Коров'єв сміявся: зовсім не посвідкою визначається письменник, а кількістю думок у голові! Тут якийсь письменник зробив помилку і запросив парочку з собою. Це був Арчибальд Арчибальдович, у білому фраці, з флібустьєрською борідкою — найавторитетніша людина. Коров'єв назвався прізвищем "Панаєв", а кіт пропищав: "Скабичевський". У книзі реєстрації відвідувачів Коров'єв навпроти запису "Панаєв" поставив підпис "Скабичевський", а Бегемот навпроти запису "Скабичевський" написав "Панаєв".
Арчибальд Арчибальдович ураз зрозумів, хто ці двоє, щось прошепотів офіціантам, і зі столу вмить зникла несвіжа скатертина, її замінила білісінька, крохмальна скатертина, з'явилися вази зі свіжою ікрою, запітніле срібне відерце, філейчики з рябчиків... Тут до ресторану увійшли троє з револьверами, і обидві мішені стали розчинятися в повітрі. З примуса пихнув вогонь, зчинилася метушня...
Розділ 29
ДОЛЮ МАЙСТРА І МАРГАРИТИ ВИЗНАЧЕНО
Під час заходу сонця високо над містом на терасі однієї будівлі в Москві були двоє: Воланд і Азазелло. Воланд сидів на складаному табуреті у чорній киреї. Тінь шпаги, встромленої вертикально між плитами тераси, утворювала сонячний годинник і підповзала до чорних черевиків сатани. Воланд невідривно дивився на скупчення палаців, величезних будинків і маленьких халуп. Вони розмовляли про Москву, про пожежу у "Грибоєдові" та про те, що Коров'єв і Бегемот, без жодного сумніву, побували там. Око Воланда горіло так само, як вікна на заході сонця. Зі стіни круглої вежі за спиною Воланда вийшов понурий чорнобородий чоловік у хітоні та сандаліях.
"Я до тебе, дух зла і володар тіней, — сказав збирач податків Левій Матвій. — Він прислав мене. Він прочитав твір майстра і просить тебе, щоб ти узяв майстра з собою та винагородив його спокоєм. Невже це важко зробити?" "Це неважко зробити, —відповів Воланд, — та чому ж ви не берете його до себе, у світло?"
"Він не заслужив світла, він заслужив спокій, — печально відповів Левій.— І ще, він просить, щоб ту, котра любила та страждала через нього, ви взяли також..." Воланд погодився і наказав Азазелло усе влаштувати. Тут повернулися Коров'єв із Бегемотом, які із захватом розповіли про свої пригоди і пожежу, на якій навіть допомагали пожежникам. Вони чекали нових вказівок. Та Воланд нових послуг не потребував і відпустив обох блазнів відпочивати.
Починалася гроза. Чорна хмара піднялася на заході і відрізала сонце. Стало темно. Щезли мости, палаци, через усе небо перебігла одна вогненна нитка. Все зникло, ніби ніколи не було на світі. Воланд перестав бути видимим у імлі.
Розділ 30
ВЖЕ ЧАС! ВЖЕ ЧАС!
"Ти знаєш, — казала Маргарита, — саме як ти заснув вночі, я читала про пітьму, яка прийшла з Середземного моря..."
Той, хто зазирнув би крізь відчинене вікно, побачив би, як по-чудернацькому виглядають співбесідники. Маргарита була в чорному плащі на голому тілі, а майстер просто не хотів одягатися. Кімната також виглядала дивно: на килимі лежали рукописи і на дивані теж.
Майстер запитував, чи переконана Маргарита, що саме в Сатани вони були вчора? Маргарита тільки реготала: яка вона щаслива, що пристала до Сатани у спілку! Доведеться тепер майстру жити з відьмою! Вона Почала обіймати і цілувати майстра: "Мій єдиний, мій любий, не думай ні про що. Тобі довелося забагато думати, і тепер буду думати за тебе я!.."
