Всі, хто тільки був під начальством його, стали страшенними гонителями неправди. Але Чичиков уже ніяким способом не міг вернутися.
І от вирішив він наново починати кар'єру, знову озброїтись терпінням, знову обмежитись у всьому. Усе якось не клеїлося. Дві-три посади мусив він змінити за найкоротший час. Посади були брудні, низькі. Треба знати, що Чичиков був найблагопристойнішою людиною, яка будь-коли існувала на світі. Хоч він і мусив спочатку вибиватися з-поміж брудного товариства, але в душі завжди зберігав чистоту, любив, щоб у канцеляріях столи були з лакованого дерева і щоб все було благородно. Ніколи не дозволяв він собі в мові неблагопристойного слова і ображався завжди, коли в словах інших бачив відсутність належної пошани до чину або звання. Усе зносив герой наш, зносив сильно, терпляче і перейшов нарешті на службу до митниці. Треба сказати, що ця служба давно була таємним предметом його помислів.
За службу свою взявся він з старанністю незвичайною. Здавалось, сама доля призначила йому бути митним чиновником. Такої спритності, проникливості й прозорливості було не тільки не бачено, але навіть не чувано. За три-чотири тижні він уже так набив руку в митній справі, що знав геть чисто все. Навіть начальство висловлювалось, що це був чорт, а не людина. За недовгий час не стало від нього ніякого життя контрабандистам. Така ревна й некорислива служба не могла не зробитися предметом загального здивування і не дійти нарешті до відома начальства. Він дістав чин і підвищення і слідом за тим подав проект виловити всіх контрабандистів. Йому зразу ж доручена була команда й необмежене право робити всякі розшуки. Цього тільки йому й хотілося. В той час утворилося сильне товариство контрабандистів на добре обміркованих засадах; на мільйони обіцяло вигод зухвале підприємство. Воно домовилося з Чичиковим. За один рік він міг одержати те, чого не виграв би за двадцять років найстараннішої служби. Щоб справа йшла без усяких перешкод, він схилив і другого чиновника, свого товариша, який не встояв проти спокуси, дарма, що волосся було сиве. Угоди були складені, і товариство приступило до дій. Дії почались блискуче. В обох чиновників було вже по чотириста тисяч капіталу, коли вони, просто кажучи, подуріли і посварилися ні за що. Чичиков назвав другого чиновника поповичем, а той, хоч і справді був поповичем, невідомо чому образився. А втім, кажуть, що й без того була в них сварка за якусь молодичку. Як була справа в дійсності, Бог їх відає. Головне в тому, що таємні стосунки з контрабандистами стали явними. Їх узяли під суд, конфіскували, описали все, що в них було. Як після чаду, опам'яталися вони і побачили з жахом, що наробили. Статський радник з горя запив, але Чичиков устояв. Він умів затаїти частину грошенят. Чичиков обробив справу принаймні так, що відставлений був не з таким безчестям, як товариш, і викрутився з-під кримінального суду. Та вже ні капіталу, ні різних закордонних дрібних речей, нічого не залишилося йому. Удержалося в нього тисячок з десяток, захованих про чорний день, та дюжини дві голландських сорочок, та невелика бричка, якою їздять холостяки, та два кріпаки, кучер Селіфан і лакей Петрушка. Так от у якому стані опинився знову наш герой! От яка гора лиха упала йому на голову! Це називав він: потерпіти по службі за правду.
Треба віддати належне нездоланній силі його характеру. Після всього того в ньому не погасла незбагненна пристрасть. Він не міг відмовитися від нових спроб. Знову зіщулився він, знову вернувся до важкого життя, знову обмежив себе у всьому, знову з чистоти й пристойного становища спустився в бруд і злиденне життя. І в сподіванні кращого змушений був навіть удатися до звання повіреного, яке не дуже шанує дрібна приказна тварюка. З доручень дісталося йому між іншим одне: поклопотатись про заставу в опікунській раді кількох сот селян. Маєток був розладнаний до останньої міри. Розладнаний він був через падіж худоби, шахраїв прикажчиків, неврожаї, пошесні хвороби, і нарешті через безглуздя самого поміщика, що обставляв собі в Москві дім за останньою модою. З цієї причини і довелося нарешті заставити останній уже маєток. Застава в казну була тоді ще справа нова, на яку зважувались не без страху. Чичиков, як повірений, попереду задобривши всіх, спитав секретаря, чи важливо, що трохи селян вимерло. Виявилось, що не важливо. Героя нашого осяяла найнатхненніша думка, яка будь-коли спадала в людську голову. "Та якби накупив я всіх цих, що вимерли, поки не подавали нових ревізьких реєстрів, накупив їх, припустімо, тисячу, та, припустимо, опікунська рада дала б по двісті карбованців на душу: от уже й двісті тисяч капіталу!" — думав Чичиков. І ось таким чином склався в голові нашого героя цей чудний сюжет. І коли б не спала в голову Чичикова ця думка, не з'явилася б на світ оця поема.
Узявся він до діла. Під виглядом обрання місця для проживання й під іншими приводами вирішив він заглянути в ті й інші закутки нашої держави і переважно в ті, що найбільше потерпіли від нещасних випадків, неврожаїв, смертності. Він вибирав людей більше на свій смак, або таких, з якими можна було б з меншими труднощами складати потрібні угоди. Отже, читачі не повинні обурюватись на автора, якщо особи, які досі з'являлися, не припали їм до смаку; це провина Чичикова.
