Хворобливе самолюбство підказувало йому, що Жульєн може стати в сто разів милішим для дітей, ніж він, господар дому.
Пані де Реналь не звернула уваги на похмурий настрій чоловіка, їй спало на думку затриматися у Вер'єрі, і вона заявила, що хоче зробити покупки.
"Пан де Реналь покинув свою дружину в першій же галантерейній крамниці, в яку вона зайшла: йому треба було відвідати декого. Повернувся він ще в похмурішому настрої, бо переконався, що ціле місто цікавиться ним і Жульєном". Усі хотіли знати, чи залишиться Жульєн учителем дітей мера за шістсот франків, "чи перейде на вісімсот — до пана директора притулку". Сам пан Вально прийняв пана де Реналя дуже холодно: "у провінції так рідко трапляються необачні вчинки, що з ними розправляються жорстоко".
Пан Вально був "під владою пана де Реналя, але був активнішим, далеко енергійнішим, ніж той, і, нічим не гребуючи, у все втручався, невпинно до когось ходив, комусь писав... і, ні на що особисто не претендуючи, кінець кінцем похитнув авторитет свого мера в очах церковної влади". Він домігся звільнення старого кюре Шелана, але опинився у цілковитій залежності від старшого вікарія Фрілера, який "давав йому тепер досить дивні доручення".
Пан Вально хотів зберегти за собою керівництво притулком, а тому в боротьбі з мером шукав собі союзників навіть серед лібералів. "Ніколи гонор у боротьбі з найжадібнішою, дріб'язковою прихильністю до грошей не призводив людину до того жалюгідного стану, в якому був пан де Реналь" тепер.
XXIII
Турботи чиновника
"Одразу після обіду вся сім'я виїхала у Вержі, але через день Жульєн знов побачив їх усіх у Вер'єрі". Він помітив, що пані де Реналь щось приховує від нього, адже при його появі часто уривалася розмова. Жульєну здавалося, що вона хоче замінити його іншим коханцем, і "він зробився холодним і стриманим". Та мова між подружжям йшла лише про продаж великого старого будинку.
"Жульєн пішов на торги". Він стояв серед юрби і прислухався до розмов. Якийсь чоловік був готовий дати за будинок вісімсот франків, але право на цей будинок отримав начальник канцелярії префектури пан де Сен-Жіро всього за триста тридцять франків. Усі розуміли, що пан де Сен-Жіро повинен дякувати за це панові Вально, і навіть мер не зміг цьому протидіяти.
"Увечері всі мовчазно сиділи біля каміна..." Раптом пролунав дзвінок, і "в кімнату увійшов дуже гарний пан з пишними чорними баками". Це був славетний італійський співак синьйор Джеронімо, який привіз листа пані де Реналь від її кузена кавалера де Бовезі.
"Веселий неаполітанець вніс несподіване пожвавлення в цей сумний вечір... Він проспівав з пані де Реналь невеликий дует. Потім зачарував усіх різними оповіданнями" про своє навчання в консерваторії і виступи в театрі.
"На другий день пан і пані де Реналь дали синьйору Джеронімо листи, потрібні для того, щоб бути рекомендованим до французького двору". Після його від'їзду Жульєн часто на самоті думав про те, яку роль у житті людини відіграє випадок і добрі знайомства.
Сім'я пана де Реналя покинула ліси Вержі, а порядне товариство Вер'єра продовжувало лихословити про пані де Реналь і Жульєна. Ці чутки дійшли до пана Шелана, який силою свого авторитету намагався переконати юнака виїхати з міста. Пан де Реналь теж відверто поговорив з дружиною. Він зізнався їй, що громадська думка у Вер'єрі якось дивно налаштована, а тому треба зробити так, "щоб Жульєн покинув Вер'єр і вступив до безансонської або діжонської семінарії".
Пані де Реналь була в розпачі. Вона думала про те, що Жульєн покохає іншу і забуде її. Але розставання було неминучим. Жульєн попросив у пана де Реналя рекомендаційні листи, і мер з радості звеличив усі його чесноти.
Пані де Реналь з цієї хвилини могла думати тільки про одне: "Я бачу його востаннє".
XXIV
Велике місто
Жульєн прибув до Безансона — одного з найкрасивіших міст Франції і, перш ніж поховати себе за стінами семінарії, вирішив спочатку оглянути високі стіни, глибокі рови, грізні гармати фортеці, а потім пообідати у кав'ярні.
У просторій залі кав'ярні на двох більярдах ішла гра. Гравці були високі на зріст, з важкою ходою, величезними бакенбардами, в довгих сюртуках. "Ці благородні нащадки стародавнього Бізонтія не розмовляли, а кричали, вдаючи з себе грізних воїнів".
"Дівчина, що сиділа за прилавком, звернула увагу на вродливе обличчя юного провінціала", який сором'язливо стояв на порозі кав'ярні. Вона звернулася до нього, і Жульєн чемно замовив чашку кави з хлібом. Дівчина запросила його сісти за столик біля прилавка, поставила перед ним чашку, цукор і хлібець. "Жульєн замріявся, порівнюючи в думці красу цієї веселої білявої дівчини з деякими хвилюючими спогадами, які раз у раз виникали перед ним".
Красуня Аманда уважно дивилася в очі Жульєна і, здається, зрозуміла причину його ніяковості: він опинився у великому місті без знайомих. Дівчина написала свою адресу на картці і передала її Жульєну, який сказав, що безтямно закохався в неї. "Він цитував зачарованій мадемуазель Аманді "Нову Елоїзу" і був щасливий від власної хоробрості", як раптом "один з її коханців з'явився в дверях кав'ярні".
