Франц Кафка — Перевтілення (переказ скорочено)

Переказ:

Грегор Замза — комівояжер, зразковий працівник, люблячий син і брат, прокинувшись вранці, побачив, що перетворився на страхітливу комаху. Батьки намагалися декілька разів будити Грегора, аж поки не прийшов повірений фірми.

Цитата:

Грегор спробував уявити собі, чи не могло б колись і з повіреним статися таке, як сьогодні з ним, і вирішив, що могло б. Та ніби у відповідь на його думки повірений упевнено пройшовся по сусідній кімнаті і зарипів лакованими черевиками.

З кімнати праворуч почувся шепіт сестри, що хотіла попередити Грегора:

— Грегоре, прийшов повірений.

— Я знаю. — тихо озвався Грегор, але сказати так, щоб сестра почула, не зважився.

— Грегоре, — покликав уже й батько з кімнати ліворуч, — прийшов пан повірений і питає, чому ти не поїхав уранішнім потягом. Ми не знаємо, що йому відповісти. А втім, він хоче сам із гобою поговорити. Тож відчини, будь ласка, двері. Він уже ласкаво пробачить безладдя в кімнаті.

— Доброго ранку, пане Замзо! — перебиваючи батькову мову, приязно гукнув повірений.

— Він хворий, — звернулась до повіреного мати, поки батько говорив біля дверей. — Він хворий, повірте мені, пане. А то б хіба Грегор пропустив потяг! Він тільки й думає, що про фірму. Я вже аж серджусь, що хлопець увечері нікуди не виходить: ось тепер він був вісім днів у місті і хоч би один раз кудись пішов. Сидить з нами біля столу і читає газету або вивчає розклад потягів. Ото тільки й розважиться, як заходиться щось вирізувати лобзиком. Оце, наприклад, за два-три вечори вирізав дуже гарні рамці, ви самі здивуєтесь, як глянете на них. Вони висять у його кімнаті, ви їх зразу побачите, як Грегор відчинить. А взагалі я рада, що ви прийшли, пане повірений, бо ми самі ніяк не могли допроситися, щоб він відчинив двері; Грегор такий упертий і, безумовно, хворий, хоч уранці й казав, що ні.

— Зараз я йду, — обачно, спроквола мовив Грегор, але не зрушив з місця, щоб не пропустити жодного слова.

— А я інакше й не можу пояснити собі його прогулу, ласкава пані, — сказав повірений. — Сподіваюся, що хвороба не важка. З іншого боку, мушу сказати, що нам, комерсантам, — на лихо чи на щастя, як хочете, — дуже часто через завантаженість доводиться просто переходжувати легку недугу.

— То може пан повірений зайти вже до тебе? — нетерпляче спитав батько і знову постукав у двері.

— Ні, — мовив Грегор.

У кімнаті ліворуч запала прикра тиша, у кімнаті праворуч захлипала сестра.

Чом сестра не йде до батьків? Мабуть, вона щойно з постелі і ще не одяглася. А чого вона плаче? Що Грегор не встає і не впускає повіреного, що може втратити місце і що тоді шеф знову почне дошкуляти батькам своїми вимогами? Але ж поки що цього боятися нічого. Грегор ще тут і навіть у голову не покладає кидати батьків. Зараз він лежить собі на килимі, і нікому, хто знав би про його стан, не спало б на думку вимагати, щоб він упустив повіреного. Тож не виженуть його негайно з роботи за цю маленьку неввічливість, для якої потім легко буде знайти виправдання. Грегорові здавалося, що було б набагато розумніше дати йому тепер спокій, а не докучати плачем та балачками. Проте вони ж ні про що не знають, отже, їм можна вибачити.

