Раскольников поцікавився, що казала покійниця, коли приходила. Свідригайлов відповів, що говорила вона про якісь дрібниці, і саме це дивно сердило його. Одного разу йому вже являвся привид: мав він кріпака Фільку, той помер, а Свідригайлов забувся й гукнув того кріпака, ось тоді привид і прийшов; довелося прогнати, більше не приходив. Раскольников порадив Свідригайлову звернутися до лікаря. Той розумів, що хворий, але сам не знав на що: звісно, що привиди являються тільки хворим людям, та це не доводить, що їх, привидів, не існує. Він запропонував. Раскольникову такі міркування: можливо, здоровій людині не треба бачити привидів, бо вона живе земним життям але, "для порядку". А якщо людина захворіла й порушився той "земний порядок в організмі", то відразу починає впливати інший світ, і чим більше людина хвора, тим більше той інший світ на неї впливає, а коли людина помирає, то й зовсім переходить туди. Свідригайлов сказав, якщо Раскольников вірить у майбутнє життя, то може повірити і його міркуванням. Шкода тільки, вів далі задумливо Свідригайлов, що на тому світі, можливо, нічого не існує, крім павуків. Раскольников подумав, що перед ним божевільний. . Невже не можна уявити нічого справедливішого за тих павуків, запитав Раскольников. Свідригайлов посміхнувся: можливо, це і є найсправедливішим. Раскольников відчув, як йому стало холодно від тих слів. Свідригайлов подивився на Раскольникова і розсміявся: вони таки "одного поля ягоди". Раскольников, наче хотів скоріш припинити цю розмову, просив Свідригайлова пояснити нарешті мету його візиту. Той пропонує свою допомогу, аби перешкодити Лужину одружитися з Дунею. Остання Свідригайлова свара з дружиною була саме через те, що Марфа Петрівна взялась упорати цей шлюб. Свідригайлов запевнив, що він не про власні інтереси дбає. А хоче тільки, щоб Дуня не виходила за Лужина, тому хоче дати їй десять тисяч карбованців, які стануть компенсацією для неї і позбавлять необхідності виходити заміж заради грошей. До Раскольникова він прийшов, щоб той передав його пропозицію Дуні. Раскольников аж дивувався зухвалості Свідригайлова і відмовився навіть говорити про це із сестрою. Тоді Свідригайлов сказав, що змушений буде сам зробити таку пропозицію. Він підкреслив, що у його намірах немає нічого корисливого, і всі незабаром переконаються в цьому — він збирається у "вояж" і більше нікого не потурбує. Ці гроші — не плата Дуні за неприємності, яких він їй завдав, а свідчення щирого каяття: не все ж йому погані справи чинити. Говорив усе це Свідригайлов спокійно й холодно. На кінець візиту просив Раскольникова сприяти єдиному, останньому, побаченню з Дунею. Уже прощаючись із Раскольниковим, він сказав, що Марфа Петрівна залишила Дуні у спадок три тисячі і найближчим часом та зможе отримати ці гроші. Виходячи, Свідригайлов наштовхнувся у дверях на Разуміхіна.
Було вже близько восьмої. Раскольников з Разуміхіним поспішали у "номери" до Дуні й Пульхерії Олександрівни. Вони хотіли прийти туди раніше Лужина. Дорогою Раскольников просив Разуміхіна оберігати Дуню від Свідригайлова, бо той дуже дивний і, здається, на щось зважився Разуміхін, вдячний за таку довіру, запевнив, що зробить усе для Дуні. Потім він розповів про свій візит до Порфирія Петровича. Заметов ще сидів у слідчого, і розмови якось не вийшло: обидва наче не розуміли, про що говорить Разуміхін, а він не наважився відверто звинуватити їх у підозрах щодо Раскольникова. Разуміхін порадив Раскольникову "наплювати на ті підозри". Раскольников уперше подумав: як поведеться Разуміхін, коли дізнається, що саме він убивця.
