Крістоф Рансмайр — Останній світ (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Роман

І

Сімнадцять днів потерпав Котта від урагану і морської хвороби, добираючись морем з Рима до Томів на борту "Трівії". У дорогу його покликала чутка: "Помер Назон". "Томи, глуха тиша. Край світу. Залізне місто. Крім линваря Лікаона, в якого Котта винайняв неопалювану, обвішану яскравими гобеленами мансарду, на прибульця майже ніхто не звернув уваги". Бо в Томах, місті рудокопів, "люди забули про світ — вони святкували кінець дворічної зими".

Котта розпитував про Назона, але ніхто нічого не розповідав, наче и не знали такого. Пригадали поета, Публія Овідія Назона, лише різник Терей, бакалійниця Феме та німа ткаля Арахна. Від них Котта довідався, що римський вигнанець Назон жив разом зі слугою-греком у Трахілі, покинутому десь у горах виселку. Котта пішки подався до Трахіли. Серед руїн виселка він побачив камінні конусоподібні монументи. Нагорі кожного з них був прив'язаний папірець. Зірвавши один, Котта прочитав: "Нікому не зостається його подоба". Вражений, він побачив і будинок, а перед ним зелену шовковицю, ягоди з якої падали в сніг. Ніхто не озвався на Коттів голос, здавалося, у будинку не було живої душі, аж несподівано під сходами на другий поверх він знайшов Піфагора, Назонового слугу. Але старий, недоумкуватий чи божевільний, не чув запитань, які ставив йому Котта, бо розмовляв сам з собою, жив у своєму світі, і "шляху до того світу, здавалося, немає". Тоді Котта почав розповідати сам, про свою подорож, про останні дні перед дорогою і про останній день Назона в Римі дев'ять років тому. Саме того дня Назон спалив свої рукописи. "...Це спалення... залишилося такою самою загадкою, як і причина Назонового вигнання. ...Та коли минуло кілька років... у Римі почали помалу здогадуватись: пожежа на п'яцца дель Моро — то був не розпач і не протест. То було справді знищення".

Дивіться також

ІІ

Ліліпут Кипарис, кіномеханік, приїхав у Томи і привіз нові фільми. У Томах їх завжди дивилися на стіні Тереєвої різниці. "...Щороку під ліліпутовими руками на Тереєвій стіні поставав світ, який мешканцям залізного міста видавався таким далеким від їхнього власного світу, таким чарівним і недосяжним, що потім, коли Кипарис знову зникав у безміру часу, вони ще цілими тижнями все тлумачили та переповідали фільми..." Того разу Кипарис показував мелодраму про Алкіону і Кеїка. Це була історія палкого кохання. Кеїк мав поїхати в Дельфи, бо сподівався на щасливе пророцтво, яке допоможе йому позбутися глибокого сум'яття в душі. Закохані прощалися "так ніжно, так тужно, як на узбережжі залізного міста не прощалися ще жоден чоловік і жодна жінка". Глибокі почуття цих людей намагався прокоментувати різник Терей, в якого теж була вірна дружина, Прокна, Тільки сам Терей постійно бив її, до того ж зраджував її з повією. Але коментарі Терея лишилися без відгуку, глядачі захопилися історією Алкіони.

Нещасній жінці наснилося, що корабель Кеїка зазнає катастрофи, а сам він загине: "Судно затонуло. А все, що перед цим опинилося за бортом чи ще намагалося врятуватись, ринуло спіралями вслід за судном углиб, у морську безодню...". Тому Алкіона прохала чоловіка лишитися або взяти її з собою, щоб вона загинула з ним разом. Кеїк не послухався і наступного дня вирушив до Дельф. А через кілька днів усе, що бачила Алкіона уві сні, справдилося: розпочався страшенний шторм і судно потонуло. "Зрештою Кеїк зостався сам... учепившись за колоду, він хрипко кашляв і шепотів її ім'я — останню свою надію. Тепер Кеїк збагнув, що його щастя — не в Дельфах і не в святинях, а в Алкіониних обіймах".

"Щодня вранці, ополудні й увечері Алкіона йшла, бігла на берег, до болю в очах удивлялася в мерехтливу далечінь і не вірила у власний соп". Дізнавшись про загибель судна, Алкіона покинула свій палац і відправилася на берег моря, щоб побачити хоча б тіло Кеїка. Море змилостивилося над нею і викинуло тіло Кеїка. Алкіона кинулася до нього і на бігу перетворилася на птаха-зимородка. А потім і мертвий Кеїк теж став зимородком, і два птахи полетіли над морем. "І глядачі, які бачили вже не труп і не вбиту горем жінку, а двійко зимородків... усе зрозуміли..."

III

Того ж часу, коли в Томах дивилися історію відданого кохання, Котта високо в горах намагався отримати відповідь від Піфагора, де ж дівся Назон, а вірніше — його книжка під назвою "Перетворення", яку Назон писав в останні роки до свого вигнання. У ті самі роки, коли в усіх театрах імперії з величезним успіхом йшла його трагедія, його твори лежали у вітринах книгарень пірамідами. Але якщо Назонові доводилося "десь у шинку в передмісті підсісти до ремісників чи відійти на годину-дві від Рима й заговорити під каштанами сільського майдану з торговцями худобою або в оливковому гаю — з селянами, як одразу ставало очевидним, що його ім'я уже ніхто не знає і навіть ніколи не чув. ...Назонова слава сяяла тільки там, де було чогось варте друковане слово..." Поет розумів, що найвищий, на його думку, успіх — овації в Колізеї — має тільки імператор Август. "Те, що він, зрештою, прагнув сам постати перед людськими масами, і було, мабуть, однією з причин його нещастя".

