—Вона своїми руками пошила її мені, — таємничо докинув він. Гість не назвав своє прізвище, бо відмовився і від нього, і від усього іншого в житті. Але розповів про свій роман:
"Життя моє склалося не зовсім звичайно... Історик за освітою, я ще два роки тому працював у одному з московських музеїв, а крім того, займався перекладами... Я знаю п'ять мов, окрім рідної — англійську, французьку, німецьку, латину та грецьку. Ну, трохи ще читаю по-італійському..."
Жив історик самотньо, не маючи ні рідні, ні знайомих у Москві. І от якось виграв сто тисяч рублів. Він накупив книжок, покинув свою кімнату на М'ясницькій... і винайняв у забудовника в провулку поблизу Арбата дві кімнати в підвалі невеликого будиночка в садку. Службу в музеї облишив і почав писати роман про Понтія Пілата.
Оповідач продовжував, сяючи очима: "Яка була золота пора! Окрема квартирка, передпокій, і в ньому раковина з водою, маленькі віконця... Навпроти, під парканом, бузок, липа і клен. І в грубці в мене завжди палав вогонь! Настала весна, крізь брудне скло побачив я молоде листя на кущах бузку. Одного разу я відчинив віконця і сидів у другій, зовсім крихітній кімнатці: канапа, а навпроти друга канапа, поміж ними столик, на ньому гарна нічна лампа. А до віконця ближче книжки, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книги, книги і грубка. О, яка в мене була обстанова! Надзвичайні пахощі бузку! І голова моя ставала легкою від утоми, і Пілат летів до кінця..."
"Біла мантія, чорний підбій!" — вигукнув Іван. "Саме так! Пілат летів до кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами будуть: "П'ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат". Я виходив на прогулянки або обідав в дешевому ресторані на Арбаті..."
Тут очі гостя широко розплющилися. Він зашепотів, дивлячись на місяць: "Вона несла в руках бридкі, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з'являються в Москві. Квіти дуже чітко виглядали на чорному її весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Недобрий колір. Тверською йшли тисячі людей, але побачила вона лише мене одного і подивилася не те що бентежно, а якось навіть болісно. І мене вразила не так її врода, як надзвичайна, ніким не бачена самотність в очах!
Корячись цьому жовтому гаслу, я пішов її слідами. Ми йшли кривим, брудним провулком безмовно, я з одного боку, вона — з другого. Мені здавалося, що з нею необхідно говорити, і думав, що не вимовлю й слова, й вона піде, і ніколи більше я її не побачу.
Несподівано заговорила вона: "Подобаються вам мої квіти?" Я запам'ятав її голос, низький, але зі зривами... "Ні..." Виявилося, що незнайомка любить квіти, але не ці. Вона любила троянди... Всміхнувшись якось провинно, вона кинула квіти у рів. Та я все-таки підняв їх і простяг їй, але вона з осміхом відштовхнула квіти, і я сам поніс їх у руках. Далі... Кохання вискочило перед нами, як вбивця в провулкові, й вразило нас обох — як блискавка, як фінський ніж! Вона казала, що з жовтими квітами в руках вона вийшла в той день, для того щоб я її нарешті знайшов... Ми розмовляли так, неначе були знайомі сто років... Невдовзі вона стала моєю таємною дружиною. Вона приходила щоденно, я Чекав на неї з самого ранку — сідав до вікна і слухав, чи не стукне хвіртка... Ми знали, що це доля зіштовхнула нас на розі Тверської та того провулка і що створені ми одне для одного навіки..."
Іван слухав свого гостя, який говорив і говорив...
...Коли скінчилися грози і настало літо, у вазі в кімнаті з'явилися любі обом троянди. Той, хто називав себе майстром, працював над своїм романом, і цей роман поглинув і незнайомку.
...Вона без кінця перечитувала написане, а перечитавши, сідала шити шапочку для нього. Вона віщувала славу, підганяла його і саме тоді почала називати майстром. Вона нетерпляче чекала обіцяних останніх слів про п'ятого прокуратора Іудеї, співуче і голосно повторювала окремі фрази, які їй подобалися, казала, що в цьому романі — її життя.
Роман було дописано в серпні. "І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя дійшло до краю. Тепер, коли загибель моя довершена, згадую про нього з жахом! Так, він надзвичайно вразив мене, ох, як вразив!" — шепотів гість.
"Хто?" — ледве чутно промовив Іван. "Редактор! Він прочитав. Запитання його видалися мені божевільними: хто я такий та звідки взявся, чи давно пишу і чому про мене нічого не чув, навіть запитав, хто мене надоумив писати на таку дивну тему? Я спитав, чи буде він друкувати роман? Редактор мимрив, що сам вирішити не може, що з твором повинні познайомитися інші члени редакційної колегії, критики Латунський та Аріман і літератор Мстислав Лаврович. Він сказав прийти через два тижні.
...Мене зустріла якась дівчина зі скошеними до носа від брехні очима. Вона сказала, що редакція забезпечена матеріалами на два роки вперед і що тому питання про публікацію мого роману "відпадає".
Після того пам'ятаю дуже мало. Опалі червоні пелюстки на рукопису та очі моєї коханої..."
Розповідь Іванового гостя ставала дедалі плутанішою, наповнювалася недомовками. Він казав про навкісний дощ і відчай у підвалі...
