" життя Рада пам'ятала всіх тодішніх дітей з цілої округи, і товаришок з музичної школи, і сусідок у лікарняній палаті (у 6 років їй видаляли гланди), і навіть власницю найгарніших у світі ляльок росіянку Лєну Дубровіну, дочку заїжджого військового туза. Ляльки в неї були таки виборні, і ще вражало уяву, що народилася вона в Берліні. Рада брала участь в дитячих іграх, але їй ніколи не бувало по-справжньому весело. За нею мовби невідступно пантрувала якась недовідома інстанція, і вона раз у раз бачила себе збоку.
Якось Рада побачила, як дівчатка у дворі в'язали речі лялькам, і собі захотіла навчитися. Та освоївши техніку, не відчула ніякої радості. І так траплялося часто: оволодіваючи тим, що було приступне її ровесникам і що обіцяло їй так тужно вимарену причетність до дійсності, вона незмінно опинялася перед лицем безживних форм. Перед кожною її навичкою лежала вистраждана історія сходження, що в кінці замикалася мертвою матерією. Дійсність не впускала її.
Якось мала Рада забавилася на вулиці допізна й оханулася аж тоді, коли напівзнайоме дівченя прибігло зі звісткою, що Раду по цілому кутку шукає мама, кличе додому. І ось тут, мов прокинувшись, Рада з пронизливою, кінематографічною чіткістю вгледіла той закамарок, де вони гуртом розігрували якийсь свій імпровізований спектакль: цегляний мур, двійко дерев, примоцований між деревами уламок дошки з розставленими на ньому битими справжніми чарками, витоптану землю з темною таловиною колишньої калюжі, холодне срібне горіння надвечірнього неба в напливах хмарного чорнила. В один мент Рада охопила все це ще гарячим од недавнього збудження зором. Вона бачила в цей час не тільки світ, а й себе в ньому, так, мов її справді споглядало, невідь з якого неміряного далека, незмигне невидиме око...
Далеко пізніше вона зрозуміла, що в таких ото часових щілинах і живе мистецтво...
Рада глипнула на Посланця: він спокійно допивав каву. Їй і раніше траплялися люди, з якими незле мовчиться, але тут було інакше: вона просто бачила збоку всю себе, на цілому протязі свого життя. Жінка спитала Посланця, хто його сюди відправив. Він відповів, що є сили, які правлять світом. Не добрі, не лихі – просто сили. Люди звуть це долею. Вони не спускають з ока тих, хто здатен утрутитися в їхні дії. Рада подумала: як же може вона втрутитися, як це взагалі можливо? "Судженого конем не об'їдеш". – "Авжеж не об'їдеш – але можна поміняти коня", – сказав Посланець. – "І що тоді?" – "Тоді – свобода".
Рада згадала Валентина Степановича. У його кабінеті все було важким – старовинне бюрко на гнутих золочених ніжках, глибоке оксамитне крісло, темно-вишневі портьєри. Рада любила пусті приміщення, пронизані голизною паркетів, навстіж відчинені балконні двері, протяг відлуння, бо в такому оточенні найліпше думалося. Валентин Степанович говорив їй: "Свобода – це для письменника найголовніше". Вона хотіла заперечити, але не могла, бо то був визначний письменник. Він був моцний, кремезний, ще не старий мужчина з буйною, де-не-де протятою іскорками сивини, поганською гривою, і його очі – нерухомі, ледь навскісно розтяті – блищали як у звіра. Важка його рука притискала до поверхні столу тоненький Радин рукопис, адже вона давно хотіла показати йому свій твір. Говорила йому, що "воно так шпарко писалося, аж мені самій було чудно, бо ж загалом це не моя тема — смерть, увесь цей комплекс почувань, воно ніби прийшло ззовні, і в ході писання само собою розросталося, як ото кристал". Рада хвилювалася, говорячи з найбільшим з нині в Украйні сущих, живою легендою.
Валентин Степанович говорив розкішно, просто-таки бароково, густо заплітав в'юнкі хащі образно-мальовничих складнопідрядних речень, де треба, тонко пропускаючи повітряні просвіти значущих пауз. Він розповідав блискучі усні новели, житейські епізоди, яскраві, завершені. Рада вбирала все те як губка, думала, що її з перших рук причащають живою, пронизаною наскрізним сяєвом його, Валентина Степановича, присутності, історією літератури. Щоправда, якось, переказуючи щось із почутого друзям, Рада трохи спантеличено виявила, що всі ці новели не мають жодної самостійної вартості поза силовим полем його особистості.
Валентин Степанович радив деякі місця скоротити, деякі, навпаки, поширити, і ще один серйозний Радин ґандж – то надмір абстрактної лексики. Письменник говорив, що від неї віє свободою. А Рада думала, що не було в неї ніякої свободи. Ніколи не було. А те, що люди розуміють під свободою: справляти тілу свої дихальні, травні, статеві функції – це просто безнадійна, безбарвна й безвихідна свобода графомана замінити будь-яке з написаних слів на інше, або й не писати зовсім. Вона томить, ця облудна свобода, і щоб якось дати собі з нею раду, люди домагаються від дійсності підказок: о Боже, дай нам знак, чи принесе цей похід перемогу. І графоман із цілеспрямованістю комахи-паразита напихає своїми словесними яєчками кожне нещасливе вухо, бо єдине, чого він болісно потребує, – бути мовчки вислуханим. Ні, яка ж тут свобода.