— Пане Замзо! — підвищив голос повірений. — Що ж сталося? Ви забарикадувалися у своїй кімнаті, відповідаєте тільки "так" і "ні", завдаєте своїм батькам тяжкого й непотрібного клопоту і просто обурливо нехтуєте — це тільки між іншим — свої службові обов'язки. Я говорю від імені ваших батьків та вашого шефа і настійно прошу негайно дати мені обґрунтоване пояснення. Я дивуюся, просто-таки дивуюся. Я вважав вас за спокійну, розумну людину, аж раптом ви починаєте виявляти якісь дивні примхи. Шеф якраз сьогодні пояснював ваш прогул тим, що вам недавно доручено інкасувати гроші, — але я майже дав слово честі, що він помиляється. А тепер бачу вашу нерозумну впертість і не маю ніякого бажання заступатися за вас. А ваше становище у фірмі далеко не міцне. Я спочатку хотів сказати вам це віч-на-віч, та коли вже згаяв через вас тут стільки часу, не бачу причини таїтися від ваших батьків. Отже, останнім часом ми були дуже незадоволені вашою роботою. Щоправда, зараз не та пора року, щоб мати особливі успіхи, ми це визнаємо; але такої пори, щоб можна було не мати ніяких успіхів, узагалі не існує, пане Замзо, і не повинно існувати.

— Але ж, пане повірений! — крикнув Грегор, не тямлячи себе; він так розхвилювався, що забув про все. — Я зараз устаю, негайно ж! Я залежався, бо мені не зовсім добре, я був знепритомнів. Я й досі в ліжку. Але тепер я вже зовсім бадьорий і саме встаю. Потерпіть одну хвилинку! Не завжди виходить так, як думаєш. Та мені вже полегшало.

І поки Грегор одним духом вимовив це, ледве усвідомлюючи, що каже, він легко, мабуть, тому, що вже навчився в ліжку, підсунувся до скрині і спробував підвестися, спираючись на неї. Він справді хотів відчинити двері, справді хотів показатися батькам і поговорити з повіреним; йому кортіло знати, що скажуть ті, хто тепер так настійно вимагає, аби він вийшов, як побачать його. Якщо вони злякаються, тоді Грегор більше не несе відповідальності й може не турбуватися. Коли ж вони спокійно сприймуть його появу, то й тоді нема чого хвилюватись; він, якщо трохи поспішить, справді встигне на восьмигодинний потяг Спочатку Грегор кілька разів спорскував з гладенької скрині, та, врешті, зробивши останнє зусилля, таки підвівся; на біль у нижній частині тіла він зовсім не зважав, хоч його аж пекло. Потім він прихилився до спинки найближчого стільця і міцно вхопився лапками за його край. Тепер він уже опанував себе і замовк, бо дослухався, що скаже повірений.

— Ви теж збагнули тільки одне слово? — спитав повірений батьків. — За дурнів він нас має, чи що?

— О Господи! — вигукнула мати вже крізь сльози. — Він, мабуть, дуже хворий, а ми його мучимо. — І закричала: Грето! Грето!

— Що, мамо? — озвалася сестра з другого боку. Вони перемовлялися через Грегорову кімнату.

— Мерщій біжи по лікаря! Грегор захворів. Швиденько! Ти чула, що він казав?

— Це якийсь нелюдський голос, — мовив повірений напрочуд тихо супроти материного крику.

— Анно! Анно! — гукнув до кухні через передпокій батько і плеснув у долоні. — Негайно поклич слюсаря!

І обидві дівчини, зашелестівши сукнями, пробігли передпокоєм — як це сестра так швидко вбралася? — і відчинили сінешні двері. Не чути було, щоб вони зачиняли їх, певне, залишили навстіж, як буває у квартирі, де скоїлося страшне лихо.

