Фібі і її подруга перед цим заляпали йому светр чорнилом, бо хлопець завжди ходить у парку за Фібі назирці. Голден сказав, що вона, напевне, подобається тому хлопцеві.
Сестричка запитала, чому брат приїхав не в середу, а раніше. "Тебе вигнали!" — вигукнула Фібі і луснула Голдена кулаком по коліну. "Тато вб'є тебе!" — сказала Фібі і сховала голову під подушку. Тоді Голден розповів, що поїде звідси, найметься десь на ранчо і трохи попрацює. Дівчинка не вилазила з-під подушки, Голден пішов до вітальні і взяв собі кілька сигарет з коробки на столі й сховав у кишеню. Свої він всі викурив.
22
Він повернувся до сестри, і вона знову говорила, що тато його вб'є. Голден сказав, що у найгіршому разі тато дасть прочуханки й пошле його до військової школи. "Ох, нащо ти це зробив?" — сестра хотіла спитати, навіщо він вилетів зі школи. Голден почав розказувати, що гіршої школи, ніж Пенсі, він не бачив. Кругом самий фальш і показуха. І пройдисвіт на пройдисвітові. Голден хотів вилити душу і почав розповідати про вчителів: "Є там кілька путніх учителів, та й вони все роблять напоказ. Взяти хоч би того ж таки старого містера Спенсера… Коли старий Термер, наш директор, приходив на урок історії й сідав за останню парту! Всядеться, каналія, за останню парту й сидить добрих півгодини. Мабуть, уявляв собі, що він у класі інкогніто абощо! Сидить, сидить на гальорці, а тоді й давай перебивати каналію Спенсера своїми ідіотськими жартиками. А оте старе одоробло, Спенсер, все хихикає та підсміюється, аж із шкури пнеться, так ніби той Термер бозна-яка цяця, трясця його матері!". Фібі просила не лаятися. Тоді Голден почав розповідати про День ветеранів: "Це коли вся ота сволота, що закінчила Пенсі трохи не з тисячу сімсот сімдесят шостого року, злазиться до школи й вештається по всіх кутках зі своїми жінками, дітьми і те де. Побачила б ти одне таке старе луб'я років так п'ятдесяти! Уявляєш, стукає до нас, залазить у кімнату й питає, чи не можна зайти в нашу вбиральню. Але ж убиральня в кінці коридора! Так я й не зрозумів, чого в біса він спитав саме нас. Знаєш, що він сказав? Хочу подивитися, каже, чи ще стоять у кабіні на дверях мої ініціали...". Фібі щось буркнула, але він не розчув. Вона уткнулась носом у подушку, й нічого не можна було розібрати.
"Тобі взагалі все не подобається!" — сказала сестра. Тоді Голден захотів сказати, що дещо йому таки подобається, але на думку спали лише оті дві черниці, що збирали гроші в пошарпаний солом'яний кошик. Та ще знайомий хлопець з Елктон-хілла, Джеймс Касл, який викинувся з вікна, бо його ображали хлопці. Джеймса Касла він майже не знав, коли вже казати правду. "Мені подобається Аллі. А ще подобається сидіти ось так, як оце тепер, з тобою. Сидіти, пригадувати, розмовляти про все на світі і...", — продовжував Голден. "Аллі помер. Ти сам завжди так кажеш! А коли людина помре, попаде на небо й те де, то це вже зовсім не те..." — сказала Фібі. "Я знаю, що він помер! Думаєш, не знаю? То що – я вже не можу його любити, га? Коли людина померла, то це ще не означає, що її не можна любити, чорт забирай!.. Особливо, коли ця людина була в тисячу разів краща за тих, котрі живуть", — сказав Голден.
Фібі запитала, ким же тепер стане Голден, бо міг би бути адвокатом, як тато. "Коли стаєш адвокатом, то тільки збиваєш гроші, граєш у гольф та бридж, купляєш машини, п'єш мартіні й ходиш з таким виглядом, ніби ти – пуп землі. А крім того: навіть якби ти й намагався рятувати людям життя тощо, звідки б ти знав, задля чого це робиш – задля того, щоб справді врятувати людське життя, чи задля того, щоб стати справді знаменитим адвокатом, таким, якого в залі суду всі поплескують по плечу й вітають, коли кінчається якийсь розтриклятущий продес?... Хто знатиме, що ти робиш це від щирого серця? Все лихо в тому, що ніхто ж нічого не знатиме!" — сказав Голден.
"Тато вб'є тебе. Він тебе вб'є", — сказала Фібі. Голден міркував уже про інше. На думку спала божевільна ідея. "Знаєш, ким би я хотів бути? Знаєш, ким? Ну, якби можна було вибирати, хай йому грець! Знаєш таку пісеньку: "Коли хтось когось піймає у густому житі..." — спитав Голден. Фібі згадала, що там так: "Коли хтось когось зустріне у густому житі..." Це був вірш Роберта Бернса. Тоді Голден сказав: "Принаймні я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля – кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола – жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнющої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це – єдине, чого мені хочеться по-справжньому. Дурниці, звичайно". Фібі нічого не відповіла, а тоді знову сказала, що тато його вб'є.
