Скляні вхідні двері відчинив сам доктор у багатому вишитому халаті.
— A-а, наш богатир, — вдоволено усміхнувся він.
— Таки прийшли. Вельми втішений, вельми втішений, — провів він гостя до оселі, потираючи руки.
Вони сіли у вітальні, обставленій зі смаком і любов'ю до старовини. [...]
— "Війна війною, а обід обідом", як казали наші войовничі предки, — Брякус запросив Івана до столу. — Спочатку пообідаємо, а вже потім — справи.
Бідолашний хлопець ніколи не мав справи зі стількома ножами, виделками, ложками, тому аж спітнів, повторюючи уважно за господарем його рухи. "Мені, репаному, тільки на звані обіди ходити", — сердився він на себе. Помітивши розгубленість Івана, доктор Брякус усміхнувся, акуратно витираючи білосніжною серветкою вуста:
— Почувайтеся абсолютно вільно, їжте, як вам зручно.
Та Іван був упертий від народження. А тому мучився, але їв, як доктор. Брякусу це сподобалось. Адже без зусиль не буває успіху.
Після обіду вони посідали в крісла у білих чохлах у кабінеті з книжковими шафами і господар закурив сигару.
— Отож, юначе, як давно ви займаєтеся спортом? — випустив він цівку диму.
Іван розгубився. Бо. окрім роботи, чесно кажучи, більше нічого не знав.
Доктор Брякус розцінив цю паузу по-своєму.
— Річ у тому, що я тренував Велета і знаю його здібності. Це добрий боєць. Завалити його може тільки людина надзвичайних можливостей. Тому я вражений і щиро вас ґратулюю, — він театрально зааплодував кінчиками пальців. [...]
— Молодий чоловіче, я — тренер, і хотів би попрацювати з вами, — перейшов він до діла. — Я розумію, у якій ви ситуації, а тому не ви мені будете платити, а я вам, — доктор знову випустив дим. — Зрештою, як бачите, — показав Брякус на дорого обставлену кімнату, — гроші мене не вельми цікавлять. Я маю все. А от спорт — це моя, можна сказати, стихія. Я ним живу. [...]
БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА
Криса́ня — капелюх, бриль.
Ву́йко — шанобливе звертання до старшого за віком чоловіка; дядько по материнській лінії.
Ге́вал — велика неповоротка, незграбна людина.
Те́льбухи — внутрішні органи людини або тварини.
Ґратулюва́ти — з нім. вітати, поздоровляти.
РОЗДІЛ 7,
в якому Іван Сила попиває тренуватися
[...] Брякус влаштував його у пристойний гуртожиток, де мешкали студенти. Попри грошову винагороду, яку Сила отримував за тренування, він не полишав працю вантажника — наче той селянин, що завжди тримає на дні скрині окраєць черствого хліба на чорний день. До полудня Іван займався вправами, потім обідав з тренером і рушав на вокзал.
Доктор Брякус намагався розвивати у хлопця не тільки м'язи. Тому багато з ним розмовляв, розповідав про міське життя, пробуджував цікавість до всього. Це була гармонійно розвинена особистість, яка пройшла через чимало випробувань. Подейкували, що на доктора було навіть вчинено замах.
"Для перемоги однієї сили замало, — любив повторювати тренер своїм учням. — Сила повинна мати ще й розум".
Тренування відбувалося щодня, крім вихідних.
У Брякуса займалися ще два хлопці. Але ніхто не демонстрував таких результатів, як верховинець.
Тренер наполегливо вчив його основам силової гімнастики та різних єдиноборств. Схоже, думки про Івана цілком оволоділи ним, і коли він ненароком довідався, що його учень після занять ходить розвантажувати вагони, то не на жарт розгнівався.