З Лужиним вони зустрілися у коридорі, тому всі троє увійшли у "номер" разом, не кланяючись, не розмовляючи. Молоді люди пройшли до кімнати, а Лужин трохи відстав у передпокої. Пульхерія Олександрівна вийшла зустріти його на порозі. Дуня віталася з братом. Сіли за стіл, на якому кипів самовар. Всі помовчали. Лужин хотів ще у передпокої повернутися й піти, якщо так поставилися до його вимоги, але не наважився. До того ж Лужин розсудив, що краще все знати, покарати він ще встигне. Пульхерія Олександрівна відрекомендувала Лужину Разуміхіна, зауваживши, що той падав їм допомоги, якої вони так потребували минулого дня. Знов помовчали. Пульхерія Олександрівна вдалась до перевіреного засобу: заговорила про смерть Марфи Петрівни. Лужин, поінформований у цій справі, сповістив про приїзд Свідригайлова і розповів історію, яку знав зі слів Марфи Петрівни. Історія та була темна. Свідригайлов мав якісь справи з лихваркою Рессліх. У тої жила далека родичка, чотирнадцятирічна німа дівчина. Рессліх ненавиділа родичку, била її. Дівчину знайшли мертву на горищі. Слідство признало, що вона повісилася сама. Але потім надійшов донос, наче Свідригайлов "образив дівчину", і саме це стало причиною самогубства. Завдяки грошам Марфи Петрівни донос ліквідували, все обмежилося чутками. Лужин нагадав також Дуні про кріпака Пилипа, якого катування Свідригайлова звели у могилу. Дуня заперечила, що Пилип був "домашній філософ", іпохондрик, і наклав на себе руки скоріш через насмішки, ніж через катування Свідригайлова, при ній же той ставився до своїх людей добре, попи навіть любили його, хоча й винуватили у смерті Пилипа. Лужин натякнув на прихильніше ставлення Дуні до Свідригайлова після смерті Марфи Петрівни. Небіжчиця, напевне, залишила чоловіку небагато, та й того на довго не вистачить "людині з такими звичками". Раскольииков несподівано повідомив, що Свідригайлов тільки-но був у нього з однією пропозицією до Дуні, сповістив також, що Марфа Петрівна залишила їй три тисячі. Пульхерія Олександрівна подякувала Богу за доброту, але, перехрестившись, із страхом запитала, що ж то за пропозиція. Раскольников не хотів тепер про це говорити. Лужин встав і, посилаючись на справу, попрощався. Дуня просила його залишитися, нагадавши, що він збирався поговорити з "матінкою". Лужин відповів: якщо Раскольников не хоче говорити при ньому про Свідригайлова, то він теж відмовляється щось обговорювати у присутності "інших". Дуня запропонувала нареченому помиритися з її братом: якщо той дійсно образив Лужина, то він "повинен" і "буде" просити в нього пробачення. Обидва поставили перед нею вимогу "або я, або він", тому тепер, сказала Дуня, вона теж повинна або примирити їх, або віддати комусь із них перевагу. Це її рішення стало сюрпризом для обох. Лужин образився вже тим, що його поставили на один щабель із "погордливим юнаком", мовляв, не знав, як мало він важить для Дуні. Почувши ці слова, Дуня у запалі відповіла: Лужин дорікає, що вона дає йому малу ціпу, але ж вона рівняє його з тим, хто був для все життя найдорожчим! Раскольников мовчки і їдко посміхнувся. Лужин не сприйняв цього зауваження нареченої, навпаки, тон його слів ставав усе більш дошкульний, наче він "дібрав смаку". Він звинуватив Пульхерію Олександрівну у тому, що вона у листі до сина невірно виклала його, Лужина, слова, а це дало підстави Раскольникову зневажати нареченого сестри. Пульхерія Олександрівна, напевне, не таких слів чекала від майбутнього зятя, навіть розгубилася на мить, спробувала виправдатися, пояснити. З властивим їй почуттям гідності сказала: кращий доказ її і Дуніного ставлення до Лужина те, що вони поїхали за ним до Петербурга. Пульхерія Олександрівна, в свою чергу, звинуватила Лужина у наклепі на сина: наче той віддав гроші дочці небіжчика, а не вдові на похорон. Лужин вимагає, щоб Раскольников спростував той факт, що Соня — "особа недостойна". Раскольников відповів, що Лужин і "мізинця не вартий" тієї "нещасної дівчини". Лужин запитав, чи наважився б Раскольников посадити "ту дівчину" поруч із матір'ю і сестрою. Раскольников одказав, що він вже зробив це. Лужин посміхнувся погордливо і більше до нього не говорив, а звертався тільки до Дуні і Пульхерії Олександрівни з вимогою позбавити його можливості коли-небудь ще бачити Раскольникова. Ображена формою наказу, Пульхерія Олександрівна нагадує Лужину, що тепер вона з дочкою і так у його владі, тому сподівалася на його "делікатність і поблажливість". Лужин уїдливо зазначив: звістка про три тисячі, успадковані від Марфи Петрівни, дуже їх змінила, вони вже свою волю показують. Дуня роздратовано зауважила: слова Лужина доводять, що він дійсно розраховував на їхню безпомічність. І коли він у запалі натякнув нареченій, що зміни у її поводженні з ним спричинені ще й секретними пропозиціями Свідригайлова, які, мабуть, мають для неї "капітальне" і "приємне значення", розгнівана Луня веліла йому йти геть. Лужин не чекав такого кіпця. Він не повірив, що його проганяють назавжди. Втративши владу над собою, він майже кричав, що має право протестувати, пригадав про витрати на них. Пульхерія Олександрівна гаряче вступилася за дочку; Лужин на має права так до неї говорити! Потім додала, що винні в усьому самі, бо на "несправедливе діло пішли". Лужин вже майже не володів собою, він пригадав навіть плітки про Дуню і Свідригайлова, пошкодував, що недослухався "громадського глосу". Разуміхін був готовий побити Лужина. Раскольников, стримуючи приятеля, встав і тихо, але твердо повторив Лужину слова сестри: "Йдіть геть!".
Лужин вийшов з твердим наміром помститися Раскольникову і якось заладнати справу. Він давно вже мріяв одружитися з молодою, бідною і вродливою дівчиною, аби та все життя мала його за благодійника і володаря. Краса Дуні, її освіченість і сила характеру зачарували його. Він розумів, що така дружина може допомогти навіть зробити кар'єру, приверне до себе увагу, створить йому необхідний "ореол". Тепер з вини Раскольникова ці сподівання гинули. Лужину здавалося, що то був якийсь безглуздий жарт: він тільки трішечки дозволив собі показати свою владу над нещасними жінками, "пожартувати", а кінчилося так серйозно. Він вірив, що назавтра все виправить. Чомусь йому пригадався Разуміхін, але він скоро заспокоївся: не могли ж його рівняти з тим студентом! Єдиним небезпечним суперником Лужин вважав Свідригайлова.
Раскольников тим часом розповідав про пропозицію Свідригайлова. Дуня запитала, як той показався брату. Раскольников відверто сказав, що не дуже зрозумів Свідригайлова, але у ньому багато дивного.