Дівчина істерично просила захистити її від нестримного співу! Секретар філії припустив, що це випадок масового гіпнозу... і, не докінчивши фрази, раптом заспівав тенором: "Шилка і Нерчинськ..."
Лікар дав усім валер'янки, а Василь Степанович запитав, чи не заходив вчора до них чорний кіт?.." Який там кіт? — з люттю закричала дівиця. — Осел у нас у філії сидить, осел!"
...Через чверть години до ґратованої огорожі під'їхали три вантажівки, і на них повантажився весь склад філії на чолі з завідувачем. Усіх відвезли в клініку професора Стравінського.
Бухгалтер дістався до фінвидовищного сектора, сунув голову у віконечко з написом: "Прийом сум" і ввічливо попросив прибутковий ордерок: "Хочу здати суму. Я з Вар'єте". Службовець запитав, чи багато він здаватиме грошей. "Двадцять одна тисяча сімсот одинадцять рублів..." "Ого!" — іронічно відповів службовець і простягнув бухгалтерові зелений аркушик. Той заповнив форму і почав розв'язувати тасьомку на пакунку. Перед очима зарябіли іноземні гроші — канадські долари, англійські фунти, голландські гульдени, латвійські лати, естонські крони... і почувсь крик: "Ось він, один з тих штукарів з Вар'єте!"
Василя Степановича заарештували.
Розділ 18
НЕВДАТНІ ВІЗИТЕРИ
У той самий час, коли бухгалтер нісся у таксі, щоб побачити самописний костюм, з вагона №9 київського потяга, який прибув до Москви, вийшов... дядечко покійного Берліоза, Максиміліан Андрійович Поплавський. Він тільки-но отримав телеграму такого змісту: "Мене щойно зарізало трамваєм на Патріарших. Похорон п'ятницю, три години дня. Приїзди. Берліоз".
Така телеграма здатна загнати в глухий кут. Раз людина телеграфує, що її зарізало, то, очевидно, що її зарізало не на смерть. Але до чого ж тоді похорон?.. Слово "мене", без сумніву, потрапило сюди з іншої телеграми замість слова "Берліоз". З таким виправленням зміст ставав яснішим, але, безперечно, трагічним.
Йому було шкода жінчиного небожа, який загинув у розквіті літ. Але як людина практична, він розумів, що якоїсь особливої потреби в його присутності на похороні немає. Та... квартира в Москві! Це серйозно.
Треба було зуміти успадкувати квартиру небожа на Садовій, це було складно, але необхідно було за всяку ціну перебороти складнощі.
У п'ятницю серед дня Максиміліан Андрійович увійшов у двері управління будинку №302-біс. "Чи можу я бачити голову правління? Він у себе на квартирі? А коли він буде?" Йому відповіли якось невиразно, нерозбірливо.
"Ага! Але ж хто-небудь є в правлінні?" "Я..." — слабким голосом відгукнувся чоловік. Берліозів дядечко відрекомендувався як єдиний спадкоємець покійного Берліоза, що має обов'язком опікуватися спадщиною, яка міститься в квартирі номер п'ятдесят...
Цієї миті до кімнати зайшов якийсь громадянин. Чоловік за столом зблід. "Член правління П'ятнажко?.." "Я..." Громадянин щось прошепотів, і обидва вийшли з кімнати. Поплавський залишився сам у порожній кімнаті правління. "Ото халепа! І треба ж було, щоб їх одразу всіх..." і поспішив у квартиру №50.
...Його здивувало те, що він не побачив, хто йому відчинив: у передпокої нікого не було, крім величезного чорного кота, який сидів на стільці. Максимиліан Андрійович кахикнув. Двері розчинилися, і до передпокою увійшов Коров'єв. "Моє прізвище Поплавський. Я доводжуся дядечком... покійному Берліозові..." — проказав Максиміліан Андрійович. Коров'єв вихопив з кишені брудну хусточку і заплакав. "Як же, як же! Тільки-но глипнув на вас, здогадався, що це ви! Горе яке, га?" "Трамваєм задавило?" — пошепки запитав Поплавський. " Начисто! Я був свідком. Вірите — раз! Голова — геть! Права нога — хруп, надвоє! Ліва — хруп, надвоє! Ось до чого ці трамваї доводять!.. Ні, я не можу більше! Піду, вип'ю триста крапель ефірної валер'янки!.."