Голден надумав подзвонити своєму вчителеві англійської з Елктон-хілла, містеру Антоліні. Тепер він жив у Нью-Йорку. Покинув Елктон-хілл і викладав у нью-йоркському університеті.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
23
Голдену здалося, що містер Антоліні розмовляв з ним душе привітно. Сказав, щоб, коли хлопець хоче, приїздив хоч зараз. Антоліні запитав, чи в хлопця нічого не сталося, а Голден відповів, що ні. Тільки сказав, що вилетів із Пенсі. Учитель був не набагато старший від Д. Б. Саме Антоліні тоді перший підняв з землі хлопця, що вистрибнув з вікна, Джеймса Касла.
Після телефонної розмови Голден почав танцювати з сестричкою під музику з радіо. Після танців Фібі сказала, що вміє наганяти собі температуру: треба сісти, схрестити ноги і думати про щось гаряче. Голден вдав, що сестра дійсно гаряча.
Раптом відчинилися вхідні двері. Голден швидко погасив світло і сховався у шафу. Він почув, як у кімнату ввійшла мати. Вона відразу зрозуміла, що Фібі не спить і спитала, навіщо та курила (у кімнаті був дим, бо Голден курив). Фібі сказала, що спробувала лише раз і викинула сигарету у вікно. Мама сказала, що це дуже погано і вклала дочку спати. Коли вона вийшла, Голден кинувся до Фібі. Він сказав, що мусить йти, поки мама у ванній, а тато слухає новини. Хлопець говорив, що поживе у містера Антоліні. Голден попросив грошей. Фібі мала гроші на різдвяні подарунки, і хлопцеві не дуже хотілося їх брати. Сестра всунула йому в руку 8 доларів. І раптом Голден заплакав. Просто не міг з собою нічого вдіяти. Фібі перелякалась, коли він почав схлипувати. Вона обійняла брата обома руками за шию, він її теж обняв. Потім Голден дістав з кишені свою мисливську шапку й подарував її Фібі. Тоді ще раз пообіцяв їй при нагоді подзвонити й пішов. Вийти з дому виявилося навіть легше, ніж увійти.
24
Квартира в містера та місіс Антоліні на Саттон-плейс була дуже шикарна. Містер Антоліні часто приїздив до дому Голдена, щоб поцікавитись, як його справи, й залишався вечеряти. Тоді він ще не був одружений. Потім, коли він одружився, Голден частенько грав з ним та місіс Антоліні у теніс на Лонг-Айленді. Місіс Антоліні була старша від чоловіка і мала багато грошей.
На вулиці в Голдена запаморочилась голова, тому він мусив взяти таксі до Антоліні, хоч планував іти пішки.
Містер Антоліні привітно зустрів Голдена і почав розпитувати про школу. У хлопця ще не минуло запаморочення, і дуже боліла голова, але він почав розповідати, що не завалив лише англійську. А от на усній мові, де треба було виголошувати промови, його дуже бісило, коли усі вигукували "Збився! Збився!", коли ти відходив від теми. Тоді Голден ще розповів про хлопця, який виголошував промови і розповідав про все на купу. Він теж отримував одиниці.
Місіс Антоліні принесла каву і сказала, що йде спати. Голден випив пів чашки кави і з'їв половинку печива. Містер Антоліні сказав, що два тижні тому зустрічався з батьком Голдена, і той хвилюється за сина. Вчитель сказав, що має таке враження, ніби хлопець падає у якусь страшну-страшну прірву і усіх ненавидить. "…Я ненавиджу зовсім не всіх. Бува, зненавиджу когось, а потім і відійду, — як-от, скажімо, отого Стредлейтера з Пенсі чи отого другого, Роберта Еклі. Бувало, я тих хлопців ненавидів, ніде правди діти, але це ніколи не тривало довго. Ось що я маю на увазі. Потім, коли їх день-два не побачиш – не зайдуть до тебе в кімнату чи не зустрінеш у їдальні, — мені їх уже навіть бракує. Розумієте, якось аж бракувало їх", — сказав Голден.
"Ця прірва, що в неї ти падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той, хто в неї падає, ніколи не відчує і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по-справжньому й не почавши шукати", — говорив Антоліні. А тоді вчитель написав на листочку слова відомого психоаналітика – Вільгельма Штекеля: "Незрілій людині властиво те, що вона прагне благородно вмерти за свою справу, а зрілій – що вона прагне покірно жити задля своєї справи". Антоліні почав переконувати хлопця, що треба вчитися, і що хлопець не перший, у кого поведінка решти людей викликала розгубленість, страх і навіть відразу. Адже дуже багато людей пережили таку саму розгубленість і душевну скруху, що їх оце переживає Голден.
Згодом Антоліні постелив хлопцеві, і той ліг спати. Та раптом Голден прокинувся від того, що на лобі відчув чиюсь руку. То був містер Антоліні. Він сидів у темряві на підлозі біля канапи. Голден подумав, що вчитель якийсь збоченець, і почав швидко збиратися та тікати. "Дивний ти хлопець. Дуже дивний", — говорив учитель. Він пішов за Голденом до дверей, а коли хлопець почав викликати ліфт, став на порозі і сказав, щоб Голден повертався, якщо передумає.
25
Коли Голден вийшов надвір, уже світало. Хлопець поїхав на вокзал і спробував там поспати на лавці. О 9 ранку він прокинувся, голова боліла ще дужче. Він почав роздумувати над тим, чи не повернутися до містера Антоліні.