Щоб не Вітька за нею сохнув, а вона за ним засихала. Хлопець побіг до баби Векли, котра добре зналася на травах і лікувала зіллям від усіх хвороб. Вона саме годувала курей у дворі. Федько, влетівши у двір, розігнав курей, ледь не збив бабу Веклу з ніг.
Баба Векла була маленька, зігнута, із зморшкуватим, сухим личком, спиралась на ціпок. Вона не дочувала. Федько просив хутчіше дати зілля, щоб приворожити Галю Козачок до Вітьки Горобця. Баба довго допитувалась. Федько пояснював, що треба, щоб Галя втріскалась у Вітьку, щоб сохла за ним день і ніч. Від крику Федька аж живіт заболів. І він про це теж сказав. Баба повела його в хату. Всюди – на вікнах, на лаві – лежали пучки трав, висіли, позатикані за сволок, виглядали з-за коминів, з усіх кутків. Стара довго перебирала то один пучечок, то інший, ходила в хижку, там шаруділа і нарешті принесла глиняний кухлик з якоюсь зеленкуватою рідиною, що пахла запашним чаєм. Дала Федькові і сказала пити. Він знизав плечима й, аби відчепитися, одним духом спорожнив кухоль. Напій був не таким уже й гидким. Баба ще сказала: "Поспішай, добрий молодець, бо швидко подіє... Не вспієш потім...". Федько кричав давати зілля, бо вже від крику живіт болить. Баба казала, що він уже випив зілля від живота.
І тут негадано в животі Федька так забурчало, що він, тільки ойкнувши, кулею вилетів з хати... Так і закінчилася історія з зіллям... Того дня Федько, раз у раз хапаючись за живіт, бігав у бур'ян та все бурчав, що глуха тетеря переплутала зілля.
Лише в надвечір'я Федькові трохи полегшало і до нього почав повертатися бадьорий настрій. Хлопець вирішив, що на помилках треба вчитися.
Федько готує агресію
Минув ще один день безнадійного Вітьчиного кохання.
Галя Козачок пташкою пурхала по Чаплях, розносячи пошту, і не відала й не гадала, яку тільки диверсію готував для неї тихий та непомітний Федько Котигорошко.
А розпочалася та диверсія з філософської дискусії між Вітькою і Федьком. Котигорошок радив переходити до дій. Він цілу ніч не спав і написав любовне посланіє від імені Вітьки. Послання було таке: "Дамі серця мойого. Найпрекраснішій серед найпрекрасніших Галі Козачок од Вітьки Горобця любовне посланіє. О Богине!.. Доношу до Вашого відома, о найпрекрасніша серед усіх Дів вашого району, що я безтямно і до смерті закохався у Ваш образ і гину без Вас, як гине мандрівник у пустелі без краплини живлющої й зцілющої водички. О чарівнице! О, де Ви взяли чар і причарували мене навіки й полонили мене до могили?.. О мадонно!.. Ваші очі сяють для мене, як дві зорі серед мороку ночі, а Ваші губи – морські корали, а Ваші дрібні зубки – як два разки дорогого намиста, а шия у Вас лебедина, стан Ваш гнучкий, як тополя, мова – як спів струмочка весняного, як спів соловейка на вранішній зорі, а посмішка Ваша – як теє яснеє сонце! О Богине!.. Беручи до уваги моє палке й гаряче кохання до Вашої особи, прохаю Вас, розтопіть своєю посмішкою кригу моєї самотності, зігрійте моє одиноке серденько. Як сонце, з'явилися Ви на моєму горизонті і своїм життєдайним промінням осяяли моє самотнє життя. Тож, беручи до уваги, що я не можу без Вас і дня прожити, закликаю Вас активно відгукнутися на щирий зойк мойого палкого серденька і взяти найактивнішу участь в коханні, любити мене до смерті й призначити рандеву".
Після такого послання Вітька довго стояв, як прибитий, безпомічно кліпаючи білими віями. Хлопець признався, що не зрозумів нічого.
Лист мав віднести Федько.
Діалог про підготовку до штурму
Федько, після передачі листа, розповідав Вітьці, що Галя довго читала листа, довго стояла і дивилася на Федька (а в нього в цей момент уже штани мало не зсунулися), а потім сказала: "Передай Вітьці Горобцю, щоб він сьогодні о п'ятій годині наніс мені візит". Далі Федько пояснював, що робити: сісти з Галею на лавочку, зітхати, ніби збираєшся помирати, називати її "зіронько", "сонечко моє яснеє", "ясочко". Якщо ж вона скаже, що не любить, то казати "У-у, зміюко лукавая!".
Вітька Горобець більше розгубився й злякався, аніж зрадів першому побаченню. Куди й поділася його хоробрість. Одне діло самому тихенько кохати, а друге, коли вона каже "приходь".
На Голгофу!
І пішов Вітька Горобець на перше побачення до Галі Козачок, як на страту. Вся чоловіча половина роду людського приречена пройти по цій дорозі. Тож будь мужчиною, Вітько, не треба так хвилюватися й губитися!
За Вітькою покірно котився вірний Федько. Вітька сказав, лишити його одного. Федько сів край дороги і зітхнув: "Яка тільки доля нещасна в мужчин, і чого дівчата не йдуть до нас самі?".
