Там були Наталка з Оксаною. Румунка говорить Орядину, що Наталка тепер гувернантка і вчить чужих дітей, бо бавить в горду, і тому не віддається. Орядин говорить, що не любить Наталку. Минуло півроку. Орядина більше не було у Наталки. Бував часто у румунки.
Про Івана чула дуже рідко. Його образ бліднів усе дужче. Наталка закінчила писати повість, у неї вложила душу. Відіслала рукопис, чекала.
Через рік після смерті пані Марко, йшла Наталка до огородника, думала про Орядина, що багато речей їх в’язало. Що ні з ким ще не цілувалася. Відчула вдоволення, що осталася така чиста. Повз неї їхав повіз — побачила в нім Орядина з якоюсь жінкою. Така ганьба! Чому не було Івана тут, щоб вступитися за неї.
Орядин мусив в її очах упасти, щоб їй полегшало. Вона пригадала: та жінка була полькою, він ненавидів поляків, але вона мала маєток. Він ростив у Наталки ненависть до поляків, а сам ліз тепер їм під ноги, повзав і запродався.
Запродався, бо він її не любить!
Наталці повернули рукопис без пояснення. Оксана порадила видавця, дівчина відіслала йому рукопис. Вижидала відповіді. Думала про Івана. Навіщо доля їх звела? Одна знайома розповіла, що Орядин не одружується з полькою, кепкує з неї. Наталку обгорнула туга за ним.
Грудень… У сінях почулися кроки. Це Орядин. Розповів, що бачив її рідних, привіз від них листи. Вуйко постарів, Катя вже доросла панна, вуйко збирається відвідати Наталку. Сказав, що заручився з донькою шефа (адвоката Міллера) — Вандою, що любить її. Між ними вступило щось погане. "Він ненавидить її.., бо відчуває, що в неї є "раса" і що їх ділить степень чистоти". Наталка сказала: "Я… переконана, що вас не любить ніхто так, як я…. Мені лиш жаль, що ви мене не розуміли!" Він мусив з нею порвати. Орядин: "Це було би нерозумно дати запанувати одному чуттю над цілою своєю будучністю… Тамта любила його, мала прегарний маєток.., хоч ця приковувала його якоюсь чудною силою до себе… Він буде щасливий і з тамтою, хоч і не любить її..!" вклонився низько — і пішов.
Через чотири тижні вийшла Наталка, щоб побачити вінчання Орядина. Коли Василь побачив Наталку, то злякався. Він ніколи не відчував такого жалю, як тепер, не забуде її вигляду й до смерті. Пригадав, що колись говорив, що вона його "царівна"; знав лише, що любив її одну на світі і втратив навіки.
"Так! Тепер вона свобідна!" Вона чулася сильною, як левиця. Малярка від’їхала до В., Оксана, помирившись з чоловіком, виїхала з ним.
Від Івана отримала листа, писав, що в дорозі до Індії. Просить написати йому і не забувати. Вона ніби з поганого сну збудилась. Вона напише йому про все, попросить не забувати її, лише він остався їй найвірнішим. Він її любить. І вона його любить вже навіки!
Весна. Поралася в городі. Ввечері прийшов лист. її праця була непридатна, а це значило, що вона була непридатна. "Вбили те, що живило її духа і могло заступити всю розкіш світу, в чім вона кохалася; а саме тупе тіло йому зберегти — вона соромилася…" Не могла вона дальше жити. Пошле Івану свій дневник і попрощається з ним. Напише, що коли одержить цього листа, її вже не буде. Нехай він її не забуває. Такий її кінець!
Зайшло сонце. Блиск очей говорив про перемогу. "Буду жити… Я ж царівна!"
Минуло три роки.
Вуйко Наталчин повернувся від племінниці і її мужа, лікаря Марко, і оповідав жінці, що в них бачив. Що Марко її любить і боготворить. У них усе по-панському, бібліотека гарна. Живуть прегарно. Наталка пише, а люди читають.
Марко її рукопис відіслав (потай) літератору за кордон. Той відповів, що у неї талант, щоб не покидала писати.
Одного разу Наталка сказала: "Вуєчку,.. в мене настало "полудне". Воно настане і для нашого народу…" В цей час із залу почулося зітхання арфи. То йшов Іван. Наталка кинулася на шию і прошептала: "Умієш любити?". "Як годиться мужеві царівни", — відповів він.