Стефан був візником, але не мав з собою батога. Ілько якось спитав у Стефана, чому в нього навіть хворостини нема. Візник сказав, що жінкою та конем найкраще правити словом, але Ілько нічого не зрозумів.
Біля воза був ще знаменитий корчажник Василь, який робив найбільші та найкращі корчаги на Гончарах. Ілько сказав Стефану, що його батько готує дошки і показав однією рукою, що дошок уже вісім. Візник поцікавився, чому хлопець показує однією рукою, і Ілько відповів, що в іншій руці тримає намистину. Ілько підійшов упритул до візника Стефана і розчепірив пальці. У Стефана від здивування аж очі вилізли з глазниць. Потім нараз візник поглянув, чи ніхто інший не побачив намистини. Але жодна жива душа в їхній бік не дивилася і не прислуховувалася. Ілько розповів, як знайшов намистину.
Стефан дістав пасмо тонкого шовковистого лика, скрутив його вправно, зробив наче ладунку для перлини. Він повісив її Ількові на шию і опустив за пазуху. Потім Стефан відвів хлопчика вбік і почав розповідати, що то превелика річкова перлина, справжній скарб. Тому треба мовчати, бо чим скарб дорогоцінніший, тим більше коло нього буде і небезпеки...
Степан почав розповідати одну історію про двоє добрих ченців. Один з них ще у світі був великим багатієм, а другий до монастиря був бідняком. Але в монастирі обидва були бідні. Бо багатий роздав убогим і калікам все своє злато-срібло. Одного разу пішли страшні дощі, і багач, лагодячи свою печеру, знайшов скриню із золотом. І позаздрив багатому його бідний товариш. Багатий закопав золото назад, бо вважав його злом. І так глибоко закопав, що потім не міг згадати, а місце не позначив. А сатана тим часом почав підбивати бідного монаха. Побіг він до княжого радника, сказав, що його товариш знайшов скарб і сховав у глибокій печері. Тоді лихий радник побіг до свого князя Мстислава, сина Святополка.
Тут якраз Степан і малий обминули комору торгівця лісом. І підійшли до Ількового батька, який вже від другої колоди одщепив дошку. Стефан показав Ільковому батьку перлину. Батько налякався, а сусід сказав, що коли надумають продавати, то тільки золотарям-вірменам чи хазарам на Подолі. Батько взяв перлину і сховав у свою калиту на поясі. Він попросив Стефана взяти на віз його дошки і довезти на місток. Стефан погодився, і батько почав носити дошки.
Ілько поїхав з Стефаном, щоб пильнувати за дошками. Стефан оповідав далі… Князь Мстислав своїм душогубам наказав привести до нього ченця – колишнього купця. Ченця привели, і він сказав на вмовляння князя: "Я вільний від усякого срібла-злата. Це ви, володарі – все добро собі загарбати!". Сильно розлютився князь і наказав закувати ченця в ланцюги. Через три дні його знову повели на допит. Чернець сказав, що не пам'ятає, де закопав. Тоді його почали катувати, мучити. А потім привели і іншого ченця та теж його почали бити.
Стефан оповідав, і цю історію чув Василь, що теж їхав на возі. Василь сказав, що це історія про страту Федора і Василя. Стефан сказав, що розповідає так, як знає сам... Отож князь Мстислав вихопив стрілу і встромив її в груди бідного товариша, тобто Василя. Але Василь мав міцне здоров'я. Він вирвав стрілу із рани і жбурнув її князю під ноги. І закричав: "Ти, князю, сам будеш стрілою уязвлений!". Князь наказав обох ченців пов'язати. І, як запіють треті півні, знов їх мордувати. Поки вони здадуться. І справді, о півнях зачали мордувати. Але вже обоє ченців і слова не сказали і віддали Богу душі. Але й сам князь сконав в муках! І саме від стріли!
Василь сказав, що чув цю історію трохи не так. Візник Стефан і гончар Василь засперечалися. Ілько й не помітив, як вони доїхали до містка через їхній ручай. Стефан вивалив дошки на спориш, а Ілько думав, що йому робити далі. Він здогадався покликати на допомогу сусідських Пузиревих онуків. Ілько забіг додому, вхопив коржик і побіг до Пузирят. Усім п'ятьом хлопцям Ілько дав по шматку коржа, і діти взялися носити дошки до Ількового двору.
Потім Ілько побіг на Почайну до батька. Коли біг, то бачив, що дідусь досі працює над човном. Коли Ілько розповів батькові, що дошки уже вдома, батько похвалив його. Поки з Гончарів повернулись візник Стефан та гончар Василь батько ще встиг дві дошки віднести додому. А ще три дошки уже повіз Стефан. Решту дощок батько переніс вручну. Останню дошку батько та Ілько принесли, як під горою Хоревицею запала глибока тінь.
За цей день Ілько геть стомився. Він ледве дочвалав до лави під бічною стіною, заліз під стару дідову свиту. Але хоч який був зморений – не міг одразу заснути, бо думав про свою перлину.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
СЕРЕДА
Ілько прокинувся від солодкувато-кислого духу, бо матінка саме варила вівсяний кисіль. До киселю вона готувала ще ароматне конопляне молочко. Хлопець прокинувся трохи пізно, тож корову уже відігнали дівчата. А надворі батько і дід уже працювали. Батько вузьким теслом витесував рівний паз. Дідусь стояв біля козлів. На них лежала похило дошка. І дідусь перетирав її ручною пилкою-ножівкою на рівні рис. Ілько подумав, що справа дуже важлива і нагальна, якщо дідусь, який уже з минулого року нічим у роботі, крім порад, батькові, Михайлові та Микиті не допомагав, полишив на сьогодні човна довбати і взявся дошки перетирати.
