— Чи не переслали б ви, якщо ваша ласка, подарунки й квітки до готелю "Принц Генріх"?
— Певне, що перешлю, але, може, хоч ви глянете на мій сюприз?
Маріанна штовхнула Йозефа в бік. Рут усміхнулася, і він сказав:
— Залюбки, пані Кронер.
— Коли ваш дідусь приїхав до нашого міста, — сказала пані Кронер, — я ще була молоденькою дівчинкою, мені щойно минув чотирнадцятий, і я ще тільки наглядала за кухонним буфетом. Потім я навчилася накривати на стіл, і ви самі можете уявити собі, скільки разів я вранці подавала вашому дідусеві сніданок, скільки разів забирала з його столу чарочку на яйце й підсовувала йому повидло, а нахиляючись по тарілку з-під сиру, кидала оком і на його блокнот. Бог мені свідок, що ми не байдужі до життя своїх клієнтів, не думайте, що ділові люди такі черстві... І не думайте, що я забула, як він тоді за одну ніч став славетний, отримавши таке велике замовлення. Може, клієнти і вважають, що все так просто: прийшов до кав'ярні "Кронер", замовив собі щось, розрахувався й пішов, але повірте мені, така доля, як у вашого дідуся, не могла лишити нас байдужими.
— Ну звичайно, — сказав Йозеф.
— О, я знаю, що ви думаєте: коли вже ця стара відчепиться від нас? Але хіба я так багато хочу від вас, коли прошу поглянути на мій сюрприз і сказати дідусеві, що я буду рада, як він прийде й сам подивиться на нього? Знімки для газети вже зроблені.
Вони повільно пішли за пані Кронер зеленою доріжкою повз накриті зеленими обрусами столи. Пані Кронер зупинилася біля великого чотирикутного столу, на який була напнута полотнина, і вони теж машинально поставали навколо нього. Те, що було накрите полотниною, мало якусь дивну форму, в одних місцях здіймалося вгору, в других опадало.
— Як добре, що нас четверо, — мовила пані Кронер. — Я вас попрошу, візьміть, будь ласка, кожне за ріжок полотнини, і коли я кажу: "Нумо!", разом підіймемо її вгору.
Маріанна підштовхнула Рут на ріг столу, де ще нікого не було, і вони взялися кожне за кінець полотнини.
— Нумо! — вигукнула пані Кронер.
Вони підняли полотнину, дівчата відійшли з нею вбік, склали ріжки докупи, і пані Кронер старанно згорнула її.
— Боже, це ж докладна копія абатства Святого Антонія, — мовила Маріанна.
— Правда? — зраділа пані Кронер. — Бачите, ми не забули навіть мозаїки над головним входом... А ось тут виноградник.
У копії було відтворено не тільки пропорції абатства, а навіть його кольори: церква темна, господарські будівлі ясні, дах будинку для паломників червоний, вікна трапезної різнобарвні.
— І все це зроблене не з цукру, не з марципанового тіста, а з того, з якого печуть пісочні торти,— сказала Пані Кронер. — Це наш іменинний подарунок панові таємному радникові, спечений із найкращого пісочного тіста. Правда ж, добре було б, якби ваш дідусь прийшов сюди й подивився на нього? А тоді вже ми б віднесли його до майстерні.
— Він неодмінно прийде й подивиться на подарунок, — мовив Йозеф. — А тепер дозвольте мені від імені дідуся подякувати вам. Мабуть, причини, які спонукали дідуся скасувати свято, дуже вагомі, і ви зрозумієте нас...
— Я дуже добре розумію, що вам треба йти... Ні, не накривайте його знов... Зараз сюди приїдуть люди з телебачення...
Переказ:
Свято скасовано, але Роберт Фемель чекає секретарку Леонору в готелі "Принц Генріх" з проектом "Х5", де разом зі Шреллою грає в більярд, як колись, у вигнанні. Крім того, якраз тут відбувається серйозна розмова з Гуго і рішення його всиновлення Робертом Фемелем".
