Прийшов лікар, що жив десь поблизу. Він сказав, що вже нічого не поробиш. Викликали поліцію. Очевидно, Гассе давно обдумав усе і, перш ніж покінчити з собою, привів до порядку свої речі; кімната була прибрана, він залишив прощальний лист, а на комоді була решта квартирної плати за цей місяць. Один з поліцейських сказав, що це уже дванадцятий самогубець на цьому тижні.
Роббі попросив усіх не розповідати про те, що сталося, Пат. Коли хлопець повернувся у кімнату, Пат ще спала. Роббі випив. Коли дівчина прокинулася, він сказав, що вони підуть кудись повечеряти.
XXI
Якось в середині жовтня Жафе покликав Роббі до себе і повідомив, що завтра Пат повинна їхати. Лікар передав Роббі листи, в яких він докладно написав історію хвороби для головного лікаря санаторію. Хлопець спитав, чи повернеться звідти Пат. "Чому ви хочете знати про це зараз?" — запитав лікар через якийсь час. Роббі сказав, що в противному разі їй краще лишитися тут, тоді вона б не помирала самотньою. Лікар був вражений відповіддю. Він сказав, що йому 60 років, але він не міг би так, як Роббі. Лікар би іще і ще раз спробував усі можливості, знову і знову, навіть коли б напевно знав, що це безнадійно... Роббі сказав, що відвезе Пат у гори сьогодні ввечері. Хлопець вийшов від лікаря і побачив юрбу людей. Усі виглядали здоровими, і Роббі знову ставив собі питання: чому життя таке несправедливе, чому саме Пат має піти з нього?
Опівдні він прийшов додому і повідомив дівчині, що треба їхати. Пат почала складати речі, Роббі попередив пані Залевську про від'їзд. Меблі Пат він мав забрати у свою кімнату, а що не вміститься – здати в ломбард.
Ввечері Роббі і Пат сиділи у темряві і мовчали. Знадвору почувся звук сирени. Це приїхав Готфрід на таксі. Друзі мали спочатку повечеряти, а потім їхати на вокзал. Пані Залевська прощалася з Пат, обіймала дівчину і плакала. Вона дізналася про вечерю і попередила Роббі, щоб не напоїв дівчину. "Фройляйн Гольман, ви дивитесь на цього молодика, як на золоту вазу, а він – щонайбільше – позолочена пляшка з-під горілки", — жартувала хазяйка.
У таксі Ленц мав повно троянд для Пат. Два велетенських букети червоних і білих квітів лежали на задніх сидіннях. Роббі одразу розпізнав, якого вони походження: з церковного саду. Готфрід сказав, що це вже останні, і дісталися вони нелегко, бо довелося подискутувати з священником, але той потім сам допомагав рвати квіти.
Друзі повечеряли у Альфонса зайцем з брюссельською капустою і тушкованими яблуками. Під кінець усі прослухали хор донських козаків на грамофоні. Альфонсові це нагадало, як вони з Ленцом були в Іпрі 1917 року. Кестер сказав, що час їхати. Альфонс попрощався з Пат і сказав, що вона частина їхнього чоловічого товариства, хоч він ніколи не думав, що так може бути.
Кестер і Ленц проводжали їх на вокзал. Роббі забіг ще до себе, щоб взяти Біллі. Коли вже поїзд їхав, Ленц кинув Роббі у руки пляшку і сказав Пат, що якщо вони тут збанкрутують, то всі разом приїдуть до неї: Отто стане інструктором лижного спорту, він – вчителем танців, а Роббі – піаністом.
