Лютуючи на самого себе, Левій виборсався із юрби і побіг до міської брами, ... побачив ліворуч розчинені дві крамнички, де продавали хліб. Левій повільно зайшов до однієї, привітав господиню, попросив її зняти з полиці горішній коровай, а коли та обернулася, мовчки і швидко схопив з прилавка вигостреного, як бритва, довгого хлібного ножа і одразу кинувся з крамнички геть...
На Яффській дорозі процесії не було видно. Він побіг. Час від часу йому доводилося падати просто в порох і лежати непорушно, щоб відсапатись. Відхекавшись, він схоплювався на ноги і знов пускався бігти. Та він запізнився.
Коли спливла четверта година страти, муки Левія досягли найбільшої сили, і він знавіснів: він проклинав себе, викрикуючи безглузді слова, гарчав і плювався, паплюжив своїх батька і матір, які привели на світ глупака. Бачачи, що прокльони й лайка нічого не дають, він стис сухі кулаки, здійняв їх до неба і зажадав у Бога негайного чуда. Він вимагав, щоби Бог тієї миті послав Ієшуа смерть.
Розтуливши очі, він пересвідчився, що на пагорбі нічого не перемінилося. Левій заволав: "Проклинаю тебе, Боже! Ти глухий! Якби ти не був глухим, ти почув би мене і вбив його одразу ж!.."
Замружившись, Левій чекав вогню, що впаде з неба і знищить його самого. Такого не сталося... Він кричав про свою цілковиту зневіру і про те, що є інші боги та інші релігії. "Я помилявся! Ти бог зла! Ти не всемогутній Бог. Проклинаю тебе, боже розбійників, їх патрон і душа!.."
Щось війнуло в обличчя колишньому збирачеві податків, щось зашелестіло в нього під ногами. Війнуло ще раз, і тоді Левій побачив, що все у світі, чи то від його прокльонів, чи то від чого іншого, перемінилося. Сонце щезло, не дійшовши до моря, в якому тонуло щовечора. Небом від заходу підіймалася застрашливо і невпинно грозова хмара. Краї хмари вже скипали білою піною, чорне димне черево відсвічувало жовтим. Хмара гурчала, і з неї час від часу вивалювалися вогненні шнури, летіли курні стовпи.
Дивлячись на вогняні нитки, які краяли хмару, Левій почав просити, щоб у стовп Ієшуа вдарила блискавка, і думав, що безглуздо поспішив з прокльонами: тепер Бог не послухає його.
Звернувши погляд на вершину пагорба, Левій прикипів очима до того місця, де стояв кавалерійський полк, і побачив значні зміни. Полк збирався рушати. Левій розгледів убрану в багряну військову хламиду постать, яка сходила угору до місця страти. Від передчуття радісного кінця зайшлося серце колишнього збирача податків. Щуролуп, гидливо косуючи на брудне ганчір'я, що лежало на землі біля стовпів і недавно було одягом злочинців, від якого відмовилися кати, відкликав двох і наказав: "За мною!"
Підвішений на стовпі Гестас під кінець третьої години катувань втратив розум від мух та сонця і тепер тихо співав щось про виноград. Дісмас на другому стовпі мучився більше, він хитався часто й невпинно... Щасливішим за цих двох був Ієшуа. У першу ж годину він почав втрачати притомність, а згодом поринув у забуття. Мухи та ґедзі через це повністю обліпили його.
Один із катів узяв списа, другий приніс до стовпа відро і губку. Перший кат підняв списа і вдарив ним спочатку по одній, а потім по другій руці Ієшуа, що були витягнуті і прикручені до поперечного бруса стовпа, провів списом по животі і сказав: "Га-Ноцрі! Пий!" Просякнута водою губка на кінці списа піднеслася до губ Ієшуа. Радістю сяйнуло тому в очах, він припав до губки і жадібно почав усмоктувати вологу.
