Маргарита попросила майстра взяти з собою роман, але той сказав, що він пам'ятає його напам'ять, що ні слова з нього не забуде. Тоді, сказав Азазелло,— вогонь! Вогонь, яким все починається і все закінчується.
Через мить у кімнаті палав вогонь, а всі троє піднялися сходами у двір, де чекали на них чорні коні, фонтанами вибиваючи землю з-під копит. Кухарка, що сиділа у дворику, побачивши, як всі троє сідали на коней, підняла руку для хресного знамення, але Азазелло грізно крикнув їй, що руку відріже. Він свиснув і коні, ламаючи гілки на липах, піднеслися і врізалися в чорну хмару. Майстер сказав, що хоче попрощатися з містом. Вони летіли, а гроза наздоганяла їх. Пролетівши над містом, вилетіли у гай, де була розташована клініка Стравінського. Тут Маргарита і майстер злізли з коней, а Азазелло залишився їх чекати.
Майстер увійшов у палату Івана попрощатися з ним, бо той був єдиною людиною, з якою майстер говорив останнім часом. Іван впізнав майстра і все відразу зрозумів, коли глянув на підлогу, на якій не було тіні майстра. Іван дав слово не писати більше віршів, бо його цікавить тепер зовсім інше. Майстер сказав, що нехай Іван напише продовження того, що почав він. Почувся свист — майстру час летіти. Іван затримав його ще, запитавши, чи знайшов він ту, що так кохав, чи залишилася вона йому вірна. Від стіни відділилася Маргарита, в очах її була скорбота, коли вона дивилася на юнака. Вона поцілувала його в чоло і сказала, що у нього все буде добре. Ледь чутно майстер прошепотів: "Прощавай, учень!" і розтанув у повітрі, разом з ним розтанула і Маргарита.
Іван сів у ліжку і тривожно застогнав, гроза вирувала за вікном, але турбували Івана голоси в коридорі. Він покликав Параскеву Федорівну, вона увійшла стурбована, хотіла кликати лікаря, але Іван відмовився і запитав, що тепер сталося в палаті, яку займав майстер. Стара жінка не могла подолати своєї правдивості і сказала, що його сусід помер. З Іваном не сталося нічого страшного, він тільки загадково сказав, що впевнений — зараз у Москві померла ще одна людина, він навіть знає хто — жінка.
Глава 31
НА ВОРОБЙОВИХ ГОРАХ
Від грози не залишилося й сліду, і через усе місто перекинулася яскрава райдуга. На горі виднілися чорні силуети Воланда, Коров'єва і Бегемота, які сиділи на чорних конях і дивилися на сонце, що ламалося у тисячі вікон. У повітрі зашуміло, і вилетів Азазелло, у хвості плащу якого летіли майстер і Маргарита, вони приєдналися до почту Воланда. Якийсь час стояли мовчки, потім Воланд велів прощатися. Майстер підбіг до прірви і подивився на місто, адже він залишав його тепер назавжди, а до цього треба звикнути. Бегемот попросив у Воланда дозволу свиснути на прощання. Той зауважив, що це може налякати даму. Але Маргарита й сама просила його про це, бо перед дорогою їй стала сумно, вона навіть боїться, що все може скінчитися сльозами, то нехай розсмішить Бегемот. Бегемот свиснув. З дерев посипалися сухі гілки, зграя ворон знеслася у небо, на річному пароплавчику у пасажирів знесло кілька капелюхів. Коров'єв зауважив, що свиснуто так собі, середньо. І попросив дозволу теж свиснути. Воланд суворо відповів, щоб тільки без ушкоджень. Коров'єв свиснув. Маргарита свисту не чула, а побачила тільки, як її кінь відлетів сажнів на десять, поруч вирвало старий дуб, а річний пароплавчик з неушкодженими пасажирами викинуло на берег. Майстра злякав цей свист, і він кинувся до тих, хто чекав на нього. Воланд запитав, чи прощання відбулося. Майстер подивився сміливо в очі Воланду і сказав, що все вже відбулося. Тоді Воланд страшним голосом крикнув: "Пора!" Коні понеслися, чорний плащ Воланда накрив усю кавалькаду.
Глава 32
ПРОЩЕННЯ І ВІЧНИЙ ПРИТУЛОК
Чарівні чорні коні втомилися і несли верхових повільно. Ніч наздоганяла їх, летіла поруч, викривала обмани, і коли Маргарита відкрила очі, вона побачила, як змінилися ті, хто скакав поруч з нею. На місті того, хто в картатих штанях і тріснутому пенсне залишив Воробйові гори під іменем Коров'єва-Фагота, скакав тепер темно-фіолетовий лицар з обличчям, яке не знало посмішки. Маргарита запитала Воланда, чому Фагот так змінився, і Воланд пояснив, що колись дуже давно цей лицар дуже невдало пошуткував про світло і пітьму, і йому довелося шуткувати набагато довше, ніж він передбачав, але сьогодні така ніч, коли зводяться рахунки, лицар свій рахунок оплатив і закрив.
Ніч відірвала пухнастий хвіст Бегемота, розкидала болотами його шерсть, і той, хто був котом, тепер виявився худеньким демоном-пажем, найкращим блазнем, який коли-небудь існував. Летів Азазелло, в якого щезли потворне ікло і більмо на оці, обидва ока тепер його були однаково пусті і чорні, а обличчя біле і холодне, як і належить демону-вбивці. Себе Маргарита побачити не могла, але добре бачила майстра: волосся його стало біле і зібралося у кіску, яку роздував вітер, на його ногах були лицарські ботфорти із зірочками шпорів. Змінився і Воланд, але Маргариті здалося, що кінь його з чорного мороку, грива — хмара, а шпори вершника — білі плями зірок.
