На вулиці йому стало краще. Він сів у таксі і наказав мерщій гнати до вокзалу. Там він крикнув першому ж чоловіку в формі робітника вокзалу, що платить більше, лише б встигнути взяти квиток на кур'єрський до Ленінграду. Через п'ять хвилин кур'єрський розтанув у темряві. Разом з ним розтанув і Римський.
Глава 15
СОН НИКАНОРА ІВАНОВИЧА
Неважко здогадатися, що товстун, якого привезли у клініку і який весь час говорив про валюту, був Никанор Іванович Босий. Попав він до професора Стравінського не відразу, бо спочатку побував в іншому місті. Від того місця у Никанора. Івановича залишилось мало спогадів, бо перед очима все мутилося, а розмова вийшла дивна. Вже на перше запитання, чи він і є Никанор Іванович Босий, голова житлового товариства дому № 302-біс по вулиці Садовій, він визнав тільки, що він Никанор, але не голова, бо якби був голова, то відразу б здогадався, що перед ним нечиста сила, бо хіба бувають такі перекладачі в іноземців. Толку від нього добитися не могли, він лише твердив, що все це "штуки Коров'єва", а валюти ніколи не брав. Радянськими грішми брав за прописку, бо й секретар Пролежнєв теж, а валютою ніколи. Потім він кричав страшно, що Коров'єв чорт, що він сидить за шафою і сміється, що треба окропити приміщення. Стало очевидно, що Босий до розмови не здатний. На Садову поїхали, але нікого там не знайшли, квартира була пуста. Потім Босого відвезли у клініку. Він поводився так буйно, що зробили укол за рецептом Стравінського, Босий заснув і снилося йому дивне.
Почалось з того, що привиділося йому, наче люди із золотими трубами підвели його до великих лакованих дверей і зіграли туш, а гучний голос привітав Никанора Івановича і запропонував здавати валюту. Далі попав Никанор Іванович немовби у якийсь розкішний театр, де просто на паркеті, бо не було стільців, сиділи самі чоловіки й усі бородаті. Не встиг Никанор Іванович сісти разом з іншими, як розійшлися лаштунки і вийшов артист. Він запитав у залу: "Сидите?", і йому відповіли: "Сидимо". Артист оголосив наступний номер програми — Никанор Іванович Босий. І в ту ж мить Никанор Іванович опинився на сцені. Артист запропонував здавати валюту. Той почав божитися, що не має нічого, але залу його поведінка не сподобалася, почулися крики. Артист запитав, звідки ж ті чотириста доларів, що знайшли у нього на квартирі. Босий відповів, що підкинули. Зал обурився, а артист зауважив: долари не підкидають, це не дитина або вибухівка і не прокламація або анонімний лист, щоб їх підкидати. Артист сказав, що номер не вийшов, і відправив Босого на місце.
Після антракту покликали іншого валютника — Сергія Герардовича Дунчиля. Вийшов чоловік років п'ятидесяти, з довгою бородою, недоглянутий. Дунчиль відмовився здавати валюту, запевнивши, що нічого більше не має. На сцену вийшла дружина Дунчиля і теж запевнила, що ЇЇ чоловік здав усе. Потім з'явилася молода вродлива дівчина, що тримала у руках золоту тацю, на якій лежали гроші і коштовності. Артист сказав, що ця молодиця — коханка Дунчиля, в якої він переховував валюту і коштовності, яка й допомогла їх розшукати. Дунчиля відправили додому, щоб пекло, яке приготувала для нього дружина, стало йому карою. Зал вибухнув оплесками. Потім виступав артист Куролесов, який читав уривки із "Скупого лицаря" Пушкіна. До свого сну Босий не знав творів Пушкіна, але його самого знав чудово і кілька разів на день згадував ("А за квартиру Пушкін платити буде?" або "Лампочку на сходах Пушкін викрутив?"). Тепер, ознайомившись з одним із творів поета, Никанор Іванович став сумним, уявивши, наприклад, бідолашну жінку, на колінах, із сиротами, під дощем, і подумав, що цей Куролесов той ще тип.
Чи то поезія Пушкіна справила таке враження, чи з іншої причини, але після цього вийшов молодик, що наважився здати валюту. Канавкін, таке він мав прізвище молодик, розповів, що сховав тисячу доларів у погребі своєї тітки. Ведучий програми подивився прямо йому у вічі і сказав, що він вірить, що Канавкін здає все, але, щоб двічі машину не ганяти, хай вже скаже, чи є валюта у самої тітки. Канавкін здригнувся, бо не очікував такого ходу, але махнувши на все рукою, сказав, що є. Ведучий між тим не вгамовувався і запитав, чи не знає він, де тітка ховає гроші. Той лише тоскно посміхнувся, стало зрозуміло, що стара й чорту не скаже, не те що рідному племіннику. Канавкіна відпустили, і більше ніхто не хотів здавати валюту. Тут із різних боків почали виходити кухарі і кухарчата. Вони наливали у миски суп, роздавали хліб і кричали, щоб всі здавали валюту. У сні Никанор Іванович прокричав, що у нього немає валюти. Немає і не треба, відповів йому спокійний і лагідний жіночий голос — фельдшериця Параскева Федорівна збудила його, щоб зробити укол, після якого він заснув без усяких снів. Але його крики розтривожили хворого, що почав шукати свою голову, невідомий майстер, дивлячись на луну, пригадував свою гірку осінню ніч. Тривога передалася й Івану, він прокинувся і заплакав. Але лікар швидко заспокоїв всіх засмучених, скорботних головами, і вони почали засинати. Останнім заснув Іван, коли вже птахи прокинулись у гаю. Йому снилося, що сонце вже спустилося над Лисою Горою, яка була оточена подвійним оточенням...