Проте Грегор був уже набагато спокійніший. Хоч ніхто не розумів його слів, самому Грегорові вони здавалися виразними, виразнішими, ніж раніше, може, тому, що вухо звикло. Все-таки батьки вже повірили, що з ним не все гаразд, і готові йому допомогти. Грегорові було приємно, що вони так твердо й упевнено давали перші накази. Він відчув себе знову втягненим у коло людей і чекав від лікаря й слюсаря — власне, сприймаючи їх як щось одне, — чудових і несподіваних наслідків. Щоб під час вирішальної розмови, яка зараз відбудеться, мати якомога чіткіший голос, Грегор відкашлявся, щоправда приглушено, бо, мабуть, і його кашель став не схожий на людський, — сам він уже не довіряв своїм вухам. Тим часом у сусідній кімнаті запала тиша. Може, батьки з повіреним сидять біля столу і розмовляють пошепки, а може, принишкли біля дверей і слухають.

Грегор повільно підсунувся із стільцем до дверей, тоді пустився своєї підпори, кинувся на двері, вчепився в них — кінчики його лапок були трохи липкі, — і, тримаючись прямо, трохи відпочив після напруження. Потім заходився ротом повертати ключ у замку. На жаль, виявилося, що в нього немає зубів, — а чим тоді схопити ключа? — зате щелепи були дуже міцні; і справді, щелепами йому пощастило зрушити ключа з місця. Грегор не зважав на те, що безперечно щось ушкодив собі, бо з рота в нього потекла брунатна рідина, залила ключа й закапала на підлогу.

— Чуєте? — озвався повірений у сусідній кімнаті. — Він повертає ключа.

Грегора це дуже підбадьорило; але ж якби вони всі гукнули йому, а надто батько й мати: "Сміливіше, Грегоре!", якби крикнули: "Крути, дужче крути!" І, уявляючи собі, що з тієї кімнати напружено стежать за його зусиллям, він безтямно вчепився всім, чим тільки міг, у ключа. Ключ повертався, і він повертався разом з ним; то, випроставшись, тримав його в роті, то, як було треба, повисав на ньому, то надавлював його усією вагою свого тіла. Нарешті замок дзвінко клацнув, і Грегор наче прокинувся. Полегшено зітхнувши, він сказав сам до себе: "От я й обійшовся без слюсаря" — і поклав голову на клямку, щоб відчинити двері.

А що він одчиняв їх таким способом, то двері вже широко, і відхилилися, а його самого ще не було видно. Він мусив спочатку повільно й дуже обережно обернутися навколо стулки дверей, коли не хотів, ледь переступивши поріг, упасти на спину. Зробити це Грегорові було дуже важко, тож він навіть не глянув ні на кого, бо не мав коли, аж раптом почув, як повірений голосно охнув, ніби вітер прошумів, а тепер уже й побачив, що той — він стояв найближче до дверей — затулив долонею роззявленого рота і помалу почав відступати, наче його відтягала якась невидима, нездоланна сила. Мати — вона незважаючи на присутність повіреного, була розпатлана, незачесана ще з ночі — спершу склала руки і глянула на батька, а тоді ступила два кроки до Грегора і опустилася додолу посеред своїх широких спідниць, сховавши обличчя на грудях. Батько з ворожим виразом обличчя стиснув кулаки, наче хотів заштовхати Грегора назад до кімнати, потім затулив очі руками й заплакав, аж йому затрусилися могутні груди.

Але повірений з першими Грегоровими словами повернувся і почав боком відступати, озираючись на Грегора через плече і витягнувши губи. Поки Грегор говорив, він ані миті не стояв на місці, а весь час пильно дивився на Грегора і брався до дверей, але так помалу, ніби мав якусь таємну заборону залишати кімнату. Ось він досяг передпокою і останній крок з кімнати ступив із таким раптовим поспіхом, наче під ним горіла земля. У передпокої він простяг праву руку до сходів, немов чекав звідти для себе якогось надприродного порятунку.

Все змінилося в сім'ї Грегора Замзи.

Грегор бачив крізь шпарку в дверях, що у вітальні запалили газ, та коли раніше в цю пору батько любив урочистим голосом читати матері, а часом і сестрі вечірню газету, то сьогодні хоч би хто слово сказав.