Як учинено перші покупки, читач уже бачив; як піде справа далі, побачить потім. Ще немалий шлях треба буде проїхати Чичикову. Але хто ж він з погляду якостей моральних? Що він не герой, сповнений досконалостей і чеснот, це видно. Хто ж він? Виходить негідник? Чому ж негідник, для чого ж бути таким суворим до інших? Найсправедливіше назвати його: хазяїн, набувач. Мудрий той, хто не гребує ніяким характером, але звернувши на нього допитливий погляд, вивчає його до самих первинних причин… Є пристрасті, яких обрання не від людини. Вже народилися вони з нею у хвилину народження її на світ. І може, в Чичикові пристрасть, що пориває його, уже не від нього, і в холодному його існуванні закладено те, що потім повергне в прах і на коліна людину перед мудрістю небес. І ще таємниця, чому цей образ постав у поемі, що нині з'являється на світ.
Якби не зазирнув автор глибше йому в душу, якби не розворушив на дні його того, що уникає й ховається від світу, якби не розкрив найпотаємніших думок, яких нікому іншому не звіряє людина, а показав його таким, яким він здався усьому місту, Манілову й іншим людям, то всі були б радісінькі й мали б його за гарну людину. Дарма, що ні обличчя, ні весь образ його не метався б, як живий, перед очима: зате, закінчивши читати, душа не була б стривожена нічим. Так, мої любі читачі, вам би не хотілося бачити виявлену людську убогість. Навіщо, кажете ви, до чого це? Хіба ми не знаємо самі, що є багато ганебного й безглуздого в житті?
Ще впаде обвинувачення на автора з боку так званих патріотів, які спокійно сидять собі по кутках; та, як тільки трапиться щось, на їх думку, образливе для вітчизни, зразу піднімуть крик: "А чи ж добре виводити це на світ, розголошувати про це? адже це все, що описано тут, це все наше, чи гаразд це? а що скажуть іноземці?" На такі мудрі зауваження, особливо про думки іноземців, признаюсь, нічого не можна придумати на відповідь. А хіба ось що: жили в одному далекому закутку Росії два жителі. Один був батько родини на ім'я Кифа Мокійович, чоловік вдачі лагідної, що провадив життя недбало. З родиною він не морочився; існування його було спрямоване більше в умоглядний бік. Другий житель був Мокій Кифович, рідний син його. Був він те, що звуть на Русі богатир, і натура його так і поривалася розгорнутись. Ні за що не вмів він узятись злегка, завжди або рука в когось затріщить, або ґуля набіжить на чийомусь носі. Такий був Мокій Кифович, а втім, він був доброї душі. Та не в цьому ще головна річ. А головна річ ось у чому: "Зглянься, батечку пане Кифо Мокійовичу, — казала батькові і своя, і чужа двірня, — "Що це в тебе за Мокій Кифович? Нікому від нього немає спокою, такий припертень!". "Егеж, пустотливий, пустотливий, — відказував звичайно на це батько, — "та що ж робити… що, справді, думають, мені хіба не болить? хіба я не батько? Що займаюся філософією, та іншим разом не маю часу, так уже я й не батько? Та отже ні, батько! батько, чорт забери, батько! У мене Мокій Кифович ось тут сидить у серці!" Тут Кифа Мокійович бив себе дуже сильно в груди кулаком і доходив до цілковитого азарту. "Вже коли він і залишиться собакою, так хай же не від мене про це дізнаються, хай не я виказав його". І, виявивши таке батьківське почуття, він залишав Мокія Кифовича робити й далі богатирські свої подвиги. Так проводили життя два мешканці тихого куточка, які несподівано, як з віконця, виглянули наприкінці нашої поеми, виглянули для того, щоб відповісти скромно на обвинувачення з боку деяких запальних патріотів, які думають не про те, щоб не робити поганого, а про те, щоб тільки не говорили, що вони роблять погане. Навіщо таїти слово? Хто ж, як не автор, повинен сказати святу правду? Ви боїтесь глибоко спрямованого погляду, ви страшитеся самі спрямувати на що-небудь глибокий погляд, ви любите ковзнути по всьому бездумними очима. Ви посмієтесь навіть від щирого серця з Чичикова, може, навіть похвалите автора… А хто з вас повний християнського смирення, не прилюдно, а в тиші, наодинці, в хвилини самотніх розмов з собою, заглибить у середину власної душі цей тяжкий запит: "А чи немає і в мені якоїсь частки Чичикова?" Егеж, чому б не так! А от хай пройде в цей час повз нього якийсь його ж знайомий, що має чин ні занадто великий, ні занадто малий, він в ту ж мить штовхне під руку свого сусіду й скаже йому, мало не пирснувши зо сміху: "Дивись, дивись, он Чичиков, Чичиков пішов!"…
Але ми почали говорити досить голосно, забувши, що герой наш, який спав під час оповідання його повісті, уже прокинувся і легко може почути так часто повторюване своє прізвище. А він людина образлива і не любить, коли про нього висловлюються нешанобливо. Чичиков їхав і тільки посміхався, злегка підлітаючи на своїй шкіряній подушці, бо любив швидку їзду. І який росіянин не любить швидкої їзди? Чи ж його душі, що прагне закрутитись, загулятись, сказати іноді: "Чорт забери все!" чи ж його душі не любити її?
Чи не так і ти, Русь, як прудка, необігнана тройка мчиш? Димом курить під тобою дорога, гримлять мости, все відстає і зостається позаду.