і відчув непереборний страх від того, що зараз доведеться йти одному порожніми коридорами. Римський мало не закричав від страху... та двері відчинилися і зайшов Варенуха. Римський впав у крісло. Варенуха розповів, що Лиходєєва знайшли в корчмі у Пушкіні! Він напоїв пушкінського телеграфіста, і почали вони надсилати телеграми "з Ялти".
Зараз Лиходєєв у витверезнику! Варенуха розповів про цілий ланцюг лиходєєвих хамств і неподобств; танець в обіймах з телеграфістом, гонитву за якимись громадянками, розкидання цибулі і розбиття вісьмох пляшок вина у "Ялті"... Тут Римський зрозумів: для Стьопи це було занадто... Варенуха брехав! Він не їздив у Пушкіно, і Стьопи у ІІушкіно також не було! То до чого це все? Фіндиректор відчув небезпеку і натис на ґудзик дзвоника... але замість дзеленчання панувала тиша...
У очах Варенухи спалахнув лихий вогонь... Римський побачив, що в нього немає... тіні! Він зойкнув. "Додумався, проклятущий!" — Варенуха злодійкувато озирнувся, підскочив до дверей і замкнув замок. Фіндиректор глянув у вікно і зомлів: він побачив там обличчя голої дівулі, яка намагалася влізти до кімнати... Рука її була вкрита трупною зеленню. Покійниця ступила на підвіконня... Римський зрозумів, що це загибель. Та в цей час з саду долетів радісний крик півня. Із третім його криком руда покійниця зникла. Слідом за нею виплив у вікно Варенуха...
Посивілий Римський вислизнув у двері. Він кинувся до машини з червоним вогником і поїхав на Ленінградський вокзал... За п'ять хвилин з-під скляного шатра вокзалу зник кур'єрський поїзд, а разом з ним і Римський.
Розділ 15
СОН НИКАНОРА ІВАНОВИЧА
Неважко здогадатися, що товстун з багряним обличчям, якого помістили у клініку, був Никанор Іванович Босий. Від того, що з ним трапилося, залишилося мало чого. Пригадувалися якісь запитання...
Запитували: "Ви Никанор Іванович Босий, голова будкому номер триста два-біс по Садовій?" Він відповідав: "Я Никанор! Але який же я голова? Якби ж то я голова, то мусив зметикувати, що він нечиста сила! Пенсне надтріснуте... весь у дранті. Це не перекладач для чужоземця! Це Коров'єв! У квартирі №50 засів! Його негайно треба виловити!.."
Потім запитали: "Звідки валюту взяв?" Никанор Іванович тільки хрестився: в руках ніколи не тримав! Нашими — брав! А валюти не брав! Він потроху втихомирився, тільки молився і схлипував.
З'їздили на Садову, в квартирі №50 побували, але нікого не знайшли. Ввечері хворого відправили до клініки Стравінського. Там йому щось вприснули, і опівночі Никанор Іванович заснув. На нього найшло сновидіння: його ввели крізь лаковані двері під урочисті звуки сурм. Бас з неба сказав: "Здайте валюту, Никаноре Івановичу!.."
Потім Босий опинився у театральній залі з завісою, усіяною зображеннями десяток. Усі сиділи просто на паркеті. Якийсь артист вийшов назустріч. Він всміхався. "Невже вам цікаво і не обридло?.." — запитав він у публіки і весело оголосив: "Отже, наступний номер програми — Никанор Іванович Босий, голова будинкового комітету, завідувач дієтичної їдальні. Просимо! Покажіть нам приклад, здайте валюту!" Стало тихо. Босий став Богом присягатися, та його перервали крики обурення. Ведучий програми співчутливо сказав: "Але звідки взялися чотириста доларів у вашій квартирі, де мешкаєте тільки ви і ваша дружина?" Босий тільки руками розводив: "Нечиста сила, картатий перекладач підкинув!" Ні, відповіли йому: дитину, анонімний лист, прокламацію, пекельну машину — можна підкинути... "Але немає ідіотів, які підкидали б чотириста доларів. Засмутили ви мене, Никаноре Івановичу! Ідіть на місце!" — артист покалатав дзвоником і оголосив: "Антракт, Негідники!"
Потім Никанору Івановичу знову наснилася ця зала, на стінах її червоним світлом горіли слова: "Здавайте валюту!" На сцену запросили якогось Сергія Герардовича Дунчиля. До нього звернулися з наказом здати валюту і діаманти, навіть у дружини запитували: де валюта? Та оскільки валюта була вже здана, Сергія Герардовича відпустили з театру... Той вже полегшено зітхнув і пішов, та... "Одну хвилиночку!" — зупинив Дунчиля конферансьє. "Дозвольте показати ще один номер!" — і плеснув у долоні. З'явилася юна красуня у бальній сукні з золотою тацею у руках, на якій лежала пачка грошей і діамантове кольє.
"Вісімнадцять тисяч доларів і кольє на сорок тисяч золотом переховував Сергій Герардович у місті Харкові на квартирі своєї коханки Іди Геркуланівни Ворс, котру ми бачимо перед собою. Це вона допомогла нам знайти такі неоціненні скарби!" — конферансьє звернувся до Дунчиля: "А ви — прихований жадібний глитай, облудник і брехун! В його особі перед вами виступив типовий осел! Зберігати в себе валюту — безглуздя, бо використати її ніхто не може! Чого бракувало цьому Дунчилю? В нього гарна платня, чудове помешкання... А нажив собі таку халепу! Отож хто здає валюту? Нема охочих? У такому разі наступний номер програми артист Куролєсов Сава Потапович виконає уривки зі "Скупого лицаря" поета Пушкіна..."
