Дорога, яка привела її у форт, пірнала під важке бетонне склепіння, в темний тунель, що мав вивести до внутрішнього двору. Ото туди їй і треба. Було страшно й... цікаво; зібравши всю свою рішучість, Наталочка ступила в пітьму. Далеко попереду видніло кружало світла. Вона згадала, що котресь із підземель тягнеться аж до замку в Дубні. Раптом у ніші, яку дівчинка щойно проминула, щось зойкнуло. Наталочка щодуху рвонула вперед і вискочила з тунелю й опинилася на такій же мертвій вулиці, серед напівзруйнованих казематів.
Наталочка тепер не знала, як вернутися до батьків. Вона не могла наважитися пройти ще раз моторошним тунелем. Вона рушила вулицею серед руїни. Чорніли порожні провали вікон, на карнизах і виступах стін повкорінювалися берізки. Враз Наталочка спинилася. Це ж те місце, де Антип казав заховатися: два вузькі входи в стіні, один біля одного. І тут вона почула голоси, зовсім близько: низький, басовитий і другий тонший. Розмовляли двоє чоловіків. Лишенько, прийшли власник шаблі і покупець! Треба мерщій ховатися! Дівчинка кинулась у ближчий хід і...
Вона не відразу збагнула, що сталося. Було темно. Вона лежала долі. Здається, кудись провалилася. Боліло стегно, пекли коліна, мабуть, обдерті до крові. Наталочка підвелася, простягла руки перед собою й наткнулася на холодний мур. Вона вибрала не той вхід. І опинилася в колодязі.
Надворі під горою на неї чекали батьки. Чи знайдуть її, чи здогадаються, що дитина сидить у ямі. Але нагорі є власник і покупець шаблі. Хоч вони намірялися по-звірячому знищити реліквію, але навряд чи покинуть у біді безневинну дитину. Наталочка щосили закричала: агов, рятуйте! Від крику вона охрипла.
Наталочка помацала долівку. Камінців лежало чимало, деякі гладесенькі та круглі, мов обшліфовані. Знайшла монету. Наталочка сховала її в кишеню й почала нишпорити довкола. Вона назбирала камінців.
Їй хотілося пити. І їсти. Наталочка згадала, що мама не хотіла повертати у форт. Наталоччине серце стиснув жаль, що така вона невдатна й безталанна, дівчинка зайшлася гірким плачем.
Тим часом мама з татом сиділи собі, не підозрюючи, що на них насуваються тяжкі випробування. Мама почала сердитися. Замість Наталочки на кручі вигулькнув чепурний хлопчина з прилизаним чубом. Обережно спустився крутою стежкою, припадаючи на праву ногу. Він сказав, що Наталочка просила почекати, бо на горі під'їхав автобус із туристами, і вона приєдналася до них. Екскурсовод покаже їм форт.
Раптом ні з того ні з сього Машка загуділа на всю долину. Тато спробував її вимкнути, але Машка не вимикалася. Татові видалося, що Машка хотіла щось сказати...
Батьки захвилювалися за дитину і дружно подерлися на кручу. Але не знайшли там ні форту, ні автобуса з туристами, ані своєї доні. Вони все ще озиралися на всі боки, коли з лісу вискочив сільський парубок на старому тріскучому мотоциклі й загальмував коло них. Він питав, чи це вони сигналили. Бо він косив недалечко і подумав, що комусь потрібна допомога. Тата сказав, що загубили дочку. У форті почали шукати Наталочку. Зодного каземату почувся знайомий плач. Добросердий парубок гайнув у село і гукнув людей рятувати дитину, примчала машина швидкої допомоги, Наталочку видобули на білий світ – живу і майже неушкоджену, якщо не брати до уваги обдертих колін. Вона з плачем припала до матері. Наталочка повикидала з кишень камінці і бляшку, яку вважала монеткою.
Коли вже сіли у машину, мама розповіла про Антипа. Наталя сказала, що він тут не міг бути. Наталочка мусила розповісти все, як є: що Антип зі своїми батьками теж шукає шаблю, що це він послав її форт... Батьки були вражені, ошелешені й сердиті. Антипові вчинки видавалися їм незбагненними. Мама зробила висновок, що круті Антипові батьки хочуть знайти шаблю скоріше, ніж Руснаки.
Наталочці ще прочитали лекцію на тему, як належить поводитись чемним дівчатам. І все ж на Козацькі Могили ще можна було встигнути. Тож Руснаки нарешті рушили в Берестечко.
Розділ 6. У якому Наталочка бачить тривожні видіння на полі Берестецької битви
Дорогу до Берестечка не треба було шукати: всі їхали туди.
Перед входом до заповідника тягнулися довжелезні ряди легковиків і туристських автобусів, що з'їхалися зі всієї України. Машку теж прилаштували в одному з рядів. Всюди снували люди в вишиванках, продавалися жовто-блакитні прапорці, значки, морозиво, патріотична література, шапки-мазепинки; гурти чоловіків сперечалися про політику; пеклися свіжі ковбаси, кипіли в олії пампушки, димували шашлики, а огрядна куховарка припрошувала скуштувати поліської юшки з в'юнами й часником.