— Це неподобство! Що ви собі дозволяєте! — кричав він. — Я вкладаю у вас свої знання, час та гроші, а ви це есе нищите за моєю спиною. Я забороняю вам працювати! Ваша праця — це спорт! Затямте собі! Ви повинні правильно розробляти м'язи, а не тягати бочки з оселедцями. Я піднімаю вам гонорар удвічі, і щоб більше ніяких вокзалів!
Іван уперше побачив наставника таким сердитим, тому не знав, що робити. Голий товаришу щиро позаздрив:
— Оце так щастить! Як мед, то й ложкою! Нічого не робити, ще й отримувати грошенята! [...]
РОЗДІЛ 9,
в якому Іван Сила та доктор Брякус дивують один одного
Іван Сила серед комплексу інших вправ виконував і жим зі штангою. Майже щодня він збільшував вагу. Але цього разу попросив Брякуса не гратися з ним у дитячі забавки, а дати серйозну вагу. Була гарна днина, тож вони тренувалися усадку.
— Ого! — з усмішкою промовив тренер. — Кошеняткові здається, що воно стало тигром.
— Хлопці, — гукнув він до Корнелія та Станіслава, що тренувалися поруч з Іваном, — ану поставте цьому гірському ведмедеві 120 кілограмів.
Сила підійшов до штанги і без великого напруження здійняв її над головою. "Е, що тут піднімати? — подумав Іван. — Як два міхи пшениці на вокзалі". (Він і далі розвантажував вагони, щоб призбирати грошенят. Але, ясна річ, тримав це у великій таємниці.)
— Ану, хлопці, додайте йому ще десять кіл, — махнув пальцем Брякус. Він про щось зосереджено думав.
Результат був такий самий. Так повторювалося кілька разів, доки вага збільшилася до 160. Тут уже навіть Брякус почав непокоїтися.
Цього разу штанга далася Іванові нелегко. Він помітно втомився, а тому трохи заточився, однак зумів випростатися і втримати вагу над головою. Від здивування хлопці повідкривали роти.
Доктор Брякус стояв, мов чворохнутий громом. [...]
— За тиждень — республіканський чемпіонат. Так що готуйтеся, — поплескав він по плечу Силу. — Я завжди вірив у вас. Ми мусимо довести їм, що я.... — він заскрипів зубами, не закінчивши думку. — На сьогодні тренування завершено, — раптом розсміявся Брякус. — Хлопці, я вас люблю! Який фантастичний день! Цінуйте життя, дорогенькі мої! Воно — прекрасне!
РОЗДІЛ 12,
в якому про Івана Силу починають говорити
Зала, в якій проходили змагання, була переповнена. Ще б пак! Чемпіонат республіки — це вам не фіґлі. Вправи виконувалися у кількох видах. Кожен учасник робив по три спроби.
Безперечним фаворитом вважався дворазовий чемпіон Магдебура. До того ж він представляв силові органи, тобто поліцію. А силові органи — це майже Республіка. А ображати Республіку... Хотів би я побачити такого сміливця!
У молодості Магдебура був поліцейським, і чи не в кожному відділку тепер висів його портрет. [...]
Не дивно, що й на чемпіонаті Магдебура мав найбільшу групу підтримки. Аби уникнути зайвих балачок, поліцейські були переодягнені в цивільних. "І за порядком подивляться, і свого підтримають", вважало керівництво.
Зала тривожно мовчала.
Голомозий Магдебура з чорними фарбованими вусами робив останню спробу встановити новий рекорд.
Окрім нього, попередню вагу зумів узяти тільки нікому не відомий парубійко з гоноровим прізвищем Сила. Але ж по ньому видно — що це справжній селюк. Чемпіон не може програти ТАКОМУ. Це була б ганьба на всю Республіку. [...]
"Маг-де-бу-ра! Маг-де-бу-ра!", — почав скандувати зал. Все! Він рішуче підійшов до штанги, рвучко вчепився за неї і, набравши повні легені повітря, почав встановлювати рекорд.
