Якщо ви дозволите, то я повернуся до свого загону, який залишився без ротмістра.
Це був голос Феба де Шатопера. Важко описати, що сталося в душі циганки. Виходить, він тут, її друг, її захисник, її підпора, її притулок, її Феб! Вона скочила з місця і, перш ніж мати встигла стримати її, кинулася до віконця, вигукуючи:
— Фебе! До мене, мій Фебе!
Але Феба вже не було. Він галопом завертав за ріг вулиці Ножівників. Зате Трістан ще був тут.
Переказ:
Почувши голос Есмеральди, Трістан звелів шукати циганку в комірчині Гудули, яка заперечувала присутність дівчини в келії.
Цитата:
Вона захитала головою, вигукуючи:
— Тут немає нікого! Немає нікого! Немає нікого!
— Є! — заперечив їй кат. — Ви самі це добре знаєте. Дозвольте мені взяти молоду. Вам я не хочу заподіяти ніякого лиха.
Вона заговорила з дивною посмішкою:
— Он воно що! Ти мені не хочеш заподіяти ніякого лиха!
— Віддайте-мені тільки ту, другу, добродійко, монсеньйор так наказує.
Вона повторила з божевільним виглядом:
— Тут немає нікого!
— А я кажу, що є! — відповів кат. — Ми всі бачили, що вас було двоє.
— Ану, подивися сам! — сказала затворниця. — Просунь-но голову у віконце.
Кат поглянув на її пазури і не насмілився.
— Хай йому чорт! — крикнув Трістан. — Чого це ти не хочеш, щоб ми повісили цю чаклунку, як того бажає король?
Нещасна зайшлася диким реготом.
— Чому я не хочу? Вона моя донька!
Вираз, з яким вона вимовила ці слова, примусив здригнутися навіть самого Анріє Кузена.
— Мені прикро, — відповів Трістан, — але така воля короля.
Затворниця ще голосніше зайшлася своїм жахливим реготом і вигукнула:
— Яке мені діло до твого короля! Кажу тобі, що це моя донька!
— Ламайте стіну, — наказав Трістан.
Для того, щоб розширити отвір, досить було вийняти під віконцем один ряд мурування. Коли мати почула удари кайл і ломів, що проламували її фортецю, вона страшенно закричала і з шаленою швидкістю почала кружляти по своїй норі, — цю звичку дикого звіра вона набула за довгий час життя в клітці. Вона мовчала, але очі її палали. У стрільців холонуло серце.
І, звертаючись до Трістана, з піною на губах, з диким поглядом, стоячи навкарачки, немов готова до стрибка пантера, вона заговорила:
— Ну ж бо, підійди, спробуй узяти в мене мою доньку! Хіба ти не розумієш, — мати каже тобі, що це її донька! Чи знаєш ти, що таке донька? Гей, ти, вовче! Хіба ти ніколи не спав із своєю вовчицею? Хіба у тебе ніколи не було вовченят? А якщо у тебе є малята, то хіба у тебе не болить душа, коли вони виють?
— Виймайте каміння, — наказав Трістан, — воно ледве тримається.
Опинившись між двох вогнів — матір'ю і начальником, — стрільці після деякого вагання вирішили ввійти до Щурячої нори.
Побачивши це, затворниця стала навколішки, випроставшись, відкинула з чола волосся і безпомічно опустила худі, подряпані руки. Великі сльози навернулися їй на очі й одна по одній потекли по зритому зморшками обличчю, немов струмок, що сам проклав собі річище. Вона заговорила таким благальним, лагідним, покірним, таким проймаючим серце голосом, що навколо Трістана не один старий з серцем людожера тюремник витирав сльози.
— Монсеньйоре! Одне лише слово! Я повинна вам дещо розповісти. Це моя донька, знаєте, моє любе малятко, донька, яку я колись втратила! Послухайте, це ціла історія.
Гудула розповідає свою нещасливу історію.
Я народилася у Реймсі, монсеньйоре, у мене там є клаптик землі, який дістався мені від мого дядька Майє Прудона. Я не жебрачка. Мені нічого не треба. Лише моє дитя! О! Я хочу зберегти моє дитя! Господь, володар наш, повернув його мені недаремно! Король! Ви кажете — король! Хіба для нього така вже насолода, коли вб'ють моє малятко? А до того ж король добрий! Це моя донька! Моя, моя донька. А не короля, не ваша. Я хочу виїхати. Ми хочемо виїхати. Ось ідуть дві жінки, з яких одна мати, а друга — донька, і ніхто їх не зупиняє. Відпустіть же нас! Ми обидві з Реймса. О! Ви всі дуже добрі, монсеньйори сержанти, я всіх вас дуже люблю!.. Ви не візьмете у мене мою дорогу крихітку! Це ж неможливо. Правда ж, неможливо? Моє дитя! Дитя моє!
— Така воля короля!
Потім, нахилившись до Анріє Кузена, прошепотів: "Кінчай скоріше!" Можливо, грізний Трістан відчув, що і в нього не витримує серце.
Кат і сторожа ввійшли до келії. Мати не чинила їм опору. Вона лише підповзла до доньки і, в нестямі обхопивши її, затулила своїм тілом.
Циганка побачила солдатів, що наближалися до неї. Жах смерті повернув її до життя.
— Мамо! — з виразом невимовного відчаю вигукнула вона. — Мамо! Вони йдуть! Захисти мене!
— Так, люба моя, так, я захищаю тебе, — згаслим голосом відповіла мати, і, міцно стискаючи доньку в своїх обіймах, вона вкрила її поцілунками. Обидві, мати і донька, розпростерті на землі, являли собою видовище, гідне жалю.