У бесіді Роберта зі Шреллою з'ясовується, що друг Фемеля не з'являвся у рідному місті, бо йому боляче дивитись і згадувати страшні для них обох дні трагедії Німеччини. Одначе й те, що вони бачать в сучасній оновленій Германії, не радує їх: ті, хто в часи фашизму приймав "причастя буйвола", пристосувалися до нового, а "ягнята" опинилися на узбіччі життя.
Цитата:
— Доктор Фемель? Ага, його секретарка! Нагальна справа? Почекайте, панно, я зараз за телефоную йому... Думаю, галас на вулиці не буде вам заважати.
— Леонора? Я радий, що батько запросив вас, і вибачте мені, будь ласка, за те, що я сьогодні вранці набалакав вам, добре? Батько чекає на вас у двісті дванадцятому номері. Лист від пана Шріта? Всі розрахунки до проекту "Х5" зроблені неправильно? Добре, я зателефоную Шрітові. В кожному разі, я вам вдячний, Леоноро, і ми на вас чекаємо.
Вона поклала трубку, підійшла до портьє і вже розтулила рота, щоб спитати його, як пройти до номера Фемелів, коли її злякав якийсь дивний, не дуже голосний тріск.
— О боже, що це таке? — спитала вона.
— Це постріл із пістолета. — відповів Йохен.
Червона куля котилася по зеленому полі, біла по зеленому полі. Гуго стояв, прихилившись до полакованого в білий колір одвірка й заклавши руки за спину. Геометричні фігури, що утворювались на зеленому полі, здавалися йому не такими точними, а ритм не таким чітким. Але ж хіба це були не ті самі кулі, не той самий стіл, найкращої якості, завжди так старанно доглянутий? І хіба Фемелева рука не стала ще легша, а його удари ще влучніші, коли він вичакловував нову фігуру з зеленої порожнечі? А проте Гуго здавалося, що ритм куль став не такий чіткий, а фігури не такі точні. Може, це Шрелла зняв чари з цієї кімнати, принісши в неї тверду сталість часу? Те, що відбувалося тут, — відбувалося сьогодні, о вісімнадцятій годині сорок чотири хвилини, в суботу шостого вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року. Тебе вже не кинуть на тридцять років назад, тоді на чотири роки вперед, знов на сорок років назад, а потім у сьогоднішній день. Це вже був сталий теперішній час, який секундна стрілка невтомно штовхала вперед, усе відбувалося тепер, сьогодні, в цьому готелі, де з ресторану долинали гомін і вигуки:
— Рахунок, офіціанте, рахунок!
Люди пхалися до виходу, щоб не проґавити фейерверк, до вікон, щоб поглянути на похід колишніх солдатів, пхалися до давньоримських дитячих гробниць.
— З освітленням усе гаразд?
— Хіба ви не знали; що М. означає "міністр"?
— Шикарно, правда ж?
— Рахунок, офіціанте, рахунок!
Не дарма годинники вибивали час, не дарма рухалися стрілки: хвилин ставалося все більше й більше, вони складалися в чверті й половини годин, і врешті виходив точний відлік часу — рік у рік, година в годину, секунда в секунду. Хіба в ритмі куль не вчувалися запитання: "Роберте, де ти? Роберте, де ти був? Роберте, де ти будеш?" І хіба Роберт ударами кия не відсилав ті запитання назад: "Шрелло, де ти? Шрелло, де ти був? Шрелло, де ти будеш?" Ця гра була ніби якась відправа, вони киями й кулями творили на зеленому сукні нескінчену молитву. "Нащонащонащо?" Або "Господи, помилуй, господи, помилуй". Відходячи від столу й даючи місце Робертові, Шрелла щоразу всміхався і хитав головою.
