Що за милі дітки!.. А проте їм не можна спати до полудня... З них не можна робити ледарів... Та ще до того й на здоров'я, можна сказати, не дуже добре... (Злегка буркає Тильтиля.) Вставай, вставай, Тильтилю...
Тильтиль, прокидаючись. Що?.. Світло?.. Де воно є? Ні, ні, не тікай...
Мати Тиль. Світло?.. Авжеж воно є... Вже не рано... Так ясно, як у полудні, хоч віконниці зачинені... Почекай трохи, я їх відчиню... (Вона відхиляє віконниці, сліпуча ясність денного світла затопляє кімнату.) Ось воно!.. Що тобі діється?.. Ти наче зовсім сліпий...
Тильтиль, протираючи очі. Мамо, мамо!.. Це ти!..
Мати Тиль. Авжеж я... А ти думав хто?
Тильтиль. Це ти... Еге, це ти!..
Мати Тиль. Еге ж, я... Я ж не стала до себе неподібна за піч... що ж ти на мене дивишся, як не на мене?.. Може, мені носа скривило?..
Тильтиль. Добре, що я тебе знов бачу!.. Я так давно тебе не бачив!.. Треба, щоб я тебе зараз поцілував... Ще, ще, ще!.. Це моє ліжко!.. Я вдома!..
Мати стурбована поведінкою дітей, їй здається, що вони захворіли. Вона кличе батька. Тильтиль і Митиль розповідають про свою подорож. Мати лякається ще більше. Приходить сусідка Берлінго, в якій діти радісно пізнають фею Берилюн. Батько пропонує дієві лік проти "дитячої хвороби" — "кілька ляпанців".
Сусідка. Покиньте, не варто... Я це знаю, це ніщо, як сонні мари... Вони заснули, як місяць на них світив... Моїй онучці, що дуже слаба, так часто діється...
Мати Тиль. До речі, як ся має ваша онучка?..
Сусідка. Аби як... Вона не може підвестись... Лікар каже, що то нерви. А я добре знаю, щоб її вилікувало... Вона мене питала ще цього ранку до себе на народження; нагадалось їй...
Мати Тиль. Еге, я знаю, то все пташка Тильтилева... Ну, Тильтилю, чи не дав би ти їй нарешті?..
Тильтиль. Що, мамо?..
Мати Тиль. Твою пташку... Вона тобі не треба... Ти на неї вже й не дивишся... Вона давно за нею гине...
Тильтиль. Ба, правда, моя пташка... Де вона є?.. А ось і клітка!.. Митиль, бачиш клітку?.. Це та, що ніс Хліб... Так, так, це та сама; але там тільки одна пташка.. Чи не з'їв він другу. Диви, диви... та вона синя... Та то моя горлиця. Але вона багато синіша, ніж тоді, як я пішов... Але це та Синя Пташка, що ми шукали... Ми ходили так далеко, а вона тут... Ото диво... Митиль, чи бачиш пташку?.. Що сказало б Світло?.. Я зараз зніму клітку... Він стає на стільця, знімає клітку і приносить її сусідці. Ось вона, пані Берлінго... Вона ще не цілком синя, але вона зовсім посиніє, побачите... Несіть її мерщій вашій унучці...
Сусідка. Ні?.. Правда?.. Ти мені її даєш, так, зараз і задурію?.. Боже, яка вона буде щаслива!.. (Цілуючи Тильтиля.) Треба, щоб я тебе поцілувала!.. Я тікатиму, тікатиму!..
Тильтиль. Так, так; ідіть хутенько... є пташки, що міняють колір...
Сусідка. Я прийду і скажу вам, що вона скаже...
Виходить.
Тильтиль, довго подивившись круг себе. Тату, мамо; що ви зробили з господою?.. Вона та сама, але багато краща...
Батько Тиль. Як то краща?..
Тильтиль. А так, все пофарбовано, все поновлено, все ясніє, все чисте... Торік так не було...
Батько Тиль. Торік?..