Анріє Кузен схопив молоду дівчину поперек стану. Відчувши дотик його руки, вона лише слабо скрикнула і знепритомніла. Кат, з очей якого крапля по краплі падали крупні сльози, хотів був узяти дівчину на руки. Він спробував відштовхнути матір, але вона затягла, немов вузлом, свої руки навколо ніг дочки і так міцно вчепилася в неї, що її неможливо було відірвати. Тоді Анріє Кузен поволік з келії молоду дівчину, а разом з нею і матір. У матері, як і в доньки, очі були заплющені.
Вже сходило сонце, і на майдані зібрався досить численний натовп людей, які здалеку спостерігали, як щось тягнуть по бруку до шибениці. Таким був звичай Трістана при стратах. Він не любив близько підпускати цікавих. У вікнах не було ні душі. Лише здалеку, на верхівці тієї башти Собору Богоматері, з якої видно Гревський майдан, на ясному ранковому небі вимальовувалися чорні силуети двох мужчин, що, здавалося, дивилися вниз, на майдан.
Анріє Кузен зупинився разом із своєю ношею біля підніжжя фатальних сходів і, ледве переводячи дух, — такий він був схвильований, — накинув зашморг на чарівну шийку молодої дівчини. Нещасна відчула жахливий дотик конопляної мотузки. Вона підвела повіки і над своєю головою побачила простягнуту кощаву руку кам'яної шибениці. Тоді дівчина затремтіла і крикнула гучним, роздираючим серце голосом:
— Ні! Ні! Я не хочу!
Мати, голова якої ховалася в одязі дочки, не промовила ні слова, тільки видно було, як вона вся затремтіла і ще нестямніше почала цілувати свою доньку. Кат скористався з цього, щоб швидко розімкнути її руки, якими вона стискала засуджену. Чи то знесилившись, чи зневірившись, вона не чинила опору. Кат перекинув молоду дівчину через своє плече, і тіло чарівного створіння, граціозно перегнувшись, звисало за його великою головою. Потім він поставив ногу на щабель драбини, збираючись лізти.
У цю хвилину мати, що лежала скорчена на бруківці, широко розплющила очі. Мовчки, із страшним виразом обличчя вона випросталася, кинулася на ката, мов звір на здобич, і вчепилася зубами в його руку. Це сталося блискавично. Кат заревів від болю. Підбігли солдати. Насилу вирвали його скривавлену руку із зубів матері. Вона мовчала, її грубо відштовхнули. Голова її важко впала на брук, її підвели, вона знову впала. Мати була мертва.
Кат, який весь час не випускав дівчини з рук, почав знову лізти по драбині.
[1] Давати ляпаси та вискубувати волосся (середньовічна латинь).
[2] Вівтар ледарів (лат.).
[3] "Quazimodo" (лат.) — ніби, майже. Так у католиків називається перша після великодня неділя — провідна неділя.
[4] Гуго II з Бізунсіо, 1326-1332 (прим. авт.).
[5] Гра слів. Дослівно: "Гей! Гей! Клод з кульгавим!" (лат).
[6] Господи (лат.) — початок молитви.
Переклад П. Тернюка
Коментар
На долю Віктора Гюго випав час потрясінь, великих революцій, переворотів. Поет, романіст, драматург, спочатку прихильник класицизму, а потім — і вірний одстоювач романтизму, яскравий реаліст, у своїх творах умів не тільки дати колорит епохи, що змальовував, але й показати соціальні контрасти часу: так, на сторінках його першого роману "Собор Паризької Богоматері" (1831 р.) відтворено події XV ст.
В. Гюго, продовжуючи традиції засновника жанру історичного роману В. Скотта, поєднує історичні факти XV ст. з художньою вигадкою (середньовічний колорит подано через змалювання панівної влади церкви, полювання на відьом, заборона книгодрукування).
Події в "Соборі Паризької Богоматері" розгортаються у середньовічному Парижі за часів правління короля Луї XI: вимисел уміщено в часові межі зображувальної епохи кризи влади церкви над свідомістю людей.
У реалістичному романі відтворені риси романтизму: різкий контраст між внутрішньою та зовнішньою красою людини (Квазімодо і Феб де Шатопер), всепереможна сила кохання, яка перероджує зацькованого напівзвіра у високоморальну особистість.
У романі склалася особлива система образів, у яких втілено конфлікти епохи: архідиякон Клод Фролло уособлює церковну владу, фламандський панчішник Жак Коппеноль — демократію, що починала про себе заявляти, Квазімодо — пробудження свідомості темних народних мас.
Серед героїв Гюго — простий люд середньовічного Парижа, який неначе акомпанує всім головним подіям роману: від покарання Квазімодо біля ганебного стовпа до страти юної Есмеральди.
Гюго змальовує різні верстви населення середньовічного Парижу: це і безпритульний поет П'єр Гренгуар, автор містерій, і кардинал Бурбонський з цілим почтом єпископів та абатів, і глухий, одноокий, горбатий дзвонар Квазімодо, і Клод Фролло, архідиякон Собору, що виховав з немовля Квазімодо вірного йому напівлюдину-напівпса, і Гудула — самітниця старовинної башти, у якої цигани викрали дитину, і холодний красень Феб де Шатопер, ротмістр кавалерійської варти, і юна Есмеральда, що виросла серед декласованих елементів міста, але залишилась духовно чистою, сердечною, доброю...
У кожного з цих персонажів по-романтичному незвичайна, дивовижна, драматична історія.
Про значення творчості Гюго вірно сказав О. М. Толстой: "Він бив на сполох: "Прокиньтесь, людина бідує, народ розчавлений несправедливістю". Це було добре і грандіозно — пробуджувати людство".