Та ось у їхній затишній кімнаті з'явився Азазелло. Майстер здригнувся, бо ніколи його не бачив, а Маргарита радісно привіталася, навіть запросила випити коньяку, на що Азазелло із радістю погодився, охоче підсів до стола, поставивши біля груби згорток у темній парчі. Він передав майстру з Маргаритою вітання від мессіра та запрошення прибути на невелику прогулянку...
Маргарита не відмовлялася. "Мені до вподоби швидкість і голизна", — пояснила вона. Тоді Азазелло розгорнув згорток — дарунок від Воланда. Це було справжнє фалернське вино — те саме, яке пив прокуратор Іудеї. Вино розлили у склянки, і тут все забарвилося у колір крові. Маргарита і майстер випили за здоров'я Воланда... Світло почало гаснути в їхніх очах, смертельно пополотніла Маргарита, майстер відчув, що настає кінець...
Коли отруєні затихли, Азазелло пересвідчився, чи все виконано як слід. Він повернув тіло Маргарити, як ляльку, обличчям до себе, і дивився, як воно змінювалося: відьомські риси зійшли, обличчя просвітліло. Тоді Азазелло розціпив зуби Маргарити і влив у рот кілька крапель того вина, яким її отруїв. Потім те саме зробив із майстром.
"Нам час. Вже гримить гроза, чуєте? Коні чекають, здригається маленький сад. Швидше/прощайтеся з своїм підвалом!.." — говорив Азазелло.
Маргарита хотіла взяти із собою роман, та майстер сказав, що тепер не забуде його довіку. Нічого не потрібно, усе є в його пам'яті... "Тоді вогонь! — гукнув Азазелло, — вогонь, з якого все почалося і яким усе ми закінчуємо!"
Азазелло засунув руку з кігтями у грубку, витяг димлячу головешку і підпалив скатертину, стос старих газет, рукопис, фіранку на вікні... "Гори, старе життя! Гори, страждання!" — кричали майстер і Маргарита. Кімната вже горіла...
Троє чорних коней хропли поруч. Маргарита, майстер і Азазелло скочили на них і вже летіли над дахами Москви — над бульваром, де людські постаті розбігалися під першими краплинами дощу. Місто вже заливала темрява, спалахували блискавки. Вони опустилися на галявині, неподалік клініки Стравінського, зайшли попрощатися з Іваном — невидимі і непомічені. Іван уже чекав їх і був задоволений, побачивши разом. Маргарита поцілувала його у чоло.
"Прощавай, учню..." — сказав майстер і почав танути в повітрі. Потім щез разом з Маргариток)...
До Івана в клініці Стравінського підійшла Прасковія Федорівна, намагалася покликати до нього лікаря. Вона сказала, що ось зараз, за стіною, упокоївся Іванів сусід, той, що називав себе майстром.
"Я так і знав! — сказав Іван. — Я запевняю вас, що зараз у місті ще упокоїлася одна людина. Я навіть знаю, хто, це жінка!.."
Розділ 31
НА ВОРОБЙОВИХ ГОРАХ
Грозу прогнало без останку, аркою стояла в небі барвиста веселка, набирала воду з Москви-ріки. На пагорбі видно було три постаті — Воланд, Коров'єв і Бегемот сиділи на чорних конях у сідлах... У повітрі зашуміло, за Азазелло підлетіли до гурту майстер і Маргарита. Вже настав час вилітати, тому Воланд наказав попрощатися з містом. Маргариту і майстра охопив смуток перед далекою дорогою. Бегемот свиснув на прощання, вклавши пальці в рот, і надув щоки. Коров'єв всміхався: свиснуто вельми середньої — і визвався спробувати по старій пам'яті, винятково лише заради розваги... Він ураз витягнувся вгору, наче був гумовий, закрутився, наче гвинт, раптово розкрутився і свиснув. Маргариту разом з конем кинуло сажнів на десять убік. Дуб поряд із нею вирвало із коренем, земля вкрилася тріщинами. Вода у річці скипіла, на протилежний берег виплеснуло річковий трамвай з пасажирами...