Вони летіли довго, аж доки Воланд не зупинився на кам'янистій вершині, де місяць висвітлював крісло і чоловіка, що сидів у ньому, а поруч великого собаку. Вершники зупинилися. Воланд сказав майстру, що його роман прочитали і пожалкували, що він незакінчений, ось тому Воланд вирішив показати майстру його героя. Біля двох тисяч років сидить він на цій площадці і спить, але коли місяць у повні, його мучить безсоння, мучить воно і його собаку, хоробрий пес нічого не боявся, крім грози, але той, хто любить, повинен розділити долю того, кого він любить. Маргарита запитала, а що цей чоловік говорить, звертаючись до місяця. Воланд пояснив, що він бачить місячний шлях і хоче ним йти, але не може, хоче говорити з арештантом Га-Ноцрі, але ніхто до нього не приходить, тому він говорить сам до себе, говорить, що охоче помінявся б долею із злиденним Левієм Матвієм. Маргарита запитала, чи це не забагато: дванадцять тисяч лун за одну луну. Воланд глянув на неї і нагадав історію з Фрідою, але тепер вона може не турбуватися, тут все буде правильно. Несподівано Маргарита крикнула так, як вона кричала, коли була відьмою, щоб його відпустили, але тільки каміння попадало з гори. Воланд сміявся: не треба кричати у горах, не треба і просити за нього, бо за нього просив той, з ким він так прагне розмовляти. Потім повернувся до майстра і сказав, що тепер він може закінчити свій роман. Майстер наче тільки цього і чекав, він склав руки рупором і крикнув так, що луна розкотилася у горах: "Вільний! Вільний!" Гори перетворили голос майстра у грім і цей грім зруйнував їх.
Над чорною безоднею засяяло велике місто з золотими ідолами над буйним садом. До цього саду протягнувся місячний шлях, по пій кинувся бігти великий собака, а за ним побіг і чоловік. Майстер запитав Воланда, чи йти йому теж цим шляхом, але Воланд відповів, що не треба йти слідами того, що вже закінчилося. Він махнув рукою, і велике місто зникло. Воланд сказав майстру, що на нього вже чекає дім і старий слуга, що вдень будуть прогулянки з Маргаритою під вишнями, які починають розцвітати, а увечері на них чекає музика, зараз прийде світанок. Воланд попрощався з майстром і Маргаритою і в той же час кинувся у провалля, за ним зник і його почет.
Майстер і Маргарита зустріли світанок. Вона вела його до вічного дому, який йому дали у нагороду, і говорила, що тепер він заспокоїться, стане мудрим, а прогнати її він вже не зможе. Вона говорила, і майстру здавалося, що хтось відпускає і його, як він сам відпустив створеного ним героя.
ЕПІЛОГ
Що ж відбувалося у Москві після того, як Воланд на заході сонця залишив столицю? Тривалий час точилися нісенітні чутки не тільки у столиці, але і в провінції. Найбільш культурні люди стали на точку зору слідства і ці чутки спростовували, говорили, що то не нечиста сила, а лише купка гіпнотизерів.
Слідство ж у справі велося довго, адже треба було розібратися, хто спричинив пожежі, хто довів до божевілля сотні людей, хто винен у смерті Берліоза і колишнього барона Майгеля. Були і ще жертви, але вже після того, як Воланд залишив Москву, і жертвами цими стали чорні коти. Штук сто цих тварин було знищені у різних місцях країни. Один громадянин в Армавірі привів чорного кота зі зв'язаними передніми лапами до міліції. Врятували кота міліція і хазяйка, старенька вдова, яка, довідавшись, що її кота заарештували, кинулася у міліцію і дала коту найкращі рекомендації, пояснила, що знає його відтоді, як був він котеням, що він народився в Армавірі, тут виріс, тут вчився ловити мишей; міліція ж переконалася, що від громадянина, який доставив кота, дуже несе спиртом; з цим кота й повернули хазяйці.
Незначні неприємності дісталися на долю кількох людей, прізвища яких походили на Воланд. Було заарештовано кілька осіб: Вольман, Вольпер, Волох і чомусь кандидат хімічних наук Ветчинкевич. Крім того, попалися у різних місцях Коровіни, Коровкіни, Караваєви. Слідство намагалося не тільки розшукати гіпнотизерів, але дати пояснення всім подіям тих днів. У цих поясненнях все було зрозуміле: кіт не говорив, бо говорили черевомовці, на люстрі він не висів і їй в кого не стріляв, то Коров'єв, чомусь головна підозра впала на нього, використав свої гіпнотичні здібності, Стьопа в Ялту не літав, телеграми з Ялти надсилали загіпнотизовані міліціонери, Маргариту Миколаївну і Наташу гіпнотизери викрали, приваблені їхньою красою. Так, крок за кроком слідство пояснило всі події. Але що слідство так і не змогло пояснити — це причини викрадення гіпнотизерами хворого з клініки Стравінського, який іменував себе майстром.
Минуло кілька років, і все потроху забувалося. У житті тих, хто постраждав від Воланда, відбулися значні зміни. Жорж Бенгальський через три місяці вийшов з клініки, але роботу конферансьє залишив, бо не міг кожного вечора чути питання від публіки, як йому краще: з головою чи без неї. Варенуха дуже страждав від своєї ввічливості, але його обожнювали всі любителі контрамарок, він не міг брехати, Стьопу Лиходєєва перекинули у Ростов завідуючим великим гастрономом, він зовсім не п'є портвейну, але вживає горілку, настояну на смородинових бруньках, через що здоров'я його покращало.