— А скажи мені, отче, скільки тих бандитів зібралося біля замку?
— Вельмишановний бароне, — відповів блазень, — ім'я їм легіон.
— Скажи мені простою людською мовою, скільки їх, інакше твоя ряса не захистить тебе від мого гніву.
— На жаль, — відповів удаваний монах, — я перелякався. Але думаю, що їх всього, йоменів і мужиків, найменше п'ятсот.
— Що? — вигукнув храмовник, який увійшов до зали. — Так багато ос? Час знищити цю шкідливу зграю. — І, відвівши Фрон-де-Бефа вбік, запитав:
— Ти знаєш цього священика?
— Він тут чужинець із якогось віддаленого монастиря, — сказав Фрон-де-Беф. — Я його не знаю.
— Тоді не говори при ньому надто багато, — сказав храмовник. — Відішли його з письмовим наказом до загону де Брасі, щоб негайно вирушали на допомогу своєму командирові. Тим часом, щоб цей монах нічого не запідозрив, нехай іде до тих саксонських свиней і готує їх до смерті.
— Хай буде так, — сказав Фрон-де-Беф, і наказав одному із слуг відвести Уомбу до приміщення, де утримувались Седрік і Ательстан.
Під час перебування у полоні гнів Седріка не зменшився, а ще більше розпалився. Він ходив взад і вперед з виглядом людини, готової кинутися на ворога або взяти штурмом оточене місто, іноді щось вигукуючи до себе, часом звертаючись до Ательстана, який досить спокійно очікував вирішення їхньої долі, переварюючи щедрий обід, що їм принесли, і не дуже цікавлячись тим, чи довго продовжуватиметься ув'язнення, оскільки він був певен, що все колись закінчується.
— Pax vobiscum, — сказав блазень, увійшовши до зали. — Нехай благословлять вас святий Дунстан, святий Денис і всі інші можливі святі.
— Заходь, — відповів Седрік. — З яким наміром ти прийшов сюди?
— Я прийшов приготувати вас до смерті, — відповів Уомба.
— Неможливо! — вигукнув Седрік. — Хоч які вони зухвалі й жорстокі, вони не наважаться на такий відвертий злочин!
— На жаль, це так, — сказав блазень, — стримати їх, звертаючись до їхньої гуманності, однаково, що намагатися зупинити дикого коня шовковою вуздечкою. Тому згадай, благородний Седріку, і ти також, відважний Ательстану.
— Благородний Седріку, — сказав Ательстан, — не втрачай цієї нагоди. Звільнившись, ти зможеш підняти друзів, щоб врятувати нас, якщо ж залишишся тут, ми всі загинемо.
— А чи є якась можливість організувати порятунок за мурами? — запитав Седрік, дивлячись на Уомбу.
— Чи є можливість! — вигукнув той. — Знай, що одягнувши мою рясу, ти станеш майже генералом. За мурами цього замку чекають біля п'ятисот воїнів, і ще сьогодні вранці я був одним із командирів. Мій ковпак був шоломом, а палиця — жезлом. Тож подивимось, як вони скористаються тим, що виміняли мудру людину на дурня. Боюся, щоб вони не втратили хоробрості, ставши надто розсудливими. Отже, прощавай, господарю, та не ображай бідного Гурта і його Фенгса, а в майбутньому повісь мій блазенський ковпак у холі Ротервуду в пам'ять про те, що я віддав життя за господаря, як вірний... дурень!
Останні слова він виголосив напівжартома, напівсерйозно. На очах у Седріка блищали сльози.
Переказ:
Обмінявшись одягом з Уомбою, Седрік непомітно вибрався із замку.
Зустрівши Чорного Лицаря і Локслі, Седрік сказав, що помітив слабке місце в обороні замку. Це були північні ворота, які погано охоронялися. Локслі вирішив наступати на замок. За допомогою драбини найвправніші серед розбійників Локслі перебралися через мури замку, відкрили ворота. Таким чином, нижній рівень замку був узятий.
Але Фрон-де-Беф не хотів потерпіти поразку.
Під час спроби підло напасти на Чорного Рицаря він був смертельно поранений.
Під час битви підпалили замок, вогонь швидко поширювався, і барон Реджінальд Фрон-де-Беф, опинившись у вогняній пастці, загинув у передсмертній агонії. Пізніше і Моріс де Брасі здався на користь лицаря-переможця.
Бріан де Буа-Гільбер бачив, що замок довго не протримається, тому, забравши Ребекку, ганебно втік до монастиря Святого Храму.
Замок був взятий. Як палаючий смолоскип, він згоряв на тлі вечора...
Нещасний батько Ісак вирушає до монастиря Святого Храму, маючи надію викупити доньку Ребекку, але на щастя, до монастиря прибуває гросмейстер, голова Ордену Храму, який випадково перехоплює листа Ісака, в якому той пропонує храмовникові викуп. Розлючений зрадою чернечим обітницям Тріана де Буа-Гільбера, гросмейстер починає судовий процес. Але друзі-ченці вигороджують храмовника, стверджуючи, що єврейка-чаклунка причарувала Тріана де Буа-Гільбера. Реберці загрожує смерть. Останній раз Бріан де Буа-Гільбер пропонує дівчині втечу з ним, але Ребекка відмовляється.
Тим часом Чорний Рицар та Уомба відправилися на похорон Ательстана, який загинув у битві з сером Бріаном.
Але, насправді, Ательстан дивом уцілів, бо удар противника він заблокував палицею, а розвернувшись, отримав по голові ще удар, тільки не лезом, а плазом, тому й лише втратив свідомість.
Настав день суду Верховного Храму. Всі очікували виходу гросмейстера2...