Тильтиль, ідучи до вікна. А он ліс!.. Який великий, який гарний!.. Неначе новий!.. Яке тут щастя!.. (Відкриває діжу.) Де Хліб?.. Диви, вони лежать собі... А, ось Тильо!.. Добридень, Тильо, Тильо! А ти добре бився!.. Пам'ятаєш, в лісі?!.
Митиль. А Тилетта... Вона мене добре пізнає, але не говорить...
Тильтиль. Пап Хліб...Лапаючи лоба. Диви, я не маю більше Діаманта. Хто в мене взяв мою зелену шапочку?.. Тим гірше! вона мені більше не треба. А, Вогонь!.. Він добрий! Він весело тріска, щоб розлютувати Воду... Біжить до фонтану. А Вода? Добридень, Водо!.. Що вона каже?.. Вона все говорить, але я її вже так добре не розумію... і Митиль. Я не бачу Цукру...
Тильтиль. Боже, який я щасливий, який щасливий!..
Митиль. І я, і я!..
Мати Тиль. І чого вони вертяться так?..
Батько Тиль. Покинь, не турбуйсь... Вони гуляють в щасливих...
Тильтиль. Я любив найбільше Світло... Де його лампа?.. Чи можна її засвітити?.. (Оглядаючись ще круг себе.) Боже! як усе це гарно і який я радий!..
Стука в хатні двері.
Батько Тиль. Входьте!..
Входить сусідка, держачи за руку дівчатко біляве і дуже гарне, що тримає в руках Тильтилеву горлицю.
Сусідка. Ви бачите чудо!..
Мати Тиль. Неможливо!.. Вона ходить?..
Сусідка. Вона ходить!.. Себто вона біга, танцює, літає!.. Коли вона побачила пташку, вона скочила, так одним стрибком, до вікна, щоб на світлі роздивитись, чи це Тильтилева горлиця... А потім пурх... на двір, як ангел. Я ледве збігла за нею...
Тильтиль, наближаючись, з захватом. Як вона подібна до Світла...
Митиль. Вона багато менша...
Тильтиль. Авжеж!.. Та вона виросте...
Сусідка. Що вони кажуть?.. Ще не минулося?..
Мати Тиль. Іде накраще, минає... Коли вони поснідають, так і зовсім минеться...
Сусідка, пхаючи внучку в обійми до Тильтиля. Ходи, моя люба, подякуй Тильтилеві...
Тильтиль, зразу настрашений, відступає на крок.
Мати Тиль. Що тобі діється, Тильтилю? Ти боїшся маленької дівчинки... Ну ж бо, поцілуй її... Ну, добре поцілуй... Краще, як так...' Ти такий, звичайно, несоромливий... Ще раз... Але що тобі діється?.. Ти наче плакати збираєшся...
Тильтиль, незграбно поцілувавши дівчинку, хвильку стоїть перед нею, обоє дітей дивляться один на одного, нічого не кажучи; потім Тильтиль, гладячи пташку по голові.
Тильтиль. Чи вона досить синя?
Дівчатко. Еге ж, я задоволена...
Тильтиль. Я їх бачив синіших....Але зовсім синіх, знаєш, чого вже я не робив, це можна зловити.
Дівчатко. Байдуже, і ця гарна.
Тильтиль. Вона вже їла?..
Дівчатко. Ще ні... Що вона їсть?..
Тильтиль. Усе, збіжжя, хліб, пшеничку, коників.
Дівчатко. Як вона їсть, скажи?..
Тильтиль. Дзьобом, ти зараз побачиш, я зараз тобі покажу...
Він іде, щоб узяти пташку з рук дівчинки; ця противиться інстинктивно, і, скориставшись із непевності їх рухів, горлиця вихоплюється і відлітає.
Дівчатко з розпачливим криком. Мамо, вона вилетіла... Заливається плачем.
Тильтиль. Байдуже... Не плач... Я знов її зловлю... Виходить наперед і звертаючись до публіки. Коли б хто її віднайшов, то чи не повернув би її нам?.. Вона нам потрібна, щоб пізніше бути щасливими...
Завіса
Переклад Є. Тимченка