Будинок, де жив доктор Г., виявився порожнім, але у дворі Польдек зустрів наляканого чоловіка середніх років, і той розповів йому, що зондеркоманда тут уже побувала, а лікар із дружиною спочатку сховались, а потім пішли в каналізацію.
Він повернувся додому, та вже нікого не було, Міли теж. Польдек побіг до лікарні. Там уже лежала гора тіл. Більшість людей Пфефферберґ знав. Та він чомусь подумав, що Міла іде до Плашува. У них був план на випадок подібних непередбачуваних обставин. Коли один із них потрапить до Плашува, хай другий намагається не опинитися за ґратами. Він носитиме їй харчі з волі. Він вірив, що це можна влаштувати.
Люди тепер рухалися до південної брами. Плашувські фабрики за колючим дротом були тим, про що більшість людей небезпідставно міркували як про безпечне і тривале місце. Польдек заховався за залізними ворітьми біля входу в двір. Він скулився за тією половиною воріт, яка відхилялася до стіни порожніх конторських приміщень. У щілину коло петель було видно той бік Юзефінської, звідки він прийшов.
І ось на Юзефінську, на другий бік, вийшло троє есесівців з собаками. Вони зайшли в будинок № 41 і вигнали звідти жінку з дитиною. Есесівець, який займався собаками, забрав дитину і вдарив її об стіну. Жінку застрелили. Раптом Пфефферберґ припинив вмерзати в ворота, які не могли захистити його від собак, і вийшов на відкриту частину двору. Він моментально пригадав військовий вишкіл часів Війська Польського, схилився і заходився прибирати вузли з речами з дороги, складаючи їх понад стінами двору. Він почув, як підійшли троє есесівців. Польдек став струнко, у своєму пом'ятому костюмі по-польськи клацнув картонними підборами і віддав честь тому есесівцю, що посередині. У званнях СС Леопольд не орієнтувався, але звернувся до офіцера "Гере коменданте!" Леопольд угадав, бо високий чоловік був не хто інший як Амон Ґьот. Пфефферберґ повеселив коменданта більше ніж та мати з дитиною. Ось чоловік із гетто вдає бравого солдата перед очима трьох офіцерів СС. Жоден із тих, хто сьогодні був приречений, не пробував клацнути підборами. Тож гер комендант відчув за собою королівське право явити ірраціональну, несподівану милість. Він викрикнув "Verschwinde!" − тобто зникни, ти, польський солдатику зі своїми підборами! Пфефферберґ кинувся тікати, хоч думав, що його застрелять.
Польдек примчав у двір лікарні, де став свідком кілька годин тому. Там стояла остання офіційно зігнана купка в'язнів. "Мабуть, я останній, хто вийшов звідси живим", − сказав він людям у натовпі. Або, можливо, такими останніми був ювелір Вулкан із дружиною та сином.
Останні місяці Вулкан працював на фабриці "Прогрес" і, знаючи, до чого йде, пішов до тройгендера Ункельбаха з двома великими діамантами, які два роки ховав за підкладкою піджака. Вулкан просив, щоб під час "переселення" він з сім'єю уцілів. Ункельбах дозволив Вулкану і його дружині та сину перечекати у відділку ОД, а ввечері сім'я була доставлена в Плашув.
За той вечір у різних сховках було виявлено понад 4 000 людей і страчено на вулицях.
Розділ 22
Шиндлер був налаштований збирати відомості й переказати все Седлачкові, щойно той прийде наступного разу. Робітники розповіли Оскарові, що Плашув не лише табір праці, а й місце страти. Есесівці не сприймали населення в'язниці як остаточних свідків. Якби вони думали про те, що колись буде суд, що в майбутньому масовими будуть свідчення цих людей, вони б розстрілювали людей десь у хащі. Отже, можна зробити висновок, міркував Оскар, що всі приречені.
Коли першого ранку комендант Ґьот вийшов на ґанок і застрелив випадкового в'язня, люди були схильні вважати, що це є випадковим, одноразовим явищем. Але насправді розстріли невдовзі будуть звичайною справою. Амон виходив на ґанок своєї тимчасової вілли (для нього тим часом готувалася краща резиденція на краю табору) з біноклем в одній руці й снайперською гвинтівкою в другій. Він озирав табір і стріляв у в'язня, який, на його думку, недостатньо сумлінно штовхав вагонетку, навантажену вапняком.
Амон обіцяв не втручатися в роботу фабрик. І він не втручався зсередини, але геть гальмував роботу, тримаючи всіх в'язнів годинами на Аппельпляці посеред табору для переклички. Оскару і Мадрічу це не подобалося, та вони нічого не могли зробити. Тоді Шиндлер вирішив збудувати табір для своїх робітників−євреїв біля фабрики. Він купив ділянку землі, що прилягала до території фабрики, а поїхав до Ґьота і сказав йому, що хоче створити філію Плашува на території власної фабрики. Амона ця думка захопила, але був потрібний дозвіл генералів СС.