Далі сталося щось несподіване і дивовижне. Якось герой розгорнув газету і побачив статтю критика Арімана, яка називалася "Вилазка ворогів", де Аріман попереджав усіх і кожного, що він, тобто герой, зробив спробу надрукувати апологію Ісуса Христа... Через день у іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича вийшла друга стаття, де автор пропонував ударити, і добряче, по пілатчині і по тому богомазові, який намагався її надрукувати. У третій було дві статті: одна — Латунського, а друга — підписана літерами "М. З.". Називалася стаття Латунського "Войовничий старообрядець".
Він так захопився читанням статей про себе, що не помітив, як вона постала перед ним з мокрою парасолькою і газетами в руках. Очі її палали, та руки були холодні. Вона кинулася цілувати майстра, потім хрипко сказала, що отруїть Латунського...
Настали безрадісні осінні дні, невдача з романом неначе вийняла з майстра частину душі. З ним щось сталося: було тоскно, з'явились якісь передчуття...
Статті не припинялися. Що більше їх з'являлося, то більше змінювалося ставлення до них. Другою стадією був подив. Він бачив щось винятково фальшиве у кожному рядку... Настала третя стадія — страху... перед іншими речами, що не стосувалися до роману... Він почав боятися темряви. Це було вже психічне захворювання. Коли він засинав, то відчував, що якийсь холодний спрут стискає серце. Спати доводилося зі світлом. Кохана його також змінилася — схудла і зблідла, перестала сміятися і все благала простити її за те, що порадила друкувати уривок. Вона хотіла, щоб він виїхав на південь, до Чорного моря... Він витяг усі свої гроші і віддав їй — ніби на квиток, сказав, що боїться злодіїв, просив зберегти гроші до від'їзду. Вона взяла їх, цілувала його, казала, що їй легше було б вмерти, ніж покинути його в такому стані, але на неї чекають...
...Це було надвечір, у середині жовтня. Вона пішла, майстер заснув. Прокинувся від того, що спрут близько... Він скрикнув, хотів бігти... дістався до грубки й розпалив в ній дрова. Жар почав опалювати його обличчя та руки, він кликав кохану.
Але ніхто не йшов. У грубці палав вогонь, у вікна стукав дощ. Тоді дійшло до кінця. Майстер почав палити рукописи, але це важко робити, бо списаний папір горить неохоче... Слова тріпотіли перед очима і зникали, коли папір чорнів... У вікно хтось почав дряпатись. Це була вона. Побачивши погорілі рукописи, вона стала вихоплювати з грубки і кидати на підлогу останнє, що там залишалося, — останній стос...
"Я зненавидів цей роман, і я боюся. Я хворий. Мені страшно..." — казав майстер. Вона відповіла: "Боже, який ти хворий. Але я порятую тебе, порятую..."
Він бачив її запухлі від сліз очі, відчував, як її холодні руки гладять його по голові... "Я тебе вилікую... — казала вона, — ти відновиш його. Чому, чому я не залишила у себе хоча б один примірник!.." Вона збирала і розправляла обгорілі сторінки — якийсь розділ з середини роману, акуратно склала аркуші, загорнула їх у папір, перев'язала стрічкою. Потім вона пішла, сказавши: "Я гину разом з тобою. Вранці я буду в тебе... Не бійся. Потерпи кілька годин..."
Це й були останні її слова в житті майстра... За чверть години у його вікно постукали... "Бідна жінка... — казав майстер.— Та у мене є надія, що вона забула мене... Я невиліковний. Коли Стравінський каже, що поверне мене до життя, я йому не вірю... Четвертий місяць я тут. І, знаєте, дійшов переконання, що тут дуже і дуже непогано..."
Іван слухав, як зачарований. А потім запитав: "Що ж сталося з Понтієм Пілатом?" Та гість відмовився відповідати, бо не міг без болю згадувати свій роман... Потім він пішов.
Пізніше за всіх стишився Іван, коли над річкою вже світало. Після ліків, які вгамували його тіло, настав спокій, голову обвивала теплим вітерцем дрімота. Іван заснув, останнє, що він чув, було щебетання птахів. Йому наснилося, що сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави...
Розділ 14
СЛАВА ПІВНЕВІ!
В Римського не витримали нерви. Він сидів за столом і дивився на магові червінці. Публіка вже покидала Вар'єте. Раптом він почув трелі міліцейських свистків і зрозумів, що це пов'язане з сеансом магії. Він побачив на тротуарі внизу даму в сорочці і панталонах бузкового кольору. На голові в дами був капелюшок, у руках — парасолька. Дама поривалася кудись бігти. Юрба реготала, а пан біля неї здирав із себе літнє пальто, та від хвилювання не міг цього зробити. Інша дама в рожевій білизні намагалася заховатися в під'їзді, бідна жертва паскудного Фагота мріяла провалитися під землю! Веселі молодики в кепках реготали...
Римський відскочив від вікна, посидів за столом. За вікном стало тихо, треба було діяти, відповідати за те, що сталося, вигороджувати себе... Двічі директор клав руку на телефон і відсмикував її. Та от сам апарат задзеленчав. Тихий розпусливий голос у слухавці шепнув: "Не дзвони, Римський, нікуди..."
Римський озирнувся. Крізь вікно він побачив місяць, від якого пройнявся страхом. Він підвівся і прислухався до тиші в театрі...