Цитата:
Нарешті підйомний міст опустився, ворота відчинилися, і з замку виїхав рицар із прапором ордену. Перед ним їхало шестеро трубачів, два рицарі-прецептори й останнім — гросмейстер на чудовому коні. За ним їхав Бріан де Буа-Гільбер у повному спорядженні, але без списа, щита і меча, їх несли услід за Ним два зброєносці. Його обличчя, частково прикрите величезним пером, що спускалося з шолома, відображало шалену боротьбу між пристрастю і нерішучістю. Він був дуже блідий, ніби не спав кілька ночей. Однак сидів на коні вправно, як і належало кращому рицареві ордену храмовників. Загалом вигляд у нього був величний і урочистий. Але щось у його смаглявому обличчі змушувало тих, хто уважно слідкував за подіями, відвертати очі від його постаті.
За ним їхали інші рицарі-храмовники у супроводі зброєносців і пажів, усі вони були в чорному. Потім ішла охорона, також у чорному одязі, а між ними повільно, але без жодних ознак страху, йшла Ребекка. З неї познімали усі прикраси, щоб вона не приховала в них якогось сатанинського амулета, з допомогою якого диявол позбавляє свої жертви можливості визнати провину навіть під тортурами. Проста біла сукня з грубої тканини замінила її східний одяг. Але трималася вона так спокійно і з такою гідністю, що, дивлячись на неї, навіть найзапекліші фанатики не могли не жалкувати, що така прекрасна істота стала вмістилищем зла, найманкою самого диявола.
Досягнувши арени, ця урочиста процесія обійшла її по колу справа наліво і зупинилася. Гросмейстер і ті, хто його супроводжував, за винятком Бріана де Буа Гільбера, спішилися. Нещасну Ребекку відвели до чорного крісла, що стояло поруч з купою хмизу. Побачивши місце, де вона мала померти страшною смертю, дівчина здригнулася і на мить заплющила очі. Губи її рухалися, хоч жодного слова не було чути. За хвилину вона розплющила очі, ще раз подивилася на купу хмизу, ніби хотіла звикнути до неї, і відвернулася.
Тим часом гросмейстер зайняв своє місце. Коли всі інші рицарі посідали, під гучні звуки сурм було оголошено про початок суду. Мальвуазен вийшов наперед і поклав рукавичку Ребекки, як знак виклику, до ніг гросмейстера.
— Доблесний владико і преподобний отче, — промовив він. — Ось тут ви бачите славного рицаря Бріана де Буа-Гільбера, прецегітора ордену святого Храму. Отримавши знак виклику, який я кладу до ваших ніг, він готовий виконати свій обов'язок і зробити все можливе, аби в битві довести, що дівчина-єврейка на ім'я Ребекка — дійсно заслуговує на кару, визначену для неї в статусі нашого священного ордену, і мусить померти як чаклунка. Він готовий до бою, якщо буде ваша воля розпочати його.
— Чи поклявся він, — запитав гросмейстер, — що захищатиме справедливу і почесну справу? Принесіть розп'яття й аналой.
— Преподобний отче, — сказав Мальвуазен, — наш брат вже поклявся. До того ж, він міг і не робити цього, оскільки звинувачена не християнка.
Це пояснення цілком задовольнило гросмейстера на радість Мальвуазена, оскільки той передбачав, що Бріан де Буа-Гільбер міг відмовитися виголошувати цю клятву перед присутніми. Тож, коли всі формальності було виконано, гросмейстер наказав герольдові вийти наперед і почати виконувати свої обов'язки. Зазвучали сурми і, виступивши вперед, герольд голосно оголосив:
— Слухайте, слухайте, слухайте! Ось тут перед вами доблесний рицар, сер Бріан де Буа-Гільбер, готовий битися з будь-яким вільнонародженим рицарем, що захищатиме присутню тут Ребекку за наданим їй правом виставити замість себе воїна-захисника. Якщо такий рицар з'явиться, гросмейстер гарантує йому справедливе суддівство, неупереджений вибір позиції відносно сонця й вітру і всі інші умови, що сприятимуть чесному перебігові двобою.
Знову протрубили сурми, і кілька хвилин тривала тиша.
—Ніхто не з'явився захищати звинувачену, — промовив гросмейстер. Герольде, підійди і запитай, чи вона чекає когось, хто вийде на бій.
Герольд підійшов до крісла, в якому сиділа Ребекка, але раптом Буа-Гільбер також повернув коня і, незважаючи на відчайдушні намагання Мальвуазена затримати його, опинився поруч з нею одночасно з герольдом.
Герольд звернувся до Ребекки зі словами:
— Дівчино, преподобний гросмейстер хоче почути, чи ти чекаєш захисника, який згоден відстоювати твою справу в чесному бою, чи погоджуєшся з висунутим тобі звинуваченням і готова прийняти заслужену кару.
— Скажи гросмейстерові, — відповіла Ребекка, — що я наполягаю на своїй безвинності і не погоджуюся зі звинуваченням. Скажи йому також, що прошу його відкласти час покарання, на скільки це дозволяють правила. Можливо, Бог, який все може, пошле мені визволителя. Коли ж пройде цей час, збудеться його священна воля.
Герольд пішов передати гросмейстерові її слова.
— Боже борони, — промовив Лукас Бомануар, — щоб хтось, будь-то жид чи язичник, міг звинуватити нас у несправедливості. Почекаємо, поки сонце поверне на захід, можливо, з'явиться захисник цієї нещасної жінки. Коли скінчиться день, нехай готується до смерті.
Герольд передав слова гросмейстера Ребецці, вона хитнула головою, схрестила руки на грудях і подивилася на небо, ніби дійсно чекаючи допомоги звідти, оскільки вже не сподівалася отримати її на землі. Раптом просто над вухом вона почула голос Буа-Гільбера.