Над вовком злетілися ворони і почали каркати. Вовк прикинувся мертвим, таким чином поснідав, пообідав і повечеряв воронами.
Вночі вовка закотило в лісосмугу, він обійняв лапами якусь деревину, навіть учепився за неї зубами, але вітер відірвав його і від неї. Його котило на вогні невеликого висілка.
Знайшли його льотчики. Вранці капітан Петро Лях біг на зарядку і знайшов, як він думав, замерзлу собаку. Прибіг Андрійко Лях, став на коліна, придивився і прошепотів: "Тату, це вовк!". Льотчики побігли, а Андрійко потягнув вовка до гаражів. Андрійкова мати боялася, щоб вовк не покусав сина. Андрійко заволік Сіроманця в гараж, підстелив під нього стару куфайку. Петро Лях розпалив плитку, його товариші-льотчики миттю збили в кутку гаража вовкові клітку з дверцятами, принесли м'яса і води.
Вовк підняв носа, нанюхав м'ясо, з'їв. Десь далеко на полігоні зірвалися бомби, вовк ледь-ледь їх почув із далеких степів. Андрійко і висілкові хлопчики під гарежем слухали, чи вовк встав.
Минули дні, Сіроманець сидів у ярах за висілком. Чекав на Андрійка, який катався недалеко з однокласниками на лижах. Хлопчаки гасали навколо Сіроманця, перекидались, падали, сварились, виходило часом не без бійки та сліз: тоді Сіроманець подавав голос, і вся ватага рушала за ним снігами у виселок додому. Андрійко, Андрійкова мати та Сіроманець стали далеко виходити в степ і ждати з аеродрому Андрійкового тата з товаришами. Вовк, зачувши "газони" ще за горбами, мчав їм назустріч. Петро Лях пригальмовував, Сіроманець вскакував у машину, щасливо повискував.
Льотчики видовбали ломами у мерзлій землі Сіроманцеві яму під лісосмугою, вкрили її соняшничинням, і він став там жити, аби не нюхати бензину в гаражі.
Одного разу Андрійко не прийшов додому. Петро Лях заточуючись і провалюючись в темно-білі снігові вирви, подався до лісосмуги, до вовчого пристановиська. Вовка не було. Машини виїхали на допомогу, але поглухли у снігах.
А вовк волочив Андрійка за комір, потім закидав собі на спину, розсував грудьми свіжий сніг. Так вони просувалися до висілка. Вовк жалібно вив. Покидав Андрійка, прислухався, повертався до Андрійка і ніс далі. Хлопець обнімав вовка руками й ногами, щоб не зсуватися, щоб вовкові було легше.
Вовк поклав Андрійка на сніг і почав рити у снігу яму. Вирив яму, зсунув туди Андрійка і сам ліг біля нього: у ямі їм мало бути тепло. Так могли врятуватися. Сніг і вітер засипали їх швидко, охоче. Раптом вовк насторожився: йому почулися постріли. Сіроманець почав вити. У його завиванні була надія і радість.
Андрійків тато і чоловіки кинулися на вовчий голос. Так врятували Андрійка. Мама сварила його, бо пішов кататися на лижах у заметіль. Раптом Андрійко згадав про вовка. Виявилось, що він пішов до свого дому. Батько сказав мамі приготувати вовкові вечерю.
Настала весна. Осіли сніги. Сіроманець почав виходити в степ і там непорушно сидіти. Щось бентежило його вовчу душу: він згадував Сашка.
А Сашко вдома сумував, гірше вчився, все валилося з рук.
Чепіжний сидів навпочіпки перед кліткою Вовкодавихи і роздивлявся цуценят, які не виростали великими. Вовкодавиха винувато дивилась на Чепіжного, а її піврічне потомство забилося в куток клітки і тремтіло хвостиками на знак протесту за приниження.
Прийшов Сашко і показав Чепіжному районну газету, там розповідалося, що цієї зими в одну льотну частину прийшов здоровенний вовк-сіроманець і тепер цей степовий розбійник мирно живе в частині, возить дітей на санях. Чепіжний відразу сказав, що поїде туди. Сашко говорив, хай вовк живе собі там. Сашко признався, що він перерізав тоді мотузки і ремінь, але Чепіжний не повірив.
Після обіду Чепіжний поїхав до Сіроманця. Не забув прихопити з собою і ту фотографію, де його перескакує Сіроманець. Жінці наказав говорити голові колгоспу, що він поїхав у райцентр з зубами.
Сашко забіг за Галею Грушецькою додому, і дорога до школи була веселою. Сашко радів за Сіроманця, бігав босий по лісі, сказав, що стане лісником.
А Чепіжний повернувся додому на другий день. Заїхав мотоциклом на подвір'я і так і сидів на мотоциклі, не злазив. Сашкові показав фото, де стояли Сіроманець та Андрійко Лях. Вовк був ще більшим. Але Чепіжний сказав, що війна триватиме, бо вовк тиждень тому утік. Сашко радів зустрічі, що мала настати.