Наступного дня відбулася повномасштабна зустріч з оберфюрером Шернером на Поморській. Якесь чуття Ґьотові з Шернером підказувало, що з Оскара можна вповні взяти гроші за новий табір. Вони сприймали його як загалом непоганого чолов'ягу, який захворів на любов до євреїв. Основними умовами створення філії табору примусової праці СС були, зокрема, зведення парканів заввишки в три метри, вишки на певній відстані одна від одної по периметру табору, вигрібні ями, бараки, клініка, стоматологічний кабінет, лазня, дезінсекційний комплекс, перукарня, продсклад, пральня, адміністрація табору, блок для охорони дещо кращої конструкції, ніж самі бараки, тощо. Ґьот, Шернер і Чурда вважали, що Оскар у будь-якому разі піде на ці витрати. Насправді ця пропозиція влаштовувала Амона і решту, бо їм було потрібне місце для євреїв з гетто в Тарнові, яке скоро закриють. Крім того, тисячі євреїв прибувають зараз до Плашува з південних польських містечок. Філія на Липовій дещо розвантажить основний табір. Амон також розумів, що не буде потреби постачати табір на Липовій мінімальним запасом харчів. Амону же продавав частину в'язничного раціону на вільному ринку Кракова через свого агента, єврея на ім'я Вілек Хілович.
Доктор Александр Біберштейн, тепер сам в'язень Плашува, підрахував, що денний раціон у таборі складав 700−1000 сто калорій. На сніданок в'язень отримував півлітра чорної ерзац-кави, яка відгонила жолудями, і шматок житнього хліба вагою 175 грамів. Голод був такою руйнівною силою, що кожен черговий нарізав хлібину спиною до всіх інших, вигукуючи: "Кому цей шматок? А кому оцей?" Опівдні давали суп: морква, буряк, замінник саго. Інколи суп бував густіший, інколи − рідкіший. Кращі харчі з'являлися надвечір з партіями робітників, що верталися з міста. Маленьку курку можна було пронести під курткою, булочку − в холоші.
Тієї весни Оскар пішов за територію своєї фабрики домовлятись із сусідами. Біля фабрики був радіаторний завод, яким керував Курт Годерман. На ньому працювала сила-силенна поляків і приблизно сотня в'язнів Плашува. З другого боку стояла фабрика Єрета, де виробляли ящики, нею керував німецький інженер Кунпашт. Оскільки в'язні табору становили невелику частину їхньої робочої сили, вони сприйняли цю ідею без великого ентузіазму, але й не були проти, адже Оскар пропонував оселити їхніх євреїв у 50 метрах від місця роботи замість п'яти кілометрів.
За кілька днів клопотання про створення філії табору примусової праці на задньому дворі фабрики було задоволене. Оскар звернувся по допомогу до молодого інженера на ім'я Адам Ґарде з Плашува. Ґарде побачив на фабриці євреїв, які вже називали себе євреями Шиндлера.
Адам з радістю ходив на Липову щодня. Його кожного ранку вели під конвоєм на Заблоче. Одного разу це побачив Амон і був незадоволений, що на одного в'язня потрібний один охоронець. На щастя, він не взявся розв'язувати цю ситуацію радикально.
Пізніше того самого дня Амон підійшов до Вілека Хіловича, який був не лише його агентом, а й шефом єврейської табірної поліції, так званих "пожежників". Влада над в'язницею була зосереджена в руках Хіловича. Ніхто не знав, звідки Хілович отримав таку владу. Ґьот підійшов до Хіловича і сказав, що краще відправити Адама Ґарде до Шиндлера назовсім, та й по всьому. Тільки хай перед тим, додав Амон, Адам доробить йому оранжерею.
Під час робіт над оранжереєю Ґьот навмисне посунув на Адама величезну крокву, яка розтрощила Ґарде руку. Єврей потім приховував травму, щоб не бути записаним у непридатні каліки. Ґарде далі керував будівництвом оранжереї і щодня ходив на фабрику "Емалія", сподіваючись приховати гіпс у довгому рукаві. Коли він не був того певний, то гіпс знімав. Нехай уже криво зростається. Він хотів будь-що потрапити до філії Шиндлера. За тиждень, узявши вузол із сорочкою та книжками, він остаточно перебрався на Липову.
Розділ 23
Серед тих в'язнів, які були в курсі справи, уже почалася конкуренція за перехід на "Емалію". В'язень Долек Горовиць, працівник відділу закупівель у таборі Плашув, знав, що його самого до Шидлера не відпустять. Але він мав жінку і двох дітей. Горовиць бачив, що Плашув — не місце для дитини, навіть на особливих правах. Може, йому вдасться вийти на Шиндлера
Оскільки Долек не відчував себе в змозі встановити контакт безпосередньо з Шиндлером, то думав, що це можна зробити через Боша. Долек хотів перевести до Шиндлера сина Ричарда і дочку Нюсю. Долек звернувся до Боша і попросив замовити за нього слово геру Шиндлеру. За тиждень сім'я Долека була переведена на "Емалію" за новим списком, що його засвідчив комендант Ґьот за невеличкий конверт з ювелірними прикрасами. У таборі "Емалії" не мешкав тиран-комендант, і з в'язнів ніхто не знущався. Не було й постійної охорони.
В'язні, які працювали на DEF, зрідка бачили охорону зблизька. Один перехід, обгороджений колючим дротом, вів мешканців табору на емалеву фабрику, другий − у зброярський відділ. Тих євреїв з табору "Емалії", котрі працювали на фабриці ящиків, радіаторному заводі, водили на роботу українці − склад конвою мінявся кожні два дні. За такий час жоден конвоїр не встигав фатально зненавидіти когось із в'язнів. Тут не було собак і побоїв. А от супу та хліба було на 2000 калорій на день, як підрахував лікар, котрий працював на фабриці робітником. Та зміни були довгі, незрідка по 12 годин, адже Оскар лишався ділком із військовими контрактами та звичайним бажанням прибутку.
Ніхто на "Емалії" не падав і не помирав від перевтоми, побоїв чи голоду.