Але що це? Піднята над лискучою головою чемпіона штанга спочатку хитнулася в один бік, далі — в другий, а за секунду бухнула на землю, ледь не розтрощивши йому ногу.
Зала голосно зітхнула: нову вагу не взято, хоча підлога й тріснула.
Щоправда, ще одна спроба залишалася в Івана Сили, а далі судді повинні порадитися, як діяти далі. Ніхто жодних ілюзій на якогось там Івана, та ще й подумайте — Си-лу! (оце поганий смак!) — не покладав. Тому чимало глядачів, потягнулися на перекур, уже на ходу сперечаючись, яким буде рішення суддів.
Тим часом Іван зійшов на поміст, глипнув у зал і проказав найкоротшу молитву, яку знав: "Боже, поможи!" Його група підтримки складалася аж із трьох осіб: Станіслав, Корнелій і, ясна річ, його поважність Міха Голий...[...]
— Дай їм, ведмедю! — крикнув на все горло Міха, чим привернув увагу переодягнених поліцейських, себто півзалу.
Іван це розчув. Розвеселілий, з легкою душею взявся за штангу. "А-ах!" — раптом вигукнув увесь зал, а потім зірвався на ноги. Іван впевнено тримав штангу над головою і посміхався фоторепортерам. Вони без угаву клацали камерами і цьому, здавалося, не буде кінця.
Приголомшена публіка не знала, як реагувати. Кілька секунд панувала мертва тиша. Коли ж він опустив штангу і суддя оголосив, що новим чемпіоном Республіки став Іван Сила, зал вибухнув. [...]
Магдебура у супроводі кількох старших офіцерів розлючено покидав зал, запевняючи, що ЦЕ — провокація, і він ЦЕ так не залишить. Болільники хапалися хто за голову, а хто — за серце, програвши значні ставки. Одне слово, якщо ви можете уявити на кілька хвилин божевільню, то ви все побачили.
Лиш одна людина у залі сиділа непорушно. Це був Міха Голий. По немитому обличчю він розмащував сльози. Так-так, цей привокзальний волоцюга і пройдисвіт плакав, чого з ним уже давненько не траплялося. Відтоді, як утік від батька-пияка, він був свято переконаний, що на світі панує несправедливість. Але тепер його душа здивовано витріщила очі й німувала. Можливо, вже лишень заради цього варто було встановлювати республіканський рекорд?
РОЗДІЛ 16,
в якому трапляються несподівані повороти
Доктор Брякус все обдумав. Він вибудував стратегію на найближчий рік. Якщо все розвиватиметься за планом, його справи впевнено підуть угору. Після перемоги Івана Сили Брякусом стали цікавитися впливові організації. В уяві він уже бачив розкішну будівлю в центрі столиці з написом "Спортивний клуб доктора Брякуса". Ось тільки з Іваном треба домовитись, аби його не перехопили конкуренти.
Саме тому розмову зі своїм вихованцем він призначив на неділю. Для невимушеної бесіди вирішив повезти його за місто — у який-небудь затишний ресторанчик.
Іван уперше їхав у автомобілі. Адже у горах головним транспортом служили коні. Брякус був веселий, сповнений енергії та оптимізму. Цікавився, як чемпіон провів вихідні. Чи вистачає йому грошей? (Тепер їх буде вдвічі більше.) Чи вже знайшов друзів у столиці? Чи не має якихось проблем? Хай не соромиться. Доктор Брякус усе зробить для свого улюбленця.
Після дощу дорога на сонці виблискувала і сліпила очі. Іванові було приємно їхати з вітерцем по серпантині у відкритому авто і слухати про грандіозні плани пана Брякуса. [...]
І в цей момент щось трапилось. Брякус дико зойкнув, почав несамовито крутити кермо, та авто не слухалося. На великій швидкості воно мчало просто на скелю. Іван заплющив очі і не встиг навіть перехреститися, як сталося зіткнення.