Піфагор врешті-решт погодився і повів Котту до густого садка, що оточував будівлю Назона. Там, на галявині, Котта побачив "камені, гранітні та сланцеві плити, менгіри, колони, а також здоровенні необроблені брили...", які були вкриті цілими клубками слимаків. Піфагор поливав слимаків оцтом, і коли вони, помираючи, відпадали, з'ясовувалося, що на кожному з каменів викарбувано якесь слово. Коли всі камені було очищено від слимаків, Котта пов'язав усі слова в одне ціле. "Ось і завершено труд; ні вогонь, ні залізо, ні злобна давність не владні над ним, ані гнів руйнівний громовержця. Хай прийде неминучий той день, що за правом одвічним тіло бере. Закінчиться лиш никле моє існування. В день цей, єства свого кращою часткою звившись над світом, злину до зір, і ніщо не схитне, не зітре мого ймення". Котта зрозумів, що це писав сам Назон і що головний твір поета, таким чином, було закінчено.

У Римі Назон читав окремі уривки з "Перетворень", "щоразу зосереджував увагу на окремих персонажах і краєвидах, на людях, що перевтілювалися в тварин, і. на тваринах, що оберталися в камінь". Читачі могли лише здогадуватися, як же буде виглядати остаточний твір, і врешті-решт склалося припущення, що поет здатен написати основний роман римського суспільства, де виведе шановних громадян з їхніми потаємними пристрастями і химерними звичками. "Це й було однією з причин того, чому Назонові почали не довіряти в Римі, уникати його і зрештою ненавидіти". А після одного скандалу його слава сягнула найширших верств населення.

Цей скандал спалахнув після постановки комедії "Мідас", головним героєм якої був "безтямно закоханий у музику генуезький судновласник, у якого від шаленої жадоби до грошей оберталось на золото все, до чого він торкався". В останньому монолозі героя пролунали приховані за паліндромами імена відомих у Римі голів наглядових рад, депутатів та суддів. А в самого судновласника вуха видовжилися, заросли шерстю, голос зробився тремтким і жалісним, яку віслюка. Але четвертого вечора озброєний загін кінної поліції зірвав виставу, покалічивши багатьох акторів і глядачів. Це сталося за наказом одного сенатора, "що володів у Генуї та Трапані судноверфами" і заборонив комедію. Назон став популярним, й одного разу йому запропонували виступити на відкритті нового стадіону, який мав називатися "Сім притулків", і виголосити урочисту промову про велич та значення автора цієї споруди — імператора Августа.

Саме після тієї промови і почався шлях поета на Чорне море. Спочатку Назон не виголосив "неодмінного й найголовнішого в світі привітання", не схилив коліна перед імператором, а звернувся відразу до громадян Рима. А потім розповів про страшну моровицю, чуму, на острові Егіна, внаслідок якої жахливою смертю померло все населення. Та найжахливішою була розповідь про те, як полчища мурашок з найстарішого дуба на острові обліпляли мерців, заповнювали їх очі, язики й серця і таким же чином "утворювали руки й ноги, самі стаючи руками й ногами, а насамкінець почали формувати й риси облич... і так робилися цілком новим видом на острові — народом, що зачався від мурашок...". Це виявився мовчазний і слухняний народ, який був ладен іти за своїм володарем у вогонь, у пустелю, на війну, мирився з рабством і не втрачав здатності коритися. Отже, закінчив свою промову Назон, і новий стадіон має стати таким казаном, у якому варитиметься народ, схожий до того, що з'явився на Егіні.

Стадіон гримів оплесками, бо пересічні римляни нічого не зрозуміли з промови поета, а Август спав. Але хоча він і проспав виступ Назона, апарат його двору чув і зрозумів усе сказане. Однією з функцій апарату було доведення до відома імператора і тлумачення будь-яких, подій. Апарат пригадав усе: дослівні тексти Назонових елегій, саркастичну комедію, віслючі вуха судновласника, зухвалу назву "Метаморфози". Висновок був суворим: "Перетворення" — це писанина ворога Рима. Проте на доповідь вістуна про вчинок Назопа імператор відреагував лише коротким порухом руки. А апарат знову почав тлумачити — цього разу імператорську волю. Ніхто не міг точно сказати, що саме означав цей жест: заборону на один рік писати, позбавлення додаткових пільг, а може, тільки заборону подорожувати до осені. "Апарат розглядав усі тлумачення й пояснення досить ретельно. ...Десь глибоко внизу... знайшовся один начальник, який при двох свідках продиктував байдужому писареві, що жест імператорової руки означав: "Геть! Геть з-перед моїх очей!" ...Це геть на край світу. А край світу був у Томах".

IV

Написи на каменях було прочитано. Котта замерз і дуже втомився, і Піфагор повів його до Назонового притулку, "показав на лігво між двома стелажами книжкових полиць у закіптюженому кутку кімнати, на перем'яту ковдру з кінського волоса, що тхнула сажею і смальцем, та збиту овчину...". Котта дістався до лігва і провалився у сон. Уві сні він побачив, як начебто до кімнати увійшов пастух, "замість голови в нього була блискуча, завбільшки з людський череп, ґуля, що нагадувала гроно спіненого слизу подохлих від оцту слимаків.

1 2 3 4 5

Дивіться також: