А насправді я, мабуть, тому не можу тут жити, що завжди був цілком аполітичний і досі таким лишився. — Він показав на майдан за вікном і засміявся. — Мене лякають не ті люди на майдані. Так, я все знаю і бачу, Роберте, бачу Нетлінгера й Вакеру, але боюся не тому, що вони є, а тому, що немає інших, ніж вони. Яких? Тих, що часом Згадують те слово, вимовляють його хоча б пошепки. Одного разу в Гайд-парку я почув від якогось старого: "Якщо ви вірите в нього, то чому не робите того, що він звелів?" Нерозумно й нереалістично, скажеш ти, Роберте, правда ж? "Паси ягнят моїх", а вони плекають самих вовків, Роберте. Що ми принесли додому з війни? Динаміт? Чудова іграшка, я добре розумію, чому ти так ухопився за неї, розумію твою ненависть до світу, в якому не знайшлося місця Для Ферді й Едіт, не знайшлося місця для мого батька, для Гроля й для того хлопця, ім'я якого ви так і не дізналися, не знайшлося місця для поляка, що підняв руку на Вакеру...
— О боже, — сказав Шрелла, — це постріл.
— Так, — підтвердив Роберт, — це постріл. Мабуть, нам тепер треба піднятися нагору.
Гуго прочитав: "Відмова від прав. Цим даю свою згоду на те, щоб мій син Гуго..." Під заявою стояли важливі печатки й підпис, але голос, який він боявся почути, не озвався. Що то був за голос, який наказував йому колись прикрити голизну матері, коли вона поверталася додому зі своїх походеньок, лягала на ліжко й починала мурмотіти страшну, як смерть, молитву: "Нащонащонащо"? Він відчував жаль, коли прикривав її, приносив їй води, скрадався до крамниці й випрохував там для неї дві сигарети, боячись, що дорогою на нього нападуть хлопці, битимуть його й прозиватимуть "ягням божим". Що то був за голос, який наказував, йому грати в канасту з жінкою, що "не повинна була народитися", і який попереджав його, щоб він не заходив до номера овечої жриці? Тепер той голос звелів йому прошепотіти слово "батько". Щоб страх, який посів його, став менший, він почав вимовляти інші слова: "брат", "сестра", "дідусь", "бабуся", "дядько", але ніщо не допомагало. Він додавав до них усе нові слова: "динаміка" й "динаміт", "більярд" і "коректний", "шрами на спині", "коньяк" і "сигарети", "червона куля на зеленому полі", "біла куля на зеленому полі", але й від цього страх не меншав. Може, треба щось робити, щоб він трохи розвіявся? Він відчинив вікно і глянув на юрбу, що гула на майдані. Що то було за гудіння — мирне чи грізне? На тлі темно-синього неба спалахував фейерверк. Від кожного залпу розпукувались велетенські квітки, цілі снопи жовто-гарячих квіток, що хилилися на всі боки, ніби розчепірені пальці. Він зачинив вікно, погладив бузкову ліврею, що висіла на вішаку біля одвірка, й відчинив двері в коридор. Навіть тут, нагорі, було відчутне хвилювання, що охопило весь готель, у двісті одинадцятому номері тяжко поранений! Гомін, біганина по коридорах та по сходах і владні голоси поліцаїв:
— З дороги! З дороги!
З дороги! Гуго ще дужче злякався і знов прошепотів:
— Батько.
Директор сказав:
— Нам тебе бракуватиме. Невже ти підеш від нас, та ще й так раптово?
Гуго нічого не сказав, тільки подумав: "Все й мало статися раптово, до цього йшлося". Та коли Йохен приніс звістку про замах, директор перестав дивуватися, що він, Гуго, йде від них. Почувши Йохенову звістку, директор не вжахнувся, а зрадів, замість сумно похитати головою, він радісно потер руки.
— Ви нічого не розумієте. Такий скандал зразу додасть готелеві слави. По газетах зарясніють величезні заголовки. Убивство — це не самогубство, Йохене, а політичне вбивство — не якесь там звичайне вбивство. Коли він не помер, то ми вдамо, що помирає. Ви нічого не розумієте, в газетах повинен бути хоча б такий рядок: "Життя потерпілого висить на волоску". Всіх, хто дзвонитиме по телефону, з'єднуйте зі мною, щоб не ляпнули якоїсь дурниці. О господи, чого у вас такий переляканий вигляд? Будьте стримані, показуйте на обличчі легеньке співчуття, немов людина, яка хоч і оплакує небіжчика, але Тішиться, що отримає спадщину. Гайда, діти мої, беріться до роботи. На нас дощем посипляться телеграми з проханням залишити номер. І саме М.! Ви навіть не уявляєте собі, що це означає. Аби тепер не сталося ще й якогось самогубства. Негайно зателефонуйте добродієві з одинадцятого номера, не біда, якщо він розлютиться й поїде. Хай йому біс, невже його й фейерверк не збудив! Гайда, діти, до зброї!
"Тату, — подумав Гуго, — ви повинні забрати мене звідси, мене самого не пустять до двісті дванадцятого номера". В сірих сутінках сходової клітки спалахували магнієві блискавки, потім з'явився освітлений чотирикутник ліфта, який привіз гостей з номерів від двісті тринадцятого до двісті двадцять шостого, — вони не могли вийти на своєму поверсі, бо коридор оточила поліція, і тепер мусили спускатися до себе запасними сходами через третій поверх. Коли двері ліфта відчинилися, з нього, схвильовано перемовляючись, висипалися чоловіки в темних костюмах і жінки в ясних сукнях. Обличчя в них були розгублені, уста викривлені, з них злітали слова: "Це щось нечуване!" і "Це скандал!" Гуго надто пізно зачинив двері, вона побачила його і кинулась коридором до його кімнати. Тільки-но він устиг обернути ключа в замку, як вона почала щосили смикати за ручку дверей.
— Відчини, Гуго, ну, відчини ж!
— Не відчиню.
— Я тобі наказую!
— Я вже чверть години не працюю в готелі, шановна пані.
— Ти йдеш звідси?
— Так.
— Куди?
— До свого батька.
— Відчини, Гуго, відчини, я тобі не зроблю нічого поганого й більше не лякатиму тебе! Ти не можеш піти звідси, я знаю, що в тебе немає батька, добре знаю. Ти потрібен мені, Гуго, ти той, на кого вони чекають, і знаєш це. Ти побачиш весь світ, вони поклонятимуться тобі в найкращих готелях, тобі не треба буде нічого казати, досить тільки з'явитися їм на очі. Твоє обличчя, Гуго... Ну ж, відчини, ти не можеш піти звідси!
Вона замовкла і знов смикнула за ручку. Від цього потік її благальних слів на мить припинився.
— Я справді прошу тебе не задля себе, Гуго, забудь усе, що я казала й робила, я була в розпачі... Ходімо зі мною, задля них... Вони чекають на тебе, ти наше ягня боже...
Ручка ще раз сіпнулася.
— Що вам тут потрібно? — спитала вона.
— Мені потрібен мій син.
— Гуго ваш син?
— Так. Відчини, Гуго.
"Уперше він не додав "будь ласка", — подумав Гуго. Він обернув ключа в замку й відчинив двері.
— Ходімо, синку, нам пора.
— Іду, тату.
— У тебе більше немає речей?
— Немає.
— Ходімо.
Гуго взяв свою валізку. Він був радий, що батькова спина затуляє від нього обличчя овечої жриці. Спускаючись запасними сходами, він ще чув її плач.
Переказ:
Після відмови Гуго овечій жриці й замаху на високу особу, з тих, що прийняла "причастя буйвола", все стає на свої місця. І навіть абатство, символ старого життя, у формі торту-копії абатства Святого Антонія, знищено: його з'їдають на ювілеї старого Генріха Фемеля. Чекають лише повернення в сім'ю Йоганни, що й досі вражена трагедією минулого".
Переказ:
До приміщення зносять святковий торт у формі абатства Святого Антонія, що є для всієї сім'ї Фемелів символом старого страшного світу.
[1] Блюхер Гебгард Леберехт (1742-1819) — німецький військовий діяч, генерал-фельдмаршал. Очолював німецькі війська в боротьбі проти Наполеона 1806-1813 рр.
[2] Гіпденбург Пауль фон (1847-1934) — німецький військовий та державний діяч, генерал-фельдмаршал, з 1910 р. — головнокомандувач німецької армії. 1925-1934 рр. — президент Веймарської республіки. Сприяв приходові до влади фашизму.
Коментар
Життя і творчість Генріха Белля обпалені війною: як з розповідей батька — учасника Першої світової, так і очевидячки, ставши солдатом у Другій світовій, письменник сприймає війну трагедією людства, фарсом, безглуздістю і жорстокістю мілітаризму.
Роман "Більярд о пів на десяту" присвячений аналізу повоєнного життя і воєнного минулого в Німеччині. Монологічна структура, розширені внутрішні монологи героїв ріднять роман з творами Джеймса Джойса, Габріеля Гарсіа Маркеса, відтворюють плин роздумів, переживань, налаштовують нас на філософське сприйняття описаних у творі подій.
Роман складається з 30 розділів, де з різних точок зору, різними героями розповідається про один день — 6 вересня 1958 року, згадується недавнє минуле героїв.
У цьому нічим не знаменному дні — лише 80-річчя пересічного німецького громадянина Генріха Фемеля — охоплено цілу епоху в житті Німеччини, історію трьох поколінь інтелігентів Фемелів, для яких є неприйнятними фашизм, будь-яке поклоніння ідолам і війна.
Письменник використовує в романі християнські мотиви, розставляючи свої акценти в трактуванні моральних понять "агнці" та "буйволи", "ягнятка" і "пастухи".
"Агнці", "ягнятка" у Белля — це не стільки жертви, які покірливо йдуть до страти, скільки Божі створіння, що заперечують будь-яке насилля над іншою особою. Таким є Шрелла, однокласник Роберта Фемеля, хлопець, якого в школі постійно тероризувала група на чолі з "буйволом" Нетлінгером. Але згодом наступають часи, коли і "агнці" виступають з активним протестом проти "заклання" жертв на алтар війни.
Трагедію не лише сім'ї Фемелів, але й усієї Німеччини є прийняття "причастя буйвола" — вступ до фашистської організації — щирих, відкритих душею, але обманутих пропагандою молодих хлопців на кшталт Отто Фемеля, чия смерть розцінюється як безглуздя, нещастя, і зло для родини, країни, людства в цілому.
Автор застерігає: загроза нової війни, всі нещастя і біди сучасного суспільства закорінені в минулому, обумовлюються ним: "нетлінгери" знову займають високі посади, рвуться до влади... Тільки активний супротив злу врятує світ.
І тому письменник приводить інтелігентів трьох поколінь до активного протесту. Руйнуючи абатство — символ минулого, — відмовляючись відбудовувати його, три покоління архітекторів Фемелів стверджують нову, майбутню Германію, світ без фашизму і війн.