Місяць заливав площину зелено і яскраво, і Маргарита невдовзі побачила в цій пустелі крісло і в ньому білу фігуру людини, що сиділа. Сидень, очі якого здавалися сліпими, короткими рухами потираючи руки, тиснув їх до грудей, а своїми незрячими очима впирався в місячний диск. Поруч лежав темний, величезний гостровухий собака і так само бентежно дивився на місяць.
Вершники зупинили своїх коней.
"Ваш роман прочитали... — заговорив Воланд, обертаючись до майстра, — і сказали лише одне, що він, на жаль, незакінчений. Так ось, мені захотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, але, коли сходить повен місяць, як бачите, його мордує безсоння. Воно не дає спокою не лише йому, але й вірному собаці. Якщо правда, що боягузтво — найгірша з вад, то, мабуть, собака непричетний до цього. Єдине, чого боїться хоробрий пес, це грози. Ну, що ж, той, хто любить, повинен поділяти долю того, кого він любить..."
"Що він проказує?" — спитала Маргарита. "Він каже, — відповів Воланд, — що й при місяці, йому нема спокою, що в нього препогана посада. Так говорить він завжди, коли не спить, а коли спить, то бачить одне й те саме — місячну дорогу, і поривається йти нею й розмовляти з арештантом Га-Ноцрі, позаяк чогось не договорив тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця нісана. Та ба, на цю дорогу йому вийти чомусь не стає снаги, і до нього ніхто не приходить. До своєї мови про місяць він додає, що найдужче за все на світі ненавидить своє безсмертя і нечувану славу. Він твердить, що охоче проміняв би свою долю на долю лахмітника і волоцюги Левія Матвія".
Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись-то, чи не забагато це?" — спитала Маргарита. "Все буде гаразд, на цьому стоїть світ..." —відповів Воланд. "Відпустіть його", —крикнула Маргарита так, як колись кричала, коли була відьмою, і від цього крику зірвався камінь у горах і полетів у безодню.
"Вам не треба просити за нього, Маргарито, бо за нього вже просив той, з ким він прагне розмовляти... — Воланд знову повернувся до майстра і сказав: — Ну, тепер ваш роман ви можете закінчити однією фразою!" Майстер наче цього чекав, поки стояв нерушно і дивився на прокуратора, що сидів. Він склав руки рупором і гукнув так, що луна поскакала безлюдними і безлісими горами: "Вільний! Вільний! Він чекає на тебе!"
Гори перетворили голос майстра на грім, і цей грім їх таки зруйнував. Прокляті скелясті стіни впали. Залишилася тільки площинка з кам'яним кріслом. Над чорною безоднею загорілося неозоре місто з сяючими ідолами поверх розбуялого за багато тисяч цих місяців саду. Просто до цього саду пролягла місячна дорога, що на неї так довго чекав прокуратор, і перший нею кинувся бігти гостровухий пес.
Чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм підвівся з крісла і щось прокричав хрипким зірваним голосом. Не можна було зрозуміти, плаче він чи сміється і що він кричить.
"Мені туди, за ним?" — питав занепокоєний майстер, смикнувши повіддя. "Ні, — відповів Воланд, — нащо гнатися слідами того, що вже дійшло кінця?" "Отож туди?" — спитав майстер, обернувся і вказав назад, на місто з монастирськими цяцькованими вежами, з розбитим на скалки сонцем у шибках. "Також ні, — відповів Воланд, — романтичний майстре! Той, кого так жадає побачити вигаданий вами герой, котрого ви самі щойно відпустили, прочитав ваш роман..." Тут Воланд повернувся до Маргарити: "Маргарито Миколаївно! Не можна не вірити в те, що ви прагли вимудрувати майстрові найкраще майбуття, але те, що я пропоную вам, і те, про що просив Ієшуа за вас же, — ще краще! Лишіть їх удвох, — говорив Воланд, — не будемо їм заважати. І, може, вони до чогось домовляться..." Тут Воланд махнув рукою в бік Єршалаїма, і він згас.
"О, тричі романтичний майстре, — сказав Воланд, — невже ви не хочете вдень гуляти зі своєю подругою під вишнями, що починають зацвітати, а ввечері слухати музику Шуберта? Невже вам не буде приємно писати при свічках гусячим пером? Невже ви не хочете, як той Фауст, сидіти над ретортою, сподіваючись, що вам випаде виліпити нового гомункула? Туди, туди! Там чекає вже на вас дім і старий слуга, свічки вже горять, а незабаром вони згаснуть, бо ви негайно зустрінете світанок. Цією дорогою, майстре, цією! Прощавайте! Мені час!"
"Прощавайте!" — відповіли Воланду Маргарита і майстер. Чорний Воланд, не розбираючи дороги, кинувсь у провалля, і слідом за ним з шумом ринув весь його почет. Ні скель, ні площини, ні місячної дороги, ні Єршалаїма не стало довкола. Пропали й чорні коні. Майстер і Маргарита побачили обіцяний світанок. Він почався тієї ж миті, одразу ж після опівнічного місяця...
"Слухай безгоміння, — говорила Маргарита майстрові, і пісок шурхотів під її босими ногами, — слухай і втішайся тим, чого тобі не давали в житті, — тишею. Дивись, он попереду твій вічний дім... Я вже бачу венеційське вікно і завитий виноград, він піднісся до самого даху. Ось твій дім, твій вічний дім. Я знаю, що ввечері до тебе прийдуть ті, кого ти любиш, до кого лежить твоя душа... вони будуть грати і співати тобі, ти побачиш, яке світло в кімнаті, коли горять свічки. Ти будеш засинати, натягши свій затертий і вічний ковпак, ти будеш засинати з усміхом на вустах. Сон зміцнить тебе, ти звикнеш мислити мудро. А прогнати мене ти вже не зумієш. Берегти твій сон буду я..."
