Мені тут жарко, перші дні носив спеціальний шолом з холодильним пристроєм. А Жорці хоть би що. Він кумедний, хвилини не посидить спокійно. Він перейшов у восьмий клас, як і я. Жорка й уявлення не має, що таке сніг. Недавно говорив з тіткою, вона пообіцяла, що Жора піде зі мною і тіткою шукати держи-дерево.
Я записав усе і вирішив політати на махольоті. Вийшов на балкон: будинки тут низенькі, не те, що у нас на Землі. У нас в одному будинку живе мільйонів по тридцять, а тут душ по двісті, не більше. Бо мешканців на Венері всього тридцять сім мільйонів, а материків ще більше, ніж у нас, на Землі. То й міста більше розповзаються на всі боки, аніж угору ростуть.
З учорашнього дня ми з мамою не знаходимо собі місця: щось сталося з татком. Ось уже минуло чотирнадцять діб, як татко й Ван-Ген мандрують джунглями, і ми щовечора виходимо на радіозв'язок: розмовляємо із ними по півгодини. Я перший помітив, що два вогники, що досі трималися купи, чомусь розлетілися. Один тремтів на місці, наче до карти приклеєний, а другий метався по колу. Відтоді ми з мамою не відходимо од карти.
Пошукова група знайшла браслети з пеленгаторами на пеліканові і антилопі, яку потім з'їло держи-дерево. Виявилось, що оранги напали і забрали тата і Ван-Гена. Командир пошукової групи сказав, що оранги браслети завжди викидають або чіпляють на тварин, аби орангів не можна було знайти. А тих, кого захоплюють уже не випускають.
Мама вирішила полетіти на місце зникнення тата. А зі мною залишилася тітка. А ще через два дні я, Жорка і тітка Павлина полетіли до найближчих гір. Льочик мав прилетіти за нами годин через десять.
Ми висадилися під гірським кряжем, бо держи-дерево стрічається переважно на узгір'ях. Тут уже кінчалися джунглі. Перед нами були височезні гори із скелями червоного кольору, а нижче простяглася вузька смуга лісостепу із зеленою по пояс травою, у якій ховалось держи-дерево. Тітка несла мачете: гострий, як бритва, меч, щоб одрубати хоч трохи того держи-дерева.
Повсюди виднілися антилопи, які зовсім нас не боялися. Ми довго брели травою, але на держи-дерево так і не натрапили. Тітка Павлина зривала квіти. Вирішили піти до скель. Жорка весь час одставав, бо ноги у нього коротші, ніж у мене, а руки довгі, аж за коліна. Зате коли ми почали видиратися на скелю, Жорка одразу ж опинився попереду.
Видерлися, перевели подих, роздивляємося довкола. Ох і краса, і повно тварин. Позаду нас здіймаються скелі. Дедалі вищі й вищі. Ми трохи перекусили. Раптом ми побачили, як антилопу з'їло держи-дерево: велике темне коло стискалося довкола тварини, поки не піднялася зелена стіна і тисячі довгих, увінчаних колючками гілок навалилися на антилопу, огорнули її суцільним рухливим клубком. Клубок зник, а тітка сказала, що він заб'ється в хащі й кілька днів буде перетравлювати свою жертву.
Потім ми спускалися з скелі. Тільки не знайомою доріжкою, а з протилежного боку: тітка Павлина помітила внизу, на дні глибокої ущелини, дивні квіти синього кольору. Спускатися було ще важче, аніж підніматись. Коли спустилися, тітка пішла по квіти, а ми з Жоркою вирішили прогулятися ущелиною. Ми дерлися, перелазили через вали. І раптом Жорка знайшов опали. Ми гукнули й тітку Павлину і раділи, що буде сюрприз мамі. Шкода було, що лише тітка мала рюкзак. Ми в нього набрали багато найбільших опалів. Опали посиніли – насувалася злива. Ми почали тікати і побачили, що метрів за двісті, прямо над нами, стриміла скеля, в якій чорніла велика печера. Тяжко було, але забралися у печеру. У печері над нами нависла велетенська вогняна куля, шалено обертаючись. Печера враз наче вибухнула. Я аж втратив свідомість, а коли тітка відлила мене водою, побачив Жорку з геть спаленим волоссям від блискавки. Від рюкзака з опалами лишилася купа білого попелу. А лезо мачете геть оплавилося.
Коли злива закінчилася, ми вирішили йти до місця, де нас мав забрати гелікоптер. Лишилося якось обійти ущелину. Довелося спускатися донизу, де вирував сильний потік. Тітка Павлина не зважаючи ні на що, була бадьора й упевнена.
Ми обережно підійшли до краю урвища, де внизу зеленіє трава і величезне дерево, над самісінькою ущелиною. А трохи нижче починаються джунглі. Але як спуститися і перейти потік? Ми якось зістрибнули й опинилися в ущелині, якою спустилися в траву і побрели по під дерево.
Я, скільки живу, так ще не втомлювався. Сидів, упершись спиною в стовбур, відкинув руки й ноги. Не хотілося навіть думати про потік, через який треба буде перебиратися. Та раптом у траві з'являється держи-дерево. Ми кинулись тікати, та воно нас оточило. Ми знову відступаємо під дерево. Через потік не перебратися, а держи-дерево повільно суне до нас. Ми видерлися на дерево, хоч це було дуже тяжко. Держи-дерево тим часом підповзло до стовбура. Беручись колючками за стовбур, держи-дерево поповзло догори. Ми почали одповзати на край гілляки. Гілка ставала все тоншою й тоншою, вона вже аж прогиналася під нами, а внизу ревів бурхливий потік. Тітка скомандувала стрибати у потік, хоч Жора не вмів плавати. Ми стрибнули, потягнувши з тіткою Жору. Мене одразу ж закрутило, потягнуло на дно. Разом з тіткою ми врятували Жорку, що вже топився. Слідом за нами пливла деревина, за яку ми всі схопилися. Коли нас понесло швидше, ми зрозуміли, що попереду водоспад. Наша деревина враз розвернулася, зачепилася за берег і скелю. Жорка по гілках поліз до берега. Вода перекочувалася через стовбур, весь час намагаючись змити нас. Ми таки вибралися на берег.