З сусіднього стовпа линув голос Дісмаса: "Несправедливо! Я такий самий розбійник, як він!" Ієшуа відірвався від губки і хрипко попросив ката: "Дай попити йому..."
...Темнішало. Хмара затопила вже півнеба, прямуючи на Єршалаїм. Зблиснуло і загримало над самісіньким пагорбом. Кат зняв губку зі списа: "Слав великодушного ігемона!" — врочисто шепнув він і легенько штрикнув Ієшуа в серце. Той здригнувся, прошепотів: "Ігемон..."
Кров заструменіла в нього по животу, і голова його обвисла. Вдруге ударив грім, кат уже напував Дісмаса і з такими самими словами "Слав ігемона!" забив його. Збожеволілий Гестас перелякано скрикнув... Через кілька секунд обвисло і його тіло...
Зайшла напівтемрява, блискавки пропорювали чорне небо. З нього раптом пирснуло вогнем, і крик кентуріона: "Знімай кордон!" — потонув у гуркоті. Щасливі вояки кинулися бігти з пагорба, надягаючи шоломи.
Темрява вкрила Єршалаїм.
Злива почалася раптово. Вона ринула так страшно, що коли вояки бігли вниз, їм навздогін вже мчали вируючі потоки... За кілька хвилин на пагорбі у паруючому вариві грози, води й вогню лишився тільки один чоловік. Розмахуючи недарма вкраденим ножем, зриваючись на слизьких виступах, часом повзучи навколішках, він поривався до стовпів. Діставшись до них, уже по литки в воді, він припав до ніг Ієшуа, перерізав мотузки на гомілках, піднявся на нижню перекладину, обняв Ієшуа і вивільнив руки від горішніх зав'язок. Голе мокре тіло Ієшуа впало на Левія і повалило його на землю. Левій перерізав мотуззя на інших стовпах, і ще два тіла обвалилися на землю.
Минуло кілька хвилин, і на вершині пагорба залишилися тільки ці два тіла і три спорожнілі стовпи. Вода била і повертала мерців... Ні Левія, ні тіла Ієшуа на пагорбі в той час вже не було.
Розділ 17
НЕСПОКІЙНИЙ ДЕНЬ
Уранці в п'ятницю, наступного після проклятого сеансу дня, усі наявні службовці Вар'єте — бухгалтер Василь Степанович Ласточкін, два рахівники, три друкарки, обидві касирки, кур'єри, капельдинери і прибиральниці не працювали, а сиділи на підвіконнях вікон, які виходили на Садову, і дивилися на те, що діється під стіною Вар'єте. Там тулилася багатотисячна черга, у якій обговорювали вчорашній небачений сеанс чорної магії. На десяту годину ранку черга охочих взяти квитки розбухла, тому швидко було вислано піші і кінні загони міліції для її впорядкування.
Всередині Вар'єте теж було вельми негаразд. З ранку почали дзвонити телефони в кабінетах Лиходєєва, Римського, в бухгалтерії, в касі, в кабінеті Варенухи. Спочатку щось відповідали, згодом зовсім перестали відповідати, бо ніхто не знав, де Лиходєєв, де Варенуха, де Римський, тож відповісти було нічого.
Десь після десятої увірвалася мадам Римська. Вона ридала і заламувала руки, не знаючи, куди зник її чоловік. О пів на одинадцяту з'явилася міліція. Довелося зізнаватися в тому, що адміністрація Вар'єте, в особі директора, фіндиректора і адміністратора, зникла і невідомо де перебуває, що конферансьє після вчорашнього сеансу відвезли до психіатричної лікарні...
Мадам Римську відправили додому. В будинку Вар'єте з'явилися слідчі з собакою. Говорили, що цей пес — не хто інший, як славетний Бубновий Туз. Пес вбіг до кабінету фіндиректора, загарчав, ліг на живіт і з тужним і водночас лютим виразом очей поповз до розбитого вікна. Переборовши свій страх, він раптом скочив на підвіконня і, задравши гостру морду догори, дико і люто завив...