Ця свобода зраджувала Раду щоразу, коли вона поривалася по-графоманському конструювати собі життя за саморуч накиданими сюжетами. Так було того ранку в убогому номері південного готелю, куди вони з Арсеном напередодні щасливо втиснулись на час відпустки. Вже тоді подружжя розпадалося, хоч крива нічних шаленств стрімко повзла в гору. Рада намагалася переконати себе, що в неї прекрасний чоловік, але вона уразилася з непролазної благополучності свого шлюбу. Не треба було їм одружуватись. Вона ще задовго до весілля знала, і Арсен, певно, також здогадувався, що не треба було.
"Як можемо ми говорити про свободу, коли не потрапимо на макове зерня змінити будь-що у власній душі?". "Молодчина", – схвально кивнув Посланець. Але ж Рада знала й інший ступінь свободи! Це було тоді, коли вона писала. "Письмо під диктовку". Слова, що ринуть самі собою, – кожне з них не може бути довільно змінене. Кожен абзац, опливаючи, осуваючись на папір, відкриває наступний. Тільки б не збитися. Вона ніколи нічого не вигадувала. Знала, що писати, – або не знала (і тоді – не писала).
Два ступені свободи. Гелен і Кассандра. "А ти ніколи не замислювалась, чому незрячий Гелен всіма люблений і шанований, а видющу Кассандру ніхто не слухає?" – спитав Посланець. Вона зрозуміла Посланцеве запитання, і відповідь прийшла сама собою: "Кассандра каже людям, який є світ насправді. А Гелен каже їм те, що вони хочуть почути". Посланець зненацька вивалився на осоння, спритно підхопив її руку й торкнувся кісточок сливе ритуальним, безживним поцілунком, схожим на дотик опалого листка. Цей дотик, мов легенька змислова печатка, ствердив страшну невідворотність Радиного здогаду, з яким вона ще вагалася зживатись.
Коли ж це все почалося? Не-людина. Нелюд. Рада згадала слова Арсена: "Ти прагнеш зрозуміти людину – все одно як оволодіти нею, твоє співчуття, чи жалість, чи що воно там є, – якесь об'єктне, воно не наближує до тебе, а навпаки, віддаляє. Тобто це брак звичайної людської доброти, по-моєму. Ти просто не даєш себе любити". Чоловік вважав, що з нею неможливо говорити, її неможливо любити. Але Рада знала: їй потрібні всі і все – не потрібен хтось один. Люди стерпні лише в їхніх часткових проявах: у нічному тролейбусі вираз обличчя чоловіка, на руках у якого заснуло, втопившись носиком у пухкі щоки, дівчатко-гномик у червоному комбінезончику; бабця з коричневим лицем, запнута терновою хусткою, яка шукає "обласну больницю", молода жінка з розгорнутою книжкою на колінах, мокре волосся (дощ?), ніжний нахил голови…
Із студентських літ Рада пам'ятала п'ятикурсника Льоню Братка, котрий на останніх семестрових партзборах, де сповістили про введення військ в Афганістан (грудень 1980-го року), раптом заявив про свій категоричний протест! проти! вводу! наших! військ! в Афганістан! Його відразу вигнали з університету. Але та сила, яка піднесла була його на трибуну переломити собі життя, Рада знала, мала ту саму природу, що й Кассандрин "голос", що й її "письмо під диктовку". Це і є свобода: другий ступінь.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Щоб стався розлом, мусить нарости ота давка, щільна буттєва м'якоть, котрій і належить розломитися, – Раді так і не пощастило її наростити. Як у дитинстві скакати через вірьовочку, їздити на двоколісному велосипеді й плести на дротиках, вона з роками навчилася бути товариською, популярною, любленою, навіть коханою, переміряла на себе десятки компаній, пірнала в густий, насичений плин чужих життів. Але їхня дійсність насправді її не поглинала. Рада відчувала, що бачить їх наче відстороненим оком. Їх, і себе в їхньому гурті, наче вплавленими в єдиний світляний кристал, виламаний із вселенського простору, –чужинка, диверсантка, підступно вникла в їхній світ, ні, ще страшніше — інопланетянка?
Останнім її пристановиськом, замкнутим і суверенним, міг бути шлюб. Сім'я. Твердиня. О тихе сяйво вечорів, о затишок, о змора, о руки, що наллють у шклянку чай, о ніжний чоловічий усміх... Рада намагалася звикнути до "сімейного життя". Та з часом тілесність почала виявляти перші ознаки бунту. Одного разу було по-справжньому жаско: прозора стіна, що стояла між нею і людьми, раптом обернулась на збільшувальне скло, і Рада вгледіла жваві масні губи, розпарені пори, затоплені шкірним салом, різко освітлені наїжені волоски, жовтаві рештки страви в міжзубних щілинах, все це рухалося, сміялося, гомоніло, злите в суцільне кишіння органічної маси.