Вітька ледве ноги тягнув, бо, видно, зовсім відмовили йому крила. Ніби ж і сміливий хлопець, а так розгубився! І, як на гріх, жодний соловей не тьохкав. Лише на телефонному стовпі сиділа стара скуйовджена ворона з двома пір'їнами у хвості й недоречно каркала.
Ні, немає вже назад путі, тільки вперед! Ось уже видно кущі бузку, різьблені ворота, хвіртку. Вітька вже й пройшов дальше, та раптом на воротях Галя. Вона відчинила хвіртку і запрошувала.
Вітька сідає на лавочку, Галя теж присідає на краєчок. Перше хвилювання потроху зникає. До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити. Він говорить про погоду. Вітька помічає, що в дворі повно квітів: айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори, нічні фіалки.
Вітька скошує очі і бачить близько себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує. Потім його погляд надибує традиційні дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках з ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці. Яка ж вона гарна!
Вітька згадав, що пора зітхати. Та Галя щось продовжує розповідати про свою пошту. Тоді Вітька вдруге зітхає, але Галя не помічає. А вже за третім разом Галя спитала, чи Вітька не вдавився. Галя заходилася тарабанити хлопця кулачками по спині, і це ніби зовсім пробудило його.
Дівчина попросила сказати Федьку, щоб більше не писав таких посланій. Потім згадала, що треба наносити діжечку води. Попросила допомоги у Вітьки, назвавши його "Вітюньчик".
Після такого слова Вітька і цілий океан наносив би.
Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але що вона означав в порівнянні з словом "Вітюньчик"? І Вітька заходився з такою енергією і таким запалом носити відра, що й землі під ногами не чув. Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав: чого було не запросити на таке рандеву й Федька. І тільки подумав, а Федько вже із-за воріт виглядає і пошепки запитує: "Ну, як?". Удвох робота пішла значно жвавіше. "Я й не підозрював, що кохання таке важке", – зітхав Федько, тягнучи двадцяте відро. Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір впурхнула Галя і запросила ще й завтра на рандеву. Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся.
Спали хлопці, як мертві.
О зміюко лукавая!!!
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Другого вечора Вітька рубав дрова у Галі Козачок. А що він мав робити, коли, прийшовши на своє друге побачення, застав дівчину за прозаїчним рубанням дров.
Галя за таку роботу назвала його справжнім мужчиною. Як і першого вечора, Галя кудись зникла. Та Вітька того не помітив. Він рубав дрова.
Незчувся, як у двір зайшов Федько з кувалдою і двома клинами в руках: він знав, що дрова у Галі не рубані.
Робота закипіла.
Ось тут і сталося...
Федько саме підняв над головою кувалду, щоб добре розмахнутися. Вітька сидів і тримав клина. Удару не було.
Вітька звів голову і побачив, як городом йшла Галя із сином чаплівського фінагента Петром Білим. Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Петро був завжди прилизаний, напахчений, мамин синок, ябеда і боягуз, хвастун і брехун, якого Вітька терпіти не міг. В ту мить Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба на грішну землю. "О зміюко лукавая!" – вимовив Вітька.
Федько говорив: "Жінки, вони на все здатні", підхопив кувалду та клини, ще раз глянув на город. Хлопці пішли з подвір'я. Федько говорив, що це ще не страшна зрада. Згадати б хоча козака Чаплю.
Кажуть, що на місці нинішніх Чапель був колись хутір запорозького козака Данила. Добрий був козак Данило. Але мав ніс довгий та гострий, наче дзьоб. Прозвали Данила через той ніс Чаплею. Спершу хоробрий козак Чапля не горював ні від носа, ні од прізвиська. Але потім закохався у дочку шинкарки, красуню Оксану. Вона не хотіла козака з таким носом. Шинкарка сказала, що допоможе вмовити дочку. Отож Чапля й унадився в шинок. І чим більше він пив з приятелями і чим більші компанії з собою водив, тим привітнішою до нього робилася шинкарка. За літо Чапля пропив хутір, який поплив за борги прямісінько шинкарці в руки. І назвала вона той хутір Чаплі, на згадку про довгоносого невдаху, і віддала його своїй Оксані в придане, коди та одружувалася з молодим сотником.
Вітька вирішив викликати Петра на битву, на герць. "Тобто на дуель?" – уточнив Федько і запропонував себе за секунданта. Пообіцяв підчитати про дуелі у Пушкіна і все організувати.
Пора вставати, Вітю, на дуель. А ти все ще спиш із гарячим піском на животі, закоханий мужчино чотирнадцяти неповних років.
Зранку Вітьку будить Федько і говорить, що вже пора. Котигорошок знає різні прикмети, тому радить високо піднімати ноги через поріг, не озиратися, виходячи з хати.
І вони пішли. На поле бою.
Вітька Горобець крокує попереду, як і годиться, з гордо піднятою головою, Федько Котигорошко, підтримуючи в пазусі самопал, котиться за ним слідом і важко зітхає.
Самопал цілу ніч готував Федько. Він радий, що така важлива подія відбудеться за його участі.
Дуель
25 липня 1964 року. Сьома година ранку. Самопали вже заряджені. Секунданти уточнюють останні деталі дуелі.
Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар'єрів на березі ставка і стараються не дивитися один на одного. Їх розділяють дванадцять кроків.
Федько говорить, що першим стріляє Вітька. Потім пропонує ще в останню хвилину помиритися. Вітька каже: "Якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!".