Сабо спершу дивився на Оглядівського і наче казав: "Коли ж уже... один із нас...?" Оглядівському здалося, що не товариш дивиться на нього, а смерть. "Ти думаєш, – сказав він до Сабо, – що я не зумію так гуляти, як ти? Ось поглянь!" Оглядівський став скакати так само, як Сабо. А потім заспівав веселу народну пісню. Сабо відвернувся від Оглядівського і став тепер скакати все напроти Боянія. Ледве живий Бояні, все спускав очі, бо за кожним разом, як поглянув на Саба, смертельне тремтіння проймало його. Вкінці Бояні зважився спитати його слабим голосом: "Чому так дивишся на мене, як сатана?" Сабо не обізвався, тільки більше вп'ялив у нього свої убивчі очі. Бояні спотикнувся й упав. Та це додало йому нової сили. Зірвався, як малий хлопчина, і став. Навіть Пшилуський, котрий здебільшого стояв над прірвою, пустився в танець. Кожний чоловік щось кричав, а Оглядівський повторяв раз у раз: "Сонце... сонце..." Тільки Штранцінгер стояв осторонь, наче статуя й мовчав.
Оглядівський пригадав сина і попросив його молитися за батька. Не хотів він вмирати, не побачивши сина востаннє.
Бояні заплакав і закликав: "Мамо моя! Де ти?". Він перестав скакати. Почувши плач Боянія, Добровський сказав: "Коли з тебе мужчина, чоловіче, то ніколи не плач!" Потім Добровський розповідав товаришам про даму, яка зрадила його, коли він був на війні. Відтоді він ніколи не плаче, тільки сміється і кепкує собі з життя й зі смерті. Однак душа його все плаче за втраченою вірою в жінку і в людину.
Серед виру танцю, крику й почувань тяжко ставало розібрати, де кінчився розум, а починалось божевілля. Бояні, смертельно вичерпаний, не міг далі скакати. Стояв і дивився в безодню, однак мороз примусив його знов скакати. Зробив кілька кроків і упав. Знову кликав матір. Останнім зусиллям зірвався на ноги і прибіг на край безодні, щоб кинутися в глибину. Але Сабо, що пильно слідкував за ним, ухопив його і не допустив стрибка. Бояні впав на землю і закричав: "Смерть!.. Смерть!.. Боже!.. Зглянься!.." Чоловіки стали довкола нього. Коли Бояні зустрівся поглядом з Сабом, то закричав: "Мамо моя!.. Рятуй мене!.. Рятуй мене!.. Ця людина хоче вбити мене". "Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина", – сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво співчуття. Коли Бояні побачив іскру людяності в його очах і почув його теплі слова, велика ясність засяяла в його очах і на обличчі. Сабо подав йому руку. Бояні попросив товаришів передати його матері, що він помер... у теплій хаті... на білій постелі... Він просив добити його, але Добровський потішав його: "Не бійся, товаришу. Ти зараз заснеш, і весь твій біль мине. Незабаром ми всі заснемо, і всім нам разом із тобою буде добре". Незадовго Бояні заснув і – було йому добре.
Вони стягнули з трупа товариша убрання й розпалили вогонь. Після довгого мовчання глянули на труп. Лежав висохлий, тонкий, наче тріска. Його грудна клітка наче роздерла блідо-зелену, шкуру, і ребра дивилися сумно, наче голі жебраки, на чорний, понурий світ. Його посиніле лице опухло. По цілім обличчі розлилася радісна усмішка. "Невже ж і нам присуджене таке щастя?" – спитав Ніколич і здригнувся. Добровський сказав наче до себе самого: "Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити".
II
Чоловіки сиділи коло вогню, коли раптом сліпий спитав, де вони. Оглядівський глянув на обличчя Штранцінгера. Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу. Хоч сліпому було 24 роки, він був схожий на старця. Гаряче співчуття прокинулося в Оглядівського. Якби він був можновладцем, царем, богом, то впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед Штранцінгером і цілував йому ноги й руки, просив прощення.
Оглядівський запитав товаришів про рідню. Ніколич сказав, що покинув батька й матір, у Сабо не було нікого, Пшилуський сказав, що має діти, а про дружину говорити не хотів. Оглядівський глянув на сліпого товариша й затремтів. Навіщо він питав товаришів за рідню? Адже Штранцінгер усе чує...
Далеко на небосхилі появилася велика, дивно таємна тінь і поклалась поперек дороги, яку люди витоптали у снігу. Ніколич прошепотів, що це знак хреста. Що значить цей хрест?..
Оглядівському хотілося знати, що син і дружина живі. У самому кутику серця притаїлася надія, що вони живі. Навіть думати не хотів, що вони померли. Та перед очима чомусь часто являвся жахливий образ смерті, який він бачив у Мукачеві: з його рідної землі поїзд привіз жовнірів, які були хворі на холеру. Пса, який до них підбіг, застрелили, бо навіть собака не смів зблизитися до хворих на холеру, щоб їх привітати.