Так відбувалося прощання.
"Вже час!!" — прокотився страшний, як трубний глас, голос Воланда. Коні рвонулись, вершники піднялися вгору і поскакали. Коли Маргарита обернулася, вона не побачила вже міста, яке увійшло у землю і залишило по собі самий туман.
Розділ 32
ПРОЩЕННЯ ТА ВІЧНИЙ ПРИТУЛОК
Боги, боги мої! Яка сумна вечірня земля! Які таємничі тумани над болотами. Хто блукав у цих туманах, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, тримаючи на собі непомірний тягар, той знає це. Знає це стомлений. І він без жалю покидає тумани землі, її болітця та ріки, він з легким серцем віддається в руки смерті, знаючи, що лише вона єдина...
Чаклунські коні притомилися і несли своїх вершників повільно, і невідворотна ніч почала наздоганяти їх. Притих навіть Бегемот і, вчепившись у сідло кігтями, летів мовчазний та серйозний, розпушивши свій хвіст.
Ніч почала закривати чорною хусткою ліси та луги, ніч запалювала сумні вогники десь далеко внизу, тепер уже непотрібні і нецікаві ані Маргариті, ані майстрові чужі вогники. Ніч випереджала кавалькаду, сіялася на неї згори і викидала то там, то тут в журливому небі білі цятки зірок.
Коли Маргарита розтулила повіки, вона побачила, як змінюється вигляд усіх, хто летів з нею до мети. Коли ж назустріч їм з-за краю лісу почав викочуватися багряний і повний місяць, усі омани пощезали, канули в болото, потонула в туманах чаклунська одіж.
На місці того, хто в драному цирковому одязі покинув Москву під ім'ям Коров'єва-Фагота, тепер скакав, тихо дзвонячи золотими ланцюгами поводів, темно-фіолетовий лицар з понурим обличчям, якого ніколи не торкався усміх.
"Чому він так змінився?" — тихо запитала Маргарита у Воланда. "Лицар цей колись невдало пожартував..." — відказав Воланд, повертаючи до Маргарити своє обличчя з тихо палаючим оком, — його каламбур про світло й пітьму був не зовсім добрий. І лицарю довелося ще жартувати трохи більше і довше, аніж він передбачав. Але сьогодні така ніч, коли закінчуються рахунки. Лицар свій рахунок сплатив і закрив!
Ніч відірвала пухнастий хвіст у Бегемота. Той, хто був котом для забавок князеві тьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном-пажем, найкращим блазнем, який існував будь-коли на світі. Тепер притих і він і летів тихо-тихо, підставивши молоде своє обличчя під місячне світло.
Збоку від усіх летів, сяючи крицею обладунків, Азазелло. Місяць змінив його обличчя. Пропало без сліду недоладне огидне ікло, і зизоокість виявилася фальшованою. Обидва ока Азазелло були однаковісінькі, порожні та чорні, а обличчя біле і холодне. Тепер Азазелло летів у своїй справжній подобі, як демон безводної пустелі, демон-убивця.
Себе Маргарита не могла бачити, але їй добре було видно, як перемінився майстер. Волосся його біліло тепер при місяці й ззаду зібралося в косу, яка летіла за вітром. Майстер летів, не відводячи очей від місяця, але усміхався йому, як комусь добре знайомому та дорогому...
І, нарешті, Воланд летів також у своїй справжній подобі. Маргарита не могла сказати, з чого вироблено повіддя його коня, і міркувала, що це місячні промені, а сам кінь — тільки брила мороку, і грива цього коня — хмаровище...
Так летіли в мовчанці довго, аж поки і сама місцевість унизу не почала мінятися. Сумні ліси потонули в мороці і потягнули за собою тьмяні леза річок.
Воланд зупинив свого коня на кам'янистій безрадісній пласкій вершині.