Роббі налив коньяку, що дав Ленц. Пат пригорнулася до хлопця і тихо плакала. Вона мала місце у спальному вагоні, а Роббі взяв дешеве місце. Йому вдалося пронести собаку до Пат, хоч тварин треба було здавати у багажний відділ. У Франкфурті до Пат мав підсісти пасажир. До самого Франкфурта він був з дівчиною, а тоді до неї приєдналася Гельга Гутман, яка теж їхала в той самий санаторій. Це була струнка і жвава дівчина південного типу. У вагоні-кафе Пат показала хлопцеві людей, які теж їхали санаторій і були там минулого року. Роббі повеселішав, бо подумав, що звідти вертаються і їдуть ще, отже Пат обов'язково повернеться.
Надвечір вони прибули. У санаторій "Вальдфріден" хлопець з дівчиною їхали на санях, бо в горах був сніг. Дорога виходила за село, а потім зигзагами піднімалася вгору. Санаторій містився на висоті над селом. Санаторій скидався, принаймні на першому поверсі, більше на готель. У вестибюлі палав камін, стояли невеличкі столики.
Для Пат приготували палату № 79 на третьому поверсі. Хлопцеві не дозволили поселитися у санаторії, але у флігелі він найняв собі кімнату. Старша сестра сказала Пат лягти спати швидше, а завтра зранку її обстежать. Хлопець з дівчиною зійшли ще вниз, де зустріли Гельгу Гутман з друзями. Роббі був радий, що в Пат є уже кілька знайомих.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
XXII
Через тиждень Роббі повернувся додому. У місті все ще йшов дощ. Хлопець відразу пішов у майстерню. Кестер і Ленц розповіли, що за відремонтований лімузин вони нічого не отримають, бо власник збанкрутував, і машина не була застрахована. Готфрід сказав, що доведеться закрити майстерню. Друзі випили останню пляшку доброго коньяку, і Ленц поїхав на таксі, щоб хоч щось заробити.
Згодом Роббі пішов у кафе "Інтернаціональ", щоб там чогось поїсти. Алоїс і повії зраділи, побачивши Роббі, бо давно його не бачили. Роббі довідався, що Ліллі вигнав чоловік. Поки вона мала гроші, все було добре, а коли гроші закінчилися, він "згадав", що колись вона була повією. А видурив він у неї 4 тисячі марок.
Роббі грав на піаніно і думав, що у Пат вистачить грошей на санаторій, може, десь до кінця січня і що йому тепер треба заробляти більше, ніж досі. Раптом скрикнула Роза, бо в кафе з'явився її чоловік Артур. Роббі зрозумів, що Артур сидів у в'язниці. Чоловік забрав у Рози гроші, які мала з собою, випив пива і сказав, що не визнає їхньої дитини. Та Роза все одно була захоплена чоловіком і була готова дати ще грошей. Роббі подумав: "Тепер у неї знов був чоловік, якому вона могла здавати гроші, щоб він пропивав їх і потім лупцював її".
Вийшовши з кафе, Роббі бродив містом. Він почувався самотнім без Пат, не знав, куди іти. Біля свого будинку зустрів Орлова, який ішов у готель, де служив платним танцюристом. Роббі спитав його, чи не чув він чогось про пані Гассе. Той сказав, що вона тут не показувалася. Чоловіки пішли разом. Орлов розповідав, як у Росії розстрілювали його батьків, як він тікав з братом. Батька розстріляли за те, що до війни був командиром козацького полку, який брав участь у придушенні повстання.
Роббі зайшов у бар. Там сиділи Валентин, Кестер і Фердінанд Грау. Ленц прийшов трохи пізніше. Фердінанд – широкоплечий і масивний, з постарілим обличчям і на диво ясними, блакитними очима, уже чимало випив усякої всячини. Роббі сказав, що йому б хотілося, щоб не завжди і не все у них ішло прахом. Фердінанд сказав: "Зате ти належиш до ордена невдах, непридатних, з їх бажаннями без мети, з прагненнями, які нічого не приносять їм, з їх любов'ю без майбутнього, з їх безглуздим розпачем...".