І Гуго також після кожного удару несамохіть хитав головою. Чари розвіялися, все стало не таким чітким, ритм порушився, і годинник на запитання: "Коли?" відповідав точно: о вісімнадцятій годині і п'ятдесят одній хвилині, шостого вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року.
— Знаєш що? — сказав Роберт. — Лишімо це, ми ж бо не в Амстердамі.
— Гаразд, — відповів Шрелла, — лишімо, ти правду кажеш. Нам іще потрібен цей хлопець?
— Так, — мовив Роберт, — мені він іще потрібен. Чи ти, може, хочеш уже йти, Гуго? Ні? То лишайся тут. Будь ласка, постав киї в стояки, забери кулі й принеси нам чогось випити... А втім, ні, не йди нікуди, синку, я тобі хотів ще щось показати. Глянь, ось тут лежить ціла пака паперів. Це важливі документи; на них стоять печатки й підписи, тільки одного підпису ще бракує, Гуго: твого. Якщо ти підпишеш ось цей папір, то станеш моїм сином. Ти бачив моїх матір і батька, коли відносив їм вино нагору? Вони стануть твоїми бабусею і дідусем, Шрелла стане твоїм дядьком, Рут і Маріанна — сестрами, а Йозеф — братом. Ти будеш тим сином, якого мені вже не змогла подарувати Едіт. Що скаже старий, як я йому на день народження приведу нового онука з усмішкою Едіт на обличчі?.. Чи мені потрібен цей хлопець, Шрелло? Він нам потрібен, і ми були б раді, якби також стали потрібні йому. Навіть більше: його нам бракує... Чуєш, Гуго, тебе нам бракує. Ти не можеш бути сином Ферді, але в тобі живе його душа... Цить, хлопче, не плач, іди до себе в кімнату й перечитай ці папери. Але будь обережний, коли йтимеш коридором, будь обережний, синку!
Шрелла підняв завісу й виглянув на майдан перед готелем. Роберт простяг йому коробку сигарет. Шрелла запалив сірника. Обидва закурили.
— Ти вже звільнив кімнату в готелі?
— Ні.
— Ти хіба не житимеш у нас?
— Я ще не знаю, — сказав Шрелла. — Я боюся будинків, у яких влаштовуєшся надовго й переконуєшся в тому банальному факті, що життя не спиняється, що воно примирює людину з усім. Ферді став для мене тільки згадкою, мій батько — тільки сном, а вони ж саме тут убили Ферді і звідси зник без сліду батько. Їхніх імен немає навіть у списках жодного політичного угруповання, бо вони були далекі від політики, єврейська громада не поминає їх, бо вони не були євреями. Хіба що ім'я Ферді збереглося в судових архівах. Крім нас із тобою, Роберте, твоїх батьків та ще того старого портьє внизу, про нього ніхто не пам'ятає, твої діти вже навіть не згадають його. Я не можу жити в цьому місті, бо воно мені недостатньо чуже, я тут народився й ходив до школи, тут хотів звільнити Груфельштрасе від лихих чарів. Я носив у собі слово, якого ніколи не вимовляв, Роберте, навіть говорячи з тобою, єдине слово, від якого я чогось чекав на цьому світі, — я й тепер його не вимовлю, хіба що скажу його тобі аж на вокзалі, як ти мене садовитимеш у поїзд.
— Ти хочеш сьогодні їхати? — спитав Роберт.
— Ні, не сьогодні, якраз у готелі тут можна прожити довше: коли я зачиняю двері свого номера зсередини, це місто стає мені таке саме чуже, як усі інші. В готелі я можу думати про те, що мені скоро доведеться виїхати звідси, щоб знов десь навчати когось німецької мови, заходити до класу, стирати з дошки арифметичні задачі й писати на ній крейдою "Я в'яжу, я в'язав, я в'язатиму... Ти в'яжеш, ти в'язав, ти в'язатимеш". Я люблю граматику так само, як люблю вірші. Ти, певне, думаєш: він не може тут жити тому, що не бачить ніяких політичних шансів для цієї країни.