Він підійшов до прилавка, безцеремонно налив собі склянку горілки і втупився у Жульєна. Юнак "схопився, не тямлячи себе від Люті, але не знав, як почати сварку". Аманда стала між чоловіками і не дала розгорітися сварці.
Нарешті Жульєн пішов. "Він пробув у Безансоні всього кілька годин, а йому вже було за що докоряти собі".
ХХV
Семінарія
"Ще здаля Жульєн побачив на дверях залізний золочений хрест". Семінарія лякала його, вважалася йому земним пеклом, з якого вже не вийти. "Кінец кінцем він наважився подзвонити". Хвилин за десять двері відчинив дуже дивний святенник із зловісним обличчям і мовчки повів юнака до ректора семінарії пана Пірара. У Жульєна шалено калатало серце, підгиналися ноги, "він заплакав би, але не смів". Вони увійшли в теплу кімнату. Біля столу сидів чоловік у зношеній сутані і щось писав. Раптом він підвів голову, і Жульєн "побачив довге обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на лобі, мертвотно блідому. Між цими червоними щоками й білим лобом виблискували маленькі чорні оченята, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезне чоло". Від страху перед цим чоловіком Жульєн раптом знепритомнів. Прийшовши до тями, юнак побачив, що абат Пірар читає листа пана Шелана, в якому той характеризував Жульєна як кмітливу людину.
Пан Пірар звернувся до Жульєна латинською мовою, і юнак достойно витримав екзамен з теології, логіки і Святого Письма, але виявив повне незнання учення отців церкви. Ректор наказав воротарю відвести Жульєна в окрему келію; "це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів, на верхньому поверсі будинку".
ХХVІ
Світ, або те, чого бракує багатію
Вранці Жульєн спізнився до сніданку. Наглядач його суворо вилаяв, та він не виправдовувався, а схрестив руки на грудях і сказав із засмученим виглядом: "Согрішив, преподобний отче".
Семінаристи, яких Жульєн поклав собі розглядати як ворогів, зрозуміли, що цей новенький не новачок у їхній справі.
"Всі перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє дуже обережно", були дуже необачні: духівником він вибрав абата Пірара; показав себе гарним учнем, що в семінарії сприймалося всіма дуже негативно; був мовчазним, а всі думали, що він зарозумілий.
Листи до Жульєна не доходили: їх читав і спалював абат Пірар.
Одного разу до нього приїхав Фуке. Друзі довго розмовляли. І раптом Фуке сказав, що пані де Реналь "вдалася в найглибше благочестя... у найпалкішу побожність".
Приїзд Фуке і розмова з ним навели Жульєна на думку, що з самого початку свого перебування в семінари він тільки те й робив, що помилявся. Він обмірковував кожний крок свого життя, але не дбав про деталі. Безліч дрібних похибок створили йому репутацію "вільнодумця", адже він мислив замість того, щоб сліпо коритись авторитетові. "Відтепер увага Жульєна була завжди насторожі. Він повинен був удавати з себе зовсім іншу людину". Але й після багатьох місяців невпинних зусиль Жульєна його манери зовсім не свідчили про сліпу віру.
Найгрубіші селюки-семінаристи почували повагу до грошей, багатства, до уряду. Спочатку Жульєн їх зневажав, але нарешті відчув жаль: ці хлопці з дитинства знали лише злидні. Вони були переконані, що духовне звання дасть їм можливість добре обідати і мати взимку теплий одяг.
Одного разу Жульєна викликав ректор. У руках абат Пірар тримав гральну карту з адресою Аманди. Жульєн зрозумів, що її викрали донощики абата Кастанеда, заступника ректора. Спокійно витримавши грізний погляд абата Пірара, Жульєн розповів, що це адреса незнайомої жінки, хазяйки кав'ярні, яка пожаліла його і згодилася допомогти.
Усе, що він сказав, було ретельно перевірено. Абат Пірар попередив Жульєна, що зберігати цю адресу — велика необережність, що може зашкодити й через десять років.
XXVII
Перший життєвий досвід
У семінарії Жульєн лишався сам, як човен, покинутий серед океану. "Це була найтяжча пора його життя". На уроках викладачі доводили семінаристам, що уряд — це влада, яку треба поважати самим і вчити паству коритися цій владі. Учні мріяли про одне — дістати прибуткову парафію. Вони розповідали історії про знайомих священиків, які отримували місця підлабузництвом, умінням вчасно догодити. "Жульєн бачив, як з'являється у них ідея другого бога, але бога далеко могутнішого і страшнішого, ніж перший. Цим богом був папа".
Щоб викликати до себе повагу, Жульєн розповів семінаристам все, що знав із книг про папу. Але "їм не сподобалось, що він краще за них викладає їхні власні думки". Вони пліткували про Жульєна, називали його Мартін Лютер.
XXVIII
Процесія
"Хоч як намагався Жульєн прикидатися нікчемним і дурним, він не міг нікому догодити, бо занадто відрізнявся від інших". Тільки викладач риторики абат Ша-Бернар був обманутий готовністю Жульєна "всьому вірити й строїти з себе дурника". Часто після лекції він брав юнака під руку, походжав з ним садом і розповідав про різні соборні прикраси, бо був розпорядником церемоній у соборі.
Якось увечері Жульєна покликали до абата Пірара, який наказав юнакові йти до абата Ша-Бернара, щоб допомогти прикрасити собор до свята.