Пса вивели з кабінету і пустили у вестибюль, звідти він вийшов через парадний вхід і привів до таксомоторної стоянки. Коло неї він слід загубив.
Слідство розташувалося в кабінеті Варенухи, куди по черзі викликали службовців. З'ясувалося, що зникли всі афіші, не знайшли жодних слідів угоди, не могли згадати навіть прізвища мага.,
— Во... Наче Воланд... Можливо, Фаланд...
Виходило щось несусвітне: пропало усе керівництво адміністрації, вчора був дивацький скандальний сеанс, а за чиєю намовою — невідомо.
Бухгалтеру Василю Степановичу належало терміново виконати два завдання: здати звіт про вчорашні події та здати вчорашній виторг — 21 711 рублів. Він попрямував до стоянки таксі. Тільки-но шофери трьох машин побачили пасажира, усі троє з-під носа від'їхали порожняком. Вражений, бухгалтер довго думав, що б то воно означало.
Хвилини за три прикотила порожня машина, і обличчя шофера одразу перекосилося, тільки-но він угледів клієнта. Василь Степанович запитав, чи вільна машина. Шофер злостиво всміхнувся і попросив показати гроші, мовляв, клієнти усі дають червінці, які пізніше перетворюються на папірці з нарзанової пляшки. Все тому, що вчора в цьому Вар'єте якийсь гадина-фокусник сеанс з червінцями зробив!
Приїхавши куди треба, розплатившись, бухгалтер попрямував до кабінету завідувача і зрозумів, що прийшов невчасно. "Нема, нема, нема, любі мої!" — кричала кур'єрша з виряченими очима. "Піджак і штани тут, а в піджаку нічого нема!"
Через зачинені двері кабінету долинав грізний голос голови комісії. Поруч у шкіряному кріслі, закинувши голову на його спинку, ридала особиста секретарка Прохора Петровича — красуня Анна Річардівна. "Слава Богу! Знайшовся хоч один сміливець! Усі порозбігались, усі відступились!" — сказала вона.
Опинившись у кабінеті, бухгалтер здивовано випустив з рук портфель, а всі його думки пішли шкереберть...
За величезним письмовим столом сидів порожній костюм і сухим пером водив по аркушу. Костюм був при краватці, але над коміром не було ні шиї, ні голови, так само, як з манжетів не виглядали кисті рук. Почувши, що хтось зайшов, костюм відкинувсь у кріслі, а над комірцем пролунав голос Прохора Петровича: "У чому справа? Адже на дверях написано, що я не приймаю..." Секретарка з відчаєм показала на все це: "Ви бачите? Нема його! Нема! Я завжди, завжди зупиняла його, коли він сипав чортами! От і досипався! І пише, пише, пише! Збожеволіти можна! У телефон говорить! Костюм!"
Бухгалтер тілько стояв і трясся. Але доля тут його врятувала. До секретарської ввійшли двоє міліціонерів. Бухгалтер миттю вискочив із секретарської і за хвилину опинився на чистому повітрі. Після того Василь Степанович вирішив побувати у філії, що розташовувалася у Ваганьківському провулку в облупленій від часу віллі в глибині двору.
Декілька відвідувачів стояли, заціпенівши, і дивилися на дівчину, що, плачучи, сиділа за столиком, заваленим літературою на продаж. Поплакавши, дівчина раптом здригнулася, скрикнула: "От знову!" — і несподівано заспівала тремтливим сопрано: "Море славетне священний Байкал..." Кур'єр заспівав негучним тьмяним баритоном: "Славне судно, омулевая бочка!.." Сльози текли по обличчю дівчини, рот розкривався сам собою: "Молодець ось недалечко!.."
Парадні двері розчинились, в них з'явився громадянин у літньому пальто, з-під якого стирчали поли білого халата, а за ним міліціонер.