Глава 16
СТРАТА
Сонце спускалося над Лисою Горою, і була гора оточена подвійним оточенням. Кавалерійська ала вийшла до воріт міста, і шлях для неї вже приготували: піхотинці каппадокійської когорти відтиснули людей, каравани, що поспішали у місто на свято Паски, з дороги. Ала першою підійшла до Лисої Гори і оточила її. Через деякий час прийшла друга когорта, піднялася на ярус вище і вінцем стала на горі. Потім двома ланцюгами підійшла кентурія Марка Крисобоя, а між цими ланцюгами, під конвоєм таємної варти, їхали на возі троє приречених з дошками на грудях, на кожній було написано, що це розбійник і заколотник. За цим возом рухалися інші, вони везли стовпи з перехрестями, мотузки, лопати, сокири, відра. На цих возах їхали шість катів. За ними верхи їхали кентуріон Марк Крисобой, начальник храмової варти Єршалаїма і той самий чоловік у капюшоні, з яким мав коротку розмову Пілат у темній кімнаті. Потім йшов ланцюг солдатів, а за ним біля двох тисяч цікавих, що не побоялися спеки і захотіли побачити видовище. Ала пропустила їх всіх у другий ярус, так що вони опинилися між піхотним оточенням зверху і кавалерійським внизу. Страту вони могли бачити тільки через ланцюг піхотинців.
Сонце сідало, пройшло вже три години від початку страти, але спека була неймовірна, солдати потерпали від неї, проклинали розбійників й щиро бажали їм скорішої смерті. Побоювання прокуратора, що під час страти можуть виникнути негаразди, не справдилися, ніхто не зробив спроби звільнити засуджених. Поступово юрба залишила гору, бо нічого цікавого у цій страті не було, а там у місті вже готувалися до свята. На горі залишився лише один чоловік, але його ніхто не бачив: він сидів не з того боку, де було добре видно, а з протилежного. Йому, очевидно, було достатньо бачити стовпи кентуріона Марка, щоб уявляти, що відбувається. Він сидів четверту годину на камені, намагаючись бути непримітним. На початку страти він поводився зовсім інакше: на гору не йшов, а біг, як людина, яка спізнюється. Він зробив спробу прорватися через ланцюг оточення, і його вдарили тупим кінцем списа у груди, він відскочив, скрикнувши, але не від болю, а з відчаю. Потім він побіг на другий бік гори, сподіваючись знайти щілину в оточенні. Та було вже пізно, кільце замкнулося. Інші спроби могли тільки привести до того, що його схопили б, а це ніяк не входило у плани чоловіка. Тепер він сидів і страждав. Іноді говорив до себе, іноді хапався за ніж, іноді писав на пергаменті, що лежав на камені. Писав він, що вже сонце сідає, а смерті ще немає, що він, Левій Матвій, просить бога подарувати Ієшуа смерть. Відчай його посилювався усвідомленням тієї помилки, яку він, Левій Матвій, зробив.
Позавчора Ієшуа і Левій гостили в одного городника у Віфанії неподалік від Єршалаїма. З ранку вони працювали на городі, увечері збиралися йти в Єршалаїм. Але Ієшуа сказав, що у нього невідкладна справа і пішов один ополудні. Це і була, як вважав Левій, його помилка: навіщо він відпустив Ієшуа одного. Він йти увечері не зміг: на нього напала якась хвороба, наче все палало у ньому, він впав і не міг встати до ранку. І хоча був дуже слабкий, у п'ятницю він пішов в Єршалаїм, бо тяжкі передчуття мучили його. У місто він прийшов, коли вже Пілат оголошував вирок. Коли засуджених повели на гору, Левій був у юрбі і хотів дати знати Ієшуа, що в ці хвилини він поруч з ним. Тут до нього прийшла проста, але геніальна думка: солдати йшли не дуже щільним ланцюгом, можна було прорватися, скочити на воза і вбити Ієшуа, а потім, якщо вистачить часу, і себе, хоча власна доля його мало турбувала, головне — позбавити страждань Ієшуа. Все було б добре, але Левій не мав ножа. Він повернувся у місто, зайшов у хлібну лавку, вкрав ножа, потім біг всю дорогу, але все рівно не встиг. Тому тепер він молився, щоб Ієшуа помер. Коли молитви не допомогли, він почав проклинати бога.
На Лису Гору насунулася гроза. Левій замовчав, він не знав, чи принесе гроза, що накриє Єршалаїм, зміну в долі нещасного Ієшуа. Тут Левій побачив, що на гору піднімається трибун, посланець Пілата. Спочатку трибун говорив із Крисобоєм, потім із чоловіком у капюшоні. Згодом Крисобой із двома катами підійшли до стовпів, де чекали смерті Гестас, Дісмас і Ієшуа. Гестас на третю годину страти збожеволів від спеки і оводів, і тепер він тихо співав пісеньку про виноград. Дісмас страждав більш за всіх, він не втрачав свідомості. Найщасливіший був Ієшуа. Вже в першу годину голова його запаморочилася, а потім він знепритомнів. Мухи й оводи обліпили йому все обличчя, пахви. Виконуючи команди чоловіка у капюшоні, один з катів приніс відро і губку, змочив її і простягнув на списі. Розплющивши вії, Ієшуа подивився вниз. Очі його були мутні, а голос хриплий, як у розбійника, коли він запитав, чому кат підійшов до нього. Кат підніс губку йому до рота і Ієшуа з жадобою припав до неї. З сусіднього стовпа донісся крик Дісмаса, що це несправедливо, що він такий самий розбійник, як і Ієшуа.