Батьки поспішили на богослужіння. А Наталочка повільно пішла навкруг майдану, озираючись на всі боки. У зеленому вінку ясенів здіймалися дві церкви: старенька дерев'яна, в якій козаки молилися перед битвою, і велика церква-пам'ятник, змурована над останками загиблих. Ото перед нею й правили Службу Божу. Вся похоловши, Наталочка збагнула, що вона якимсь дивом бачить саме ту трагічну п'ятницю 30 червня 1651 року, третій день Берестецької битви. Туман осідав дрібними ряхтливими краплями на козацьких чубах-оселедцях, на відвологлих вусах, згори ледь проглядало сонце – розмите бліде кружальце, а попереду крився за білою заслоною польський стан, величезне 150-тисячне військо. Король Ян Казимир зібрав, кого лиш міг, стягнув до Берестечка пів Європи, аби тільки здолати Україну. Козаків стояло менше: тисяч сто, і з ними татари. Хан бачив, що легкої здобичі не буде.
Наталочка ковзнула поглядом по козацьких обличчях. Зосереджені, зухвалі, насмішкуваті. Ляхи рушили: могутньою хвилею рвонула вперед кіннота. Ревма ревли гармати, дзвеніли шаблі, іржали коні, дико скрикували звитяжці, сходячись у двобої. Орда відступала. Татари тікали! Богдан Хмельницький хотів їх зупинити.
Бем! Бем! – загули церковні дзвони. Наталочка стрепенулася: що це з нею? Не інакше як у Тараканові вона добре вдарилася в голову.
Позад неї заговорили... про шаблю! Наталочка рвучко обернулася. Двоє хлопців у пластових одностроях урвали розмову. Вони привіталися до дівчинки. Хлопці стояли, мов гетьманичі: поважні, виструнчені, акуратні – по всьому видно, що то українські лицарі.
Діти познайомилися: хлопці виявилися пластунами зі Львова, високого звали Северин ("Як Наливайка", – заздро подумала Наталочка), а його товариша – Василь. Вони так щиро зацікавилися шаблею, що дівчинка розповіла все, що знала: про дядька Богдана та знайомого привида, про свою з батьками мандрівку, навіть про те, що шаблю шукала ще одна вельми заможна родина. Хлопці не на жарт захвилювалися.
Вони знали небагато: вчора заповідником ходив якийсь чоловічина і всім розказував, буцімто знайдено козацьку шаблю, справжнісіньку, добре збережену в поліському торфі. Але де вона – про це мовчав. Василькові він видався підозрілим, чи бува чоловік не підшукував, хто заплатить за шаблю дорожче.
Хлопці збиралися шукати того чоловіка. Наталочка з Северином стали пробиратися до музею поруч з дерев'яною церквою. Там було багато людей. І всі питали... про шаблю: де вона, яка вона, скільки вона коштує, певно, ого яку суму. Екскурсоводи розводили руками. Діти вибралися надвір.
Наталочка заслухалася, коли грали бандури. І тут на неї знов наплинуло.
...Клубочились важкі сірі хмари, і козаки теж немов посіріли серед непролазної поліської мокви. В таборі гриміли, рокотали литаври: довбиші водно били в обтягнуті шкірою срібні та мідні кітли. Недалеко від Наталочки впало гарматне ядро. Козаки говорили, що ляхи притягли гармати аж зі Львова. Один смаглявий козак був той самий звитяжець, що снився їй усю ніч: юний, гінкий, з темними сміливими очима. Козаки говорили, що один з них продався ляхам – Щур.
Козаки були обложені вже десятий день... Хмеля нема... Пляшівка розлилася ... Затоплює табір...
Та приїхав на поміч Богун – красень-полковник. Загін помчав до Пляшівки захищати переправу, що мала ось-ось початися. Козаки кинулися один поперед іншого. Старий козак кричав "Стій!". Наталочка й собі закричала…
Перед нею стояв Северин. Поруч зібралися вже й пластуни. Северин усім розказав, що Руснаки приїхали з Києва рятувати шаблю. Пластуни мали їм допомогти. Діти сипнули на всі боки шукати чоловіка, який розказував про шаблю. Северинові й Наталочці залишився острів Журавлиха з майданом і церквами, де терлася маса народу. Вони переходили від гурту до гурту, пильно придивляючись до облич. Вірніше, придивлявся Северин, який учора бачив оповідача. А Наталочку знов обсіла тривога. Якщо людині привиджаються різні події, то з нею явно не все гаразд. Вона запитала Северина, чи нормально виглядає. Він сказав, що класно, що вона смілива і... гарна. Тепер зніяковіла Наталочка, аж зарум'янилося личко.
Дівчинка призналася, що їй почали привиджатися різні картини. Битва, обложені козаки, паніка при переправі...
Хлопець сказав не хвилюватися, бо тут таке місце.
Він розповів місцеву легенду: обложені козаки не загинули, а вскочили в церкву і разом з нею провалилися під землю. Кажуть, у великодню ніч чути, як у них під землею дзвонять дзвони.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 7. У якому з Антипом стається дивовижне перетворення
Діти обійшли майдан, тоді Северин вирішив заглянути ще й у підземний хід, що з'єднував церкви і вів кудись за пагорб. Наталочка воліла лишитися надворі – досить з неї підземель, принаймні на сьогодні. Вона прилаштувалася під старою церквою, заплющила очі... Хотіла ще бодай на мить побачити битву.
...Їх стояло три сотні на пагорбі, що, мов острів, височів серед болота. У старого козака чуб розметався, сорочка розхристалася, очі палали, а шабля в руці мигтіла, як блискавка. Поляки насідали, козаки відбивалися, не відступаючи ні на крок. Та й не мали куди відступати. Мабуть, бій тривав давно, козаки поморилися, декотрі були поранені, проте в очах світилося все те ж тверде завзяття. Наталочка помітила, що за боєм невідривно стежив якийсь вельможний чоловік у коштовних латах, то був король Ян Казимир. Він запропонував козакам здатися. Але старий козак сказав: "Вибачай, королю, але нам не потрібна твоя ласка.