Так говорила Маргарита, простуючи з майстром у напрямку вічного їх дому, і пам'ять майстра, бентежна, поштрикана голками пам'ять почала згасати. Хтось відпускав на свободу майстра, як він сам відпустив свого героя. Герой пішов у безодню, пішов без повороту, прощений у ніч на неділю син короля-звіздаря, жорстокий п'ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат.
ЕПІЛОГ
Та ж все таки, що діялося далі в Москві після того, як у суботній вечір, при заході сонця, Воланд із почтом щез з Воробйових гір?
Пішли чутки... У чергах шепотіли про нечисту силу, слідство було переконане, що діяла зграя гіпнотизерів та черевомовців. Справа була жахлива! Чотири спалені будинки, сотні зведених з глузду людей, були і вбиті — Берліоз і горезвісний службовець з бюро по ознайомлюванню чужоземців з визначними місцями Москви.
Були й ще жертви — ними стали чорні коти. Десь сотню мирних тварин було винищено різними способами. Десятка півтора понівечених котів опинились у міліції. Почалися арешти. Серед затриманих були: в Ленінграді громадяни Вольман і Вольпер, у Саратові, Києві і Харкові — троє Володіних, у Казані — Волох, а в Пензі — незрозуміло, Чому — кандидат хімічних наук Ветчинкевич. Щоправда, цей був височенний смуглявий брюнет. Крім того, затримали дев'ять Коровіних, чотирьох Коровкіних і двох Караваєвих та фокусника-картяра, який надумав розважати пасажирів фокусами... Був великий розбрід у головах.
Слідство з'ясувало, що злочинці були гіпнотизерами. Прояснилася незбагненна невразливість кота, якого на люстрі не було, а був Коров'єв, який усе навіював громадянам, а пізніше підпалив квартиру, розливши бензин. Виявилося, що Стьопа Лиходєєв у Ялту не літав, телеграм звідти не надсилав, а свідчення кримінального розшуку Ялти у справі не виявили. У Вар'єте також нічого не відбувалося, крім сеансу масового гіпнозу і фокусів! Балакучий кіт, відривання голови конферансьє, зникнення речей — усе дрібниці!
Це Коров'єв погнав під трамвай Берліоза на певну смерть. Це він звів з глузду бідолаху-поета Івана Бездомного та змусив щезнути з Москви Маргариту Миколаївну та її хатню робітницю Наташу. Можливо, через їхню красу. Але чому був викрадений чоловік з психіатричної клініки, який називав себе майстром? Навіть прізвища його ніхто не згадав, він так і залишився під "номером сто вісімнадцять з першого корпусу".
Майже все з'ясувалося, слідство скінчилося. Минуло кілька років, усе забулося, але не всіма.
Щороку, тільки-но настане весняний святковий повний місяць, надвечір приходить на Патріарші рудуватий, зеленоокий, скромно одягнений чоловік, співробітник Інституту історії та філософії, професор Іван Миколайович Понир'єв.
Прийшовши під липи, він сідає на ту саму лаву, на якій сидів у той вечір, коли давно забутий Берліоз востаннє у своєму житті бачив розбитий на шматки місяць.
Тепер він цілий, на початку вечора білий; а потім золотавий з темним коником-драконом, пливе над колишнім поетом, Іваном Миколайовичем. Йому все відомо, усе він знає і розуміє. Він знає, що став жертвою злочинців-гіпнотизерів, лікувався. Але дещо він не може перебороти — весняний повний місяць. При повному місяці чомусь він виходить і йде на Патріарші, сидить на лаві, розмовляє сам з собою, палить, дивиться то на місяць, то на той турнікет. Щось вабить його до ґрат огорожі, за якою пишний сад і готична вілла у місячному сяйві. Він знає, що побачить на лаві одне й те саме: літнього чоловіка з борідкою, в пенсне і з дещо поросячими рисами обличчя, зверненого до місяця. Чоловік мимрить: "Венера! Венера! ...От я дурень!"
"Боги, боги! — шепоче Іван Миколайович.— Ось ще одна жертва місяця... як я сам..."
Так триває, поки не пролунає неприємний жіночий голос: "Миколо Івановичу! Що за фантазії? Малярію хочете підчепити? Ідіть чай пити!.." Тоді чоловік плентається в будинок. Іван Миколайович промовляє до себе: "Дорого б я заплатив, щоб промкнутись у його таїну, щоб знати, яку таку Венеру він утратив і тепер марно ловить її, хапаючи руками повітря?.."
Повертається професор недужим. Його дружина вдає, що не помічає його стану, вкладає його в ліжко, сама не лягає і сидить з книжкою коло лампи. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться з криком, плакатиме. Тому і наготовані в неї шприц у спирті та ампула з рідиною густого чайного кольору. Після уколу хворий спатиме зі щасливим обличчям і бачитиме щасливі сни.
А бачить він безносого ката, який коле списом у серце прив'язаного до стовпа Гестаса. Уві сні неприродне освітлення якогось хмаровища кипить і напливає на землю, як при світовій катастрофі.
Після уколу все змінюється перед заснулим. Від ліжка до вікна пролягає широка місячна дорога. І на ту дорогу ступає чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм і починає іти до місяця. Поряд з ним іде якийсь молодик у роздертому хітоні та розбитим обличчям.