Ленц наказав бармену Фредові принести побільше випивки і більші чарки, а тоді сказав: "Вип'ємо, дітки! За те, що живемо! За те, що дихаємо! За те, що ми життя відчуваємо так сильно, що не знаємо, як і скористатися з нього!". "Так воно і є в житті. Лише нещасливий знає, що таке щастя. Щасливець – лише манекен життєвих почуттів. Він лише демонструє радість життя, але не має його. Світло не світить у ясний день. Воно світить лише в темряві. Вип'ємо за темряву!.." — мовив Фердінанд.
Роббі пішов до Фреда в комірчину й попросив замовити телефонну розмову з санаторієм. Старша сестра сказала, що дівчина спить, і вставати їй не можна, бо повинна ці кілька днів бути в ліжку. Роббі повернувся на своє місце і знову почав пити. О другій годині ночі вони вийшли з бару. Ленц повіз Валентина і Фердінанда додому на таксі. Кестер сів у "Карла", але за кермо посадив Роббі. Хлопець відчував, що п'яний, але друг сказав їхати за місто. Роббі їхав і сказав: "Не буде діла, Отто. Я так налечу на що-небудь". "Налітай", — відповів він. Туман у голові Роббі розвіявся. Ревіння мотора струмом лилося через руки в його тіло. Він відчував усю машину і її силу. Вибухи в циліндрі стрясали його мозок. Кестер наказував їхати швидше, хоч дорога була мокра. Роббі здавалося, що автомобіль і його тіло злилися в одне-єдине. На закругленні швирнуло зад машини вбік. Хлопець ще крутнув руль у протилежний бік і дав газ. Якусь мить він не відчував ніякої опори, ніби піднявся в аеростаті, потім знову машина слухняно полетіла по шосе.
Коли вони приїхали під будинок Роббі, хлопець сказав: "Тепер з мене все як рукою зняло". Кестер поїхав, а Роббі пішов до пансіону. Був дуже виснажений, але цілком спокійний. Його сум розвіявся.
XXIII
На початку листопада друзі продали сітроена. Грошей вистачило для того, щоб деякий час підтримувати майстерню, але становище гіршало з тижня на тиждень. Люди ставили машини на зиму на консервацію, щоб зекономити на бензині й податках, і роботи по ремонту траплялися дедалі рідше. Друзі пробивалися з допомогою таксі, але заробіток на трьох був надто скудний, і тому Роббі майже зрадів, коли хазяїн кафе "Інтернаціональ" запропонував, починаючи з грудня, знову щовечора грати на піаніно. Кафе пощастило: спілка скотопромисловців перенесла свої щотижневі вечірки в одну з бокових кімнат "Інтернаціоналя", потім його приклад наслідувала спілка торговців кіньми, і, нарешті, ще й товариство прихильників кремації.
Таким чином, Роббі міг таксі лишити Кестеру і Ленцу.
Пат регулярно писала листи. Роббі здавалося, що вона виїхала давним-давно, і він вже не міг собі уявити, щоб вона повернулася.
На Різдво у кафе мало відбутися велике свято для холостяків усіх спілок. Голова спілки скотопромисловців, торговець свинями Стефан Гріголяйт, пожертвував для вечора двоє молочних поросят і певну кількість свинячих ніжок. Він два роки тому овдовів і взагалі мав лагідний характер. Хазяїн придбав ялинку чотири метри заввишки, яку поставили біля стойки. Роза, авторитет у всьому, що стосувалося комфорту й затишності, взялася прикрасити ялинку. Маріон і пухлий Кікі, що завдяки своєму нахилу теж розумівся на красі, допомагали їй.
Вдома Залевська покликала Роббі, бо нарешті з'явилася пані Гассе. Хлопець пішов до неї і сказав, що Гассе помер. Жінка була вражена, плакала. Роббі бачив, що вона навмисне вирядилась, щоб показати іншим, як добре їй живеться. Хлопець сказав їй, що в неї, напевно, є хтось, до кого б вона могла піти.