Максиміліан Андрійович запитав, чи це він давав телеграму. Але Коров'єв показав пальцем на кота... Той зіскочив зі стільця, став на задні лапи, взявся в боки: "Ну, я дав телеграму. Далі що? Я, здається, людською мовою питаю... — суворо сказав кіт, — далі що?"
Поплавський не дав жодної відповіді...
"Паспорт!" — крикнув кіт і простяг руку. Поплавський вихопив з кишені паспорт. Кіт начепив окуляри; "Яким відділком видано документ?.." Берліозів дядечко не відповів. "...Чотириста дванадцятим..." — відповів собі кіт, гортаючи паспорт. "А я, приміром, не видав би такому, як ви! Ні за що не видав би! Ваша присутність на похороні відміняється! їдьте додому! — і запросив: — Азазелло!"
Вибіг маленький кульгавий чоловічок у чорному трико, з ножем, з більмом на лівому оці. "Випроводь!" — наказав кіт. Кульгавий узяв валізку і вивів Берліозового дядечка на майданчик сходів...
Нажаханий Поплавський побачив нижче на сходах малесенького чоловічка у літах, із зажуреним обличчям у твердому солом'яному капелюсі, оперезаному зеленою стрічкою, який зупинився біля Поплавського із запитанням, де квартира номер п'ятдесят? "Вище!" — відповів Поплавський. Чоловічок пішов нагору, а Максиміліан Андрійович вибіг у двір. За кілька хвилин тролейбус мчав економіста-планувальника у бік Київського вокзалу.
З маленьким же чоловічком сталася найнеприємніша історія. Чоловічок був буфетник з Вар'єте — Андрій Фокович Соков. Він йшов до мага. Коли він подзвонив у квартиру №50, йому негайно відчинили, але буфетник обімлів і увійшов не одразу: відчинила двері дівуля, на якій нічого не було, крім кокетливого мереживного фартушка і білої заколки на голові. На ногах, правда, були золоті черевички... "Заходьте, коли добивалися", — сказала дівчина, оглядаючи буфетника зеленими розпусними очима.
"Мені необхідно бачити громадянина артиста..." — сказав буфетник. Покоївка пішла запитати: "Лицарю, тут з'явився маленький чоловік, який говорить, що йому потрібен мессір..." Коров'єв дозволив увійти до вітальні... Та увійшовши, буфетник про справу свою забув — так вразила його обстава кімнати. Крізь кольорові шибки великих вікон лилося надзвичайне, немов церковне, світло. В старовинному величезному комині палали дрова. Перед каміном на тигровій шкурі сидів і мружився на вогонь чорний котище... Коло каміна маленький рудий, з ножем за поясом, на довжелезній шпазі смажив шматки м'яса...
Приголомшений буфетник несподівано почув густий бас: "Отож чим я вам міг би прислужитись?" Чорний маг був на якомусь неосяжному дивані. На ньому була лише чорна білизна і чорні ж гостроносі черевики.
"Азазелло! Табурет добродієві завідувачу буфету!" Буфетник сказав: "Вчора ви зволили фокуси робити на сеансі чорної магії..." Маг перервав його: "Я? Майте милосердя! Хіба таке мені личить! Відкрию вам таємницю: я зовсім не артист, а просто мені хотілося побачити москвичів у гурті, а найзручніше це було робити в театрі. Ось мій почет і влаштував цей сеанс, я ж тільки сидів і розглядав москвичів..."
"Розумієте, — продовжував буфетник, — серед іншого папірці нападали зі стелі, ну їх усі і похапали. .Я усім давав решту. А сьогодні перевірив касу — там замість грошей різаний папір. На сто дев'ять рублів прогорів буфет!"