Куролєсов розповів, що дуже любить гроші, навіть з бідолашної удови, яка стояла перед ним на колінах, узяв їх... Никанор Іванович віршів Пушкіна не читав, хоча по кілька разів на день повторював: "За квартиру Пушкін платитиме?", "Лампочку на сходах Пушкін викрутив?"... Слухаючи твір Пушкіна, він уявляв собі бідолашну жінку і думав, який гидкий тип цей Куролєсов! В кінці Куролєсов помер лихою смертю, прокричавши: "Ключі! Ключі мої!" Померши, Куролєсов підвівся і пішов собі під оплески. Конферансьє супроводив його думками про згубну силу золота та попередженнями, що і з ним станеться щось подібне, якщо він не здасть валюти!...
"Я здам..." — на сцені опинився білявенький чоловічок на прізвище Канавкін і зізнався, що переховує валюту в тітки, у її льоху, в коробці... "Нема в мене! Нема!" — кричав Никанор Іванович...
Розтанув сон, театр розпався. Він побачив свою кімнату в лікарні, двох людей у білих халатах... "Що ж це таке", — гірко казав Никанор Іванович, поки йому робили заштрик. "Нема в мене! Хай Пушкін їм здає валюту!.."
...Збентежена лікарня засинала. Пізніше за всіх заснув Іван. Йому наснилося, що сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави...
Розділ 16
СТРАТА
Сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави.
Та кавалерійська колона, яку бачив прокуратор опівдні, вийшла до Хевронської брами. Шлях для неї вже було наготовано... Загін, йдучи риссю та збиваючи до неба білі стовпи куряви, вийшов на перепуття, де сходилися дві дороги: південна, що вела до Віфлеєма, і північно-західна — до Яффи. Вершники полетіли північно-західною дорогою, обігнавши другу когорту Блискавичного легіону і першими підійшли до підніжжя Лисої Гори. Спішилися. Солдати оперезали все підніжжя пагорба, залишивши вільним лише один узвіз на нього з боку Яффської дороги.
Через деякий час до пагорба прийшла друга когорта, піднялася ярусом вище і обручем увінчала гору. Насамкінець підійшла когорта Марка Щуролупа — двома лавами вздовж дороги. Між ними, під охороною таємної сторожі, їхали в повозі троє засуджених з білими дошками на шиях, на кожній з яких був напис "розбійник і заколотник" двома мовами — арамейською та грецькою. За цим возом котилися інші, з свіжостесаними стовпами з поперечинами, мотуззям, лопата: ми, відрами і сокирами. Тут було шестеро катів. За ними верхи їхали кентуріон Марк, командир храмової сторожі Єршалаїма, і той самий чоловік у каптурі, з яким Пілат мав побіжне побачення у палаці.
За процесію вже сунуло близько двох тисяч цікавих, які не побоялися пекельної спеки і прагли бути присутніми на захопливому видовищі... Під тонкі вигуки кликунів процесія заповзла на Лису Гору. Юрба могла бачити страту крізь нещільну лаву піхотинців.
Сонце вже хилилося над Лисою Горою, спека ще була нестерпна, і вояки в обох кордонах потерпали від неї, страшенно знудились і в душі кляли трьох розбійників, щиро бажали їм якнайшвидшого скону... Побоювання прокуратора, що під час страти можуть статися заворушення, не справдилися. І коли почалася четверта година страти, поміж двома кордонами, верхньою піхотою і кавалерією біля підніжжя, не залишилося жодної людини. Сонце спалило юрбу і погнало її у Єршалаїм... Тільки один чоловік там був, його не всі могли бачити, бо він був на північному схилі, під фіговим деревцем, — єдиний глядач, а не учасник страти... Він то зітхав, розкриваючи свій талліф, то зводив до неба очі, він бачив трьох шулік у вишині, які прилетіли у передчутті близького бенкету, то безнадійно дивився у жовту землю і бачив на ній напівзотлілий собачий череп та метких ящірок. "Який я глупак! Безмізка баба, боягуз! Падло я, а не людина!", — бубонів він і дряпав собі нігтями груди, змовкав, оживлювався, хапався то за ніж, захований під талліфом, то за сувій пергаменту, який лежав перед ним на камені поряд з паличкою і пляшечкою туші.
На цьому пергаменті вже було накреслено записи: "Спливають хвилини, і я, Левій Матвій, перебуваю на Лисій Горі, а смерті все нема!.." І далі: "Сонце хилиться, а смерті немає". Потім Левій Матвій записав гострою паличкою: "Боже! За що ти прогнівився на нього? Пошли йому смерть..."
Левій був у відчаї, бо звинувачував себе у тому, що сталося з Ієшуа, в тій важкій помилці, якої він, Левій, на його власну думку, припустився. Навіщо, навіщо він відпустив Ієшуа самого! Увечері Матвій не зміг йти до Єршалаїма — якась нагла й страшна хвороба вразила його. Його тіпало, нутро наповнилося вогнем, він цокотів зубами і щохвилини просив пити. Хворий прокачався до світанку п'ятниці, коли хвороба так само несподівано відпустила Левія. Занепокоєний лихим передчуттям, він рушив до Єршалаїма і там, у натовпі, почув, як прокуратор оголошував вирок...
Коли приречених повезли на гору, Левій Матвій біг уздовж шеренги... Сяйнула проста й геніальна думка: можна було зловчитися, точно вивірити рухи, проскочити між двома легіонерами, добігти до воза і вискочити на нього. Тоді Ієшуа буде позбавлений від мук. Однієї миті досить, щоб ударити Ієшуа ножем у спину, гукнувши йому: "Ієшуа! Я вивільняю тебе і відхожу разом з тобою! Я, Матвій, твій вірний і єдиний учень!"
Але в Левія не було з собою ножа і жодної монети грошей.