Ні батько, ні дідусь навіть голови від роботи не підвели, коли Ілько вибіг на подвір'я. Снідали теж мовчки. Потім батько продовбав паз у сосновій палі. І приміряв, чи увійдуть в нього торці чотирьох дощок. Ілько стояв і дивився на те, а батько пояснив йому, що коли дошка не входить у паз – не біда. А біда тоді, коли дошки в пазі бовтаються. Вони мусять там сидіти, ніби їх склеїли з палею.
Поки дід і батько майстрували, Ілько взяв кори і майстрував собі човник. Дід і батько лише нагадували йому, щоб був обережний, бо минулого року порізав палець. Мати тим часом готувала попіл, за допомогою якого прала одяг.
Ілько підійшов до діда і батька, коли вони уже складали готовий виріб. За якийсь невеликий відтинок часу вийшла коробка, тільки без дна та кришки. Згодом вийшла така ніби закрита коробка. Дід показав онукові утірники – бондарське знаряддя, яким робили пази.
Коли кожум'яцький жолоб був вже зовсім готовий, його розібрали, щоб віднести до кожум'яки. Дід пояснив онукові: щоб батько легко склав той жолоб, потрібні знаменування. Для цього на дошці робиться клюкорізом значок і навпроти такий самий – на стовпі. Проти другої дошки – інший знак. А де вона входить у паз на стовпі – такий самий знак. Треба зробити знамена маленькі, але чіткі. Щоб чужий зразу їх не добрав, бо кожен майстер має свою маленьку таємницю. Дід навіть дозволив Ількові вирізати ці значки. Коли хлопчик різав "стріли", "пташок", "дашки", "хрестики", то піт облив все чоло. Дідусь стояв над ним збоку і лагідно похитував головою.
Потім батько відправив Ілька до кожум'яки, щоб сповістити, що потрібні люди, щоб перенести готовий виріб. Ілько не кинувся зразу до Кожум'яцького яру, а спершу вдягнув свою вишиту сорочку і вовняну крайку.
Дивна була вулиця на Кожум'яках. Добре вимощена сосновими колодами. Хідники викладені дерев'яними плахами. Але тут Ількові не подобався поганий запах. У дворі його зустріла жінка кожум'яки, яка була вражена красою Ількової вишитої сорочки. Хлопчик розповів, що сорочку вишила йому сестра Марія. Дізнавшись, що зараз прийдуть кожум'якові хлопці по дошки, Ілько побіг додому. Поки прийшли від Карпа-кожум'яки парубки, то Ілько встиг кухлик кислячку висьорбати та окраєць хліба зажувати. Як мати насипала йому з горщика кисляк у кухлик, то пожартувала, чому Ілько так вирядився, може в Карпа-кожум'яки дівка на виданні є?
Коли здорові хлопці від кожум'яки прийшли по дошки, дід відправив з ними назад Ілька, щоб пильнував за дошками. Хлопчик попереду хлопців крокував і слухав, що вони між собою говорили. І почув, що його брата Микиту прозивали Солоним. А чого Микиту прозвали Солоним? Та він на це прізвисько не ображався, навіть весело сміявся, як чув. А дідусь ось що Ількові розповідав. Одного року сіль була дорога, а в Лаврі були великі запаси солі. Та заборонив князь ченцям продавати людям дешево сіль. Ченці давали нужденним солі без плати, але Святополкова сторожа всіх простих людей, хто виходив з монастиря, обшукувала і відбирала сіль собі. Сестра Марія мала тоді два рочки. Обсипало все тіло дитини чирячками. А в Печерах дитину нагодували кашею пшоняною, заправленою сіллю та олією. І з собою цілий горщик дали. Мудрий якийсь чернець страшенно її пересолив. Наказав у борошно тієї каші додавати потрохи. І це порятувало Марію. А потім мати дізналася, що то був преславний ізограф Алімпій.
Те все брат Микита, вже отрок тоді, добре запам'ятав. І коли вкотре із сіллю князь і лихварі змовились проти Печер, Микита таке вигадав. Взяв піску і поніс у Печери. Показав стражам, що несе пісок на благословення від скляра Йони. В монастирі висипав половину піску. Йому насипали половину торби солі. Ще й воскову печатку поставили та хрест на полотні намалювали. Почали вимагати від нього при виході, щоб він висипав пісок – чи не сховав він там грудки кам'яної солі. Він і каже стражнику: "Бери – ламай печатку! Висипай! Побачимо, чи не скорчить тебе твоя заздрість?!" І кидає обидві торби. Стражник їх як вхопить. Аж поточився. Торби ж важкі! Тому щось у попереку й заціпило. Але гад не зізнається, розв'язує торочки і сипле солоний пісок на плаща. Обидві торби порожні. Кам'яної солі в піску нема. А Микита приніс солоний пісок. Засипав його в діжку. Добре розколотив і солону воду злив у ночви. З ночов брали солону воду, цідили від дрібного піску через щільне полотно. А тоді виварили. І було півпуда солі.
Та мати про це десь обмовилась родичкам. Микита ж, узнавши, що мати мимоволі його виказала, не став їй дорікати. А ще раз, набравши піску, пішов по благословення до монастиря. Але цього разу він солі не прохав ні дати, ні продати. Тільки він усипав у пісок тертого сухого насіння чорнобилю. Коли ж стражники висипали пісок, щоб перевірити, то почали чхати і терти очі, сльози ручаями по щоках котилися. Не наважились стражі схопити і мордувати Микиту, бо свідків була ціла юрба, і жодного слова Микита не мовив ні проти князя, ні проти стражі.