Але Сіроманець не прийшов. І місяць, і другий. Уже й літо наближалося. Сашко здавав екзамени. І от одного разу... Сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець! Високий, широкогрудий, з малими вушками на великій голові, з великими димчастими незрячими очима. "Здрастуй" – самими губами сказав йому Сашко. Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді і падали на пісок під лапи. Сашко обійняв його за шию, але в цю мить вовк відскочив від Сашка в ліщинник. Сашко оглянувся: стежкою від школи бігла Галя Грушецька. Сашко запитав, чи її тато ветеринар зміг би вилікувати очі вовкові. Дівчинка дивувалася: якому вовкові? Сашко покликав з ліщини вовка. Дівчина затремтіла і сіла. Сашко розповів, що вовка треба вилікувати, і він би пішов до інших вовків, бо тут чатує на нього Чепіжний.
Ввечері Сашко з білого алюмінієвого дроту сплів Сіроманцеві намордник. Галя Грушецька пришила до телячого нашийника Сашків пасок для повідка. Хлопчик збирався на декілька днів поїхати з дому разом з вовком. Галя мала піти до батьків Сашка і все розказати.
Вдосвіта Сашко потихеньку вийшов з дому. На столі в його кімнатці біліла записка: "Тату і мамо, мене не буде кілька днів. З шафи я взяв 50 карбованців. Сашко". Біля озера забрав харчі, які приготувала Галя. Вигулькнув Сіроманець, вискнув, підбіг до Сашка, поклав лапи йому на плечі. Хлопчик і вовк побігли… до Одеси. Бігли степовими дорогами. Коли з'являлась якась машина чи трактор – ховалися. Згодом звернули у лісосмугу. Сіл степах було небагато. Мріли степові кургани. Коли була вже половина шляху, почало гриміти. Хлопець і вовк знайшли скирту сіна, зробили там невелику печеру, поїли. Дощу не було. Ніч була чиста і зоряна. Сашко заснув. Сіроманець всівся біля нього і мав роботу: з поля не вгавали перепілки, в скирті не спалося мишам, з озера сплескувала риба. Перед досвітком вовк насторожився: здалеку почувся скрип коліс і запахло кіньми. Підвода, запряжена парою коней, випірнула з поля. Троє чоловіків скинули з воза човна і на озері почали тягти сіткою рибу. Один з чоловіків рушив до скирти по сіно для коней. Побачив вовка і кинувся тікати. Сіроманець неквапливими стрибками, аби налякати, оббігав озеро. Той, що був на човні, перекинувся у воду, нічний товариш його з сіткою на березі покинув сітку і залопотів у поле. Коли Сашко прокинувся, нічним полем від озера утікало троє.
Підійшли до Одеси. Сашко позбирав з Сіроманця реп'яхи, алюмінієвим гребінцем розчесав боки, шию, голову, одягнув намордник. У самій Одесі Сіроманець занервував: на вулицях траплялись собаки і собачата, одні в паніці рвалися з рук господарів тікати, а другі ошкірювались на нього, бризкали слиною. Сіроманець сопів у намордник, по шкірі пробігали дрижаки. В таких випадках Сашко прискорював ходу або забігав у якийсь під'їзд, і там вони з Сіроманцем перечікували.
Біля лотка дядьки пили пиво. Сашко запитав, де лікарня Філатова. Чоловіки пояснили і сказали, що собака – справжній вовк. Навколо Сіроманця збирався натовп. Сашко потягнув Сіроманця крізь натовп.
Прийшли до лікарні. Сашко завів вовка у кущі бузку і наказав чекати, поки він усе розвідає. Поки Сашко розпитував, до кого йти, місцеві собаки занюхали вовка. На лікарнянім подвір'ї знявся собачий лемент і ґвалт. З вікна Сашкові було видно дахи, на які один за одним з криками і сльозами вилітали і падали фокстер'єри. Сіроманець перекусив намордник і хапав собак, що оточили його. Тоді Сіроманець перескочив через стіну, що була ззаду, і щез. Сашко кинувся в бузок, вискочив на вулицю, в один провулок, в другий провулок, покликав Сіроманця над глиняним урвищем понад морем – сів і заплакав...
Сіроманець прийшов у Сашкове село. Зупинився перед хатою Шевчука. Той не виходив. Скавуліла лише у дворі його собака. Сіроманець підійшов до хати Побігайла. Не вибіг і Побігайло. Всі були в полі, косили горох. Найдовше стояв Сіроманець перед будинком Чепіжного, але й Чепіжного, на його превеликий жаль, не було на цей раз удома: косив горох. На цей раз Чепіжний убив би Сіроманця, який прийшов помирати сам...
Сашко зліз з одеського автобуса і полем побіг до лісу. В лісі Сашко ходив до вечора, кликав Сіроманця у глинищах... Вовка не було.
Вечері Чепіжний поїхав на Київ – повіз Вовкодавиху з її дітьми на базар.
У степу Сіроманець почав ловити у траві коників, які стрибали від зубів вовка через Гіндукуш на Гімалаї... Тоді Сіроманець ліг на спину, підняв лапи, і на його лапи западав дощ, за дощем – сніг, аж до тих пір, коли на кожній його лапі не звили собі гнізда сорокопуди... Бігла біла вода, відцвітав пізній глід, пищали сорокопуденята, і сине небо продовжувалось в небеса.
З води сходило сіре сонце, на ньому скидалась риба, і Сашко обнімав Сіроманця за шию: "А ти думав, вовчику, як? Ти думав, що це нам уже і кінець з тобою?".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.