Артист розсердився: "Та невже вони думали, що це справжні гроші? Я не припускаю думки, щоб вони зробили це свідомо... Невже шахраї? Невже серед москвичів є шахраї?" У відповідь буфетник гірко посміхнувся. "Це низько! — обурився Воланд.— Ви людина бідна... Адже ви — бідна людина? У вас скільки заощаджень?.."
Буфетник запнувся: "...Двісті сорок дев'ять тисяч рублів у п'яти ощадкасах, — відгукнувся із сусідньої кімнати деренчливий голос, — і вдома, під підлогою, двісті золотих десяток..." Буфетник прикипів до свого табурета, а маг продовжував: "Ну, безперечно, де не гроші, хоча, власне, вам вони і не потрібні. Ви коли маєте померти?" Буфетник відповів, що такого ніхто не знає... Паскудний голос з кабінету сказав: "Помре він через дев'ять місяців, у лютому наступного року, від раку печінки в клініці Першого МДУ, в четвертій палаті..."
Буфетник зжовк на обличчі.
"Дев'ять місяців... — задумливо рахував Воланд.— Двісті сорок дев'ять тисяч на місяць? Малувато. Але для скромного життя стане... та ще десятки..." Проте голос заперечив: "Десяток реалізувати не пощастить, по смерті Андрія Фоковича дім негайно повалять і десятки буде передано в Держбанк..."
"І не радив би вам лягати в клініку, — вів далі артист, — який сенс помирати в палаті під стогін і хрипіння безнадійно хворих? Чи не краще влаштувати бенкет на ці двадцять сім тисяч і, заживши отрути, перейти в інший світ під звуки струн, в оточенні сп'янілих красунь і друзів?"
Буфетник не рухався і одразу постарів.
"Покажіть ваші папірці..." — наказав господар. Буфетник витяг паку, розгорнув її і остовпів. У газеті були загорнуті червінці... "Ви справді недужий...", — сказав Воланд і запропонував, якщо знову трапиться подібне, знову прийти сюди... Буфетник пішов, як п'яний. Пройшовши трохи вниз, він зупинився, сів на сходинку, перевірив — червінці були на місці. Побачив, що забув капелюха, повернувся і подзвонив. Гелла простягнула йому капелюха та ще шпагу з темним руків'ям, та буфетник відмовився: "Не моє..." Буфетник пішов униз. Голові його було чомусь незручно. Він тихо зойкнув: у руках у нього був оксамитовий берет з півнячим обстріпаним пером. Потім берет нявкнув, перетворився на чорне кошеня і, вискочивши на голову Андрієві Фоковичу, кігтями впилося йому в лисину. Той закричав, кинувся бігти вниз, кошеня звалилося з голови і побігло сходами вгору.
Вирвавшись на повітря, буфетник назавжди облишив чортів будинок №302-біс...
Нам добре відомо, що з ним сталося далі. Буфетник прибіг до лікаря Кузьміна і розповів, що йому сказали про те, що в лютому наступного року він помре від раку печінки, і благав зупинити хворобу. Професор тільки знизував плечима: ніхто не може цього сказати, якщо він не лікар, та й лікар також не може...
"У четвертій палаті..." —додав буфетник. Професор подивився на свого пацієнта і подумав: "Божевільний!" Спитав, чи не п'є пацієнт горілку? "Ніколи не торкався",— відповів буфетник. Професор ретельно оглянув його і сказав, що жодних ознак раку немає. Буфетник став тицяти гроші: "Скільки вам платити, професоре? Благаю, зупиніть рак!" Йому було запропоновано здати аналізи і прийти наступного разу.
...Скидаючи халат, професор глянув на те місце, де буфетник залишив червінці, і побачив, що жодних червінців немає, замість них — три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо...
Що діялося ще дивовижного в Москві тієї ночі, ми не знаємо і дошукуватись, певно, не будемо, бо надходить час нам братися за другу частину цієї правдивої оповіді.