Ми опинилися в джунглях, нас занесло далеко. Я був втомлений, хотів їсти. І навіщо я полетів за тим держи-деревом? Потрібне воно мені!
Було тяжко йти. Тільки ми спустилися з скелі, занурилися в джунглі, як під ногами зачвакало болото. Душно, парко, наче в лазні, повітря якесь аж липке, просякнуте пріллю. І чого я полетів на цю прокляту Венеру? Сидів би оце за чистим столом, а Джек подавав би обід.
Коли ми вийшли на галявину, Жорка видерся на високе дерево. Там він нарвав довжелезних зелених ковбас, якими ми підживилися. Банани я вже не раз куштував: на Землі, вдома. Татко їх дуже любить, а мама терпіти не може: каже, що сира картоплина і то смачніша. Я ж до бананів був просто байдужий. А зараз здалося, нічого смачнішого ще не їв. Під деревом ми і заночували, намостивши трави.
Зранку я прокинувся і побачив, як небом котилися кольорові вогні. Потім з'явилися вогняно-сліпучі стовпи. Я вже подумав, що все скінчилося, коли із-за небокраю попливли догори величезні яскраво освітлені кулі. Повільно обертаючись, мінячись всіма кольорами веселки, вони підіймалися вище й вище. А непорушні досі дерева враз ожили, зашелестіли листям. Гілля повільно підіймалося вгору. Дерева наче простягали зелені руки до неба. Увесь ліс, всі дерева довкола стали ритмічно похитуватися в різні боки. Тітка прошепотіла: "Танець лісу. Я тільки чула про це, але досі не вірила".
Нам так і не пощастило добратися до гір: наступного дня, десь опівдні, нас захопили в полон.
Ми саме обходили велике болото, через плечі несли по дві "ковбаси", бо не знали, де ще трапиться їжа. Я помітив якісь чорні постаті. Рухалися вони швидко й безшумно, мов привиди. Рушили прямо на нас. Одні з них великі й масивні, а другі набагато менші, дрібніші, як мисливські собаки. У руках у них не видно зброї, а ті, що сунуть за ними, озброєні важкими палицями й луками.
Тут я пригадав про орангів. Про татка й Ван-Гена, які вирушили на пошуки здичавілого племені та й зникли безслідно у джунглях. Малі істоти зловили мене, а тітка Павлина показала їм усі прийоми карате. Та коли підійшли оранги, вона була безсила. Оранги мали могутні лапи і ноги, товсті, наче дерева, тулуби, важкі щелепи й низькі надбрів'я, ще й страхітливі палиці й луки.
З нас позривали браслети, закинули в болото. Потім пов'язали за спиною руки, погнали вперед. Але Жорки не було видно.
Оранги були одягнені в грубезні черевики й краги з чорної шкіри, чорні мундири, чорні картузи. Луки й сагайдаки із стрілами, теж пофарбовані в чорне, висіли у них за плечима, а в товстих волохатих руках мали важезні палиці з чорного дерева. І в кожного на грудях була величезна блискуча бляха: на білому тлі – волохата рука, що стискає за горло венеріанина, а нижче якийсь чудернацький знак, сплетений із колючок держи-дерева. Я десь його бачив, оцей знак, схожий на дві павучі ноги, покладені одна на одну. "Свастика", — каже тихо тітка Павлина, в якої на нозі є рана.
Ми попалися в лабети здичавілого племені орангів, що проголосили себе спадкоємцями Гітлера, який сотні років тому мріяв знищити цілі народи.
Довго йшли джунглями. Тітка весь час мене підбадьорювала. Джунглі незабаром скінчилися. Болото зникло, почалося узвишшя, дерев ставало менше. Ми вийшли на узлісся. Попереду лежав степ. Віяв приємний вітерець, висока, по пояс, трава котила шовкові хвилі, табуни антилоп паслися повсюди. А далеко-далеко попереду червоніли гори.
Оранги довго й підозріло вдивлялися в степ, істоти ж збуджено металися у них під ногами. Ось старший подав коротку команду, й істоти кинулися вперед, пірнули в траву. Кілька орангів, поклавши додолу палиці, дістали з-за спин величезні луки. Щоб пустити стрілу з такого лука, треба мати нелюдську силу.
Оранги ж тим часом дістали стріли, завбільшки із списа. З одного кінця вони були опушені пір'ям, а на другому стримів міцно прив'язаний гострий шпичак отруйного держи-дерева.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Оранги вполювали антилоп. Істоти, яким дісталося в сутичці, зализували рани, а двоє не могли вже звестися. Потім старший замахнувся палицею і розтрощив череп спершу одній істоті, потім другій.
Відкинувши трупи, оранги заходилися біля здобичі, розпалили багаття. Засмаживши м'ясо, оранги заходилися бенкетувати. Істоти сиділи довкола, не зводячи з їжі голодних очей, і жалібно поскімлювали. Час від часу котрийсь із орангів жбурляв їм обгризений маслак. Кинули кістку й нам. Ми не брали, та й руки були зв'язані. Один із орангів підійшов до мене, взяв за чуба. Нахилив донизу, ткнув обличчям у кістку. Я зціпив щелепи, зімкнув вуста.