Оглядівський уявляв, що колись дружина розповідатиме сину, що його тато згинув на війні. І син буде з пошаною згадувати його ім'я. Вони думатимуть, що батько спочиває десь далеко, серед буйних степів великої України. І не знатимуть, що його тіло на чужині. А може, він ще побачить сина і жінку? Яка чудова мрія!
Добровський сказав, що не тужить ні за ким, сердиться навіть на батьків, що привели його на світ. Чоловік розповів товаришам випадок, коли його капрал бив сербського жовніра, який уже був мертвий. "За що ти б'єш у лице трупа?" – спитав тоді Добровський. "За те, що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях", – відповів капрал. Тоді Добровський застрелив його. "Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра…", – сказав Оглядівський. Добровський сказав, що навіть коли виживе, то не хоче вертатися назад в озвірілий світ.
III
Коли чоловіки трішки зігрілися, кожного, за винятком Штранцінгера й Добровського, вхопив корч шлунка, так що мусили з болю качатись по землі. Коли перший приступ болю трошки заспокоївся, вони почали вже тисячний раз наново нишпорити по кишенях, але там нічого не було.
Сабо витяг кількадесят тисяч корон. Він розповів, що дістав їх у одному албанському селі у капітана, який мав обов'язок рятувати своїх бідних людей. Капітан усе був ситий, все щось їв. Сабо попросив його дати кілька корон, та капітан сказав лиш "Здихайте! Я не дам ні сотика!" В горах Сабо підглянув догідну хвилю й вирвав йому гроші з рук, а самого скинув у безодню...
Раптом Сабо схопив банкноту і почав її їсти. Його очі виступили з глибоких ям, землисто-сіре лице напучнявіло, й було видно, як паперовий вузлик у його устах мандрував то сюди, то туди. Добровський радив не їсти грошей, бо болітиме шлунок, а коли Сабо виживе, то гроші будуть потрібні. Та Сабо брав тисячкоронівки, роздирав їх і примовляв, що дере державного керманича, воєнного доставця, що наживається на війні, генерала, який наказав баталіонові Саба брати приступом, без артилерійного підготування, сербську гору. У одну з банкнот Сабо висякався, говорячи, що там жінки, які зраджували чоловіків, поки ті воювали. Лише однокронівку пожалів Сабо, бо вважав, що це бідний, нужденний пес Сабо: "Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого".
Несподівано всі затривожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб, мабуть, кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку. З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його коло вогню. Він сидів, як бездушний, і хлипав.
Всім товаришам було дуже тяжко запанувати над своїми почуваннями. Тільки по сліпих очах Штранцінгера не можна було пізнати, чи він плакав, чи ні. Раптом сліпий товариш сказав: "Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і – щасливі". По обличчях чоловіків покотилися великі, важкі, гарячі сльози.
Мрія понесла Оглядівського далеко-далеко. Він бачив Святий вечір, дружину і сина у родичів. А він, обшарпаний, знуждований, окривавлений, більше труп, чим людина, спостерігав за ними під вікном. Чоловік думав, що не має права з'являтися перед рідними людьми у такому вигляді, його місце біля собаки Гектора...
У кишенях Оглядівський знайшов витерту, пожовклу кістку цукру. Він поділив її на шість частин, і чоловіки з'їли цукор із божевільною жадобою. Та скоро всі, за винятком Штранцінгера й Добровського, впали через голодні корчі у шлунках. Коли полегшало, Ніколич сказав, що хоче жити, спитав, чи товариші цього хочуть. В усіх було це бажання, тільки про Штранцінгера Добровський сказав, що дух його не живе вже тут. Він ширяє вже далеко... поза межами болю. І Пшилуський сказав, що жити не хоче…
Сабо натякнув, що спосіб вижити є, і показав на труп Боянія. Їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша. Виникла жахлива боротьба між духом і тілом. Тут обридження, там розпучливий крик шлунка. Всі, за винятком Штранцінгера і Пшилуського, обернулися в сторону трупа. "Бійтеся бога, люди, що ви замишляєте? – падькав Ніколич. – Невже у вас немає серця ні якого-небудь людяного почування?" Добровський сказав, що вчора жовніри їли тіло свого товариша, але сам до трупа не хотів іти. Сабо пішов сам.
Жахливість думки Саба розтрощила до дна все єство Оглядівського. Чоловік побачив за сто кроків від себе корч, який почав йому нагадувати жіночу постать, яка пригортала дитину до грудей. Жінка гинула ще страшнішою смертю від їхньої, бо мусила дивитися безпомічно, як вмирає її дитина.
Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша. Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках. Нараз щось потрясло ним, як землетрус гранітною скалою. Поклав праву руку на очі і став їх обтирати брудним рукавом. Добровський заскреготав зубами, зареготався глумливо і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях: "Не журіться, товариші! Тепер собі людське м'ясо припечемо і з'їмо, сили наберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!" Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом: "Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!" Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту. Їхній дух переміг тіло. Однак перемога духа коштувала дорого.