Може, вона знаходила в ньому якусь далеку подібність до браконьєра Маккара.
Сільвер зростав сам і весь час бачив тільки Аделаїду. Белькочучи по-дитячому, він називав її "тітка Діда", і це ім'я; кінець кінцем, так і лишилося за старою. У Провансі слово "тітка" вживається як ласкаве. Хлопчик почував до бабусі дивну ніжність, змішану з шанобливим страхом. Коли Сільвер був ще зовсім малим і з нею траплялись нервові припадки, він тікав, плачучи, переляканий її конвульсіями і скривленим обличчям; після припадку він боязко повертався, готовий знову тікати, неначе бідолашна стара здатна була вдарити його. Згодом, коли йому було дванадцять років, він мужньо залишався біля неї, пильнуючи, щоб вона не впала з ліжка і не вдарилась. Цілими годинами він тримав її, міцно обнявши, щоб вгамувати судороги.
Ці заховані від чужих очей драми повторювалися щомісяця. Нерухома, мов труп, стара і хлопчик, що в темряві схилився над нею, мовчки чекаючи, поки повернеться до неї життя, являли собою чудну картину глибокого розпачу, від якого краялося серце. Коли тітка Діда опритомнювала, вона насилу підводилася, поправляла на собі одяг й починала прибирати кімнату, ні про що не питаючи у Сільвера. Сама вона нічого не пам'ятала, а дитина з якоїсь інстинктивної обережності уникала розмов, щоб не нагадувати їй про те, що тільки-но було. Ці нервові припадки, що повторювались раз у раз, і прив'язали міцно внука до бабусі. Оскільки вона любила його, нічим не виявляючи своїх почуттів, він теж ставився до неї із прихованою та соромливою любов'ю. Власне кажучи, він був вдячний їй за те, що вона прийняла його до себе й виховала, крім того, він ще вважав бабцю якоюсь незвичайною істотою, яка мучиться від невідомих хвороб і яку треба жаліти й шанувати. В Аделаїді лишилося вже зовсім мало людського; вона була настільки бліда, висохла й нерухома, що Сільвер не насмілювався кинутись до неї, повиснути їй на шиї. Вони жили в сумному мовчанні, під яким десь глибоко в їх душах ховалася безмежна ніжність.
Ця похмура й безрадісна атмосфера, якою з дитинства дихав Сільвер, сприяла формуванню в ньому сильного характеру. Душа його була сповнена високих поривань. Вже з молодих років він був серйозним, вдумливим хлопцем, який уперто прагнув освіти. Він навчився трохи арифметики й граматики в монастирській школі, яку в дванадцять років йому довелося покинути і стати учнем у ремісника. Йому бракувало початкової елементарної освіти, але він прочитав багато книжок, що випадково потрапляли йому до рук і, таким чином, у нього склався досить своєрідний запас знань. Він мав уявлення про найрізноманітніші речі, уявлення неповні; Слабо засвоєні, які він ніколи не міг систематизувати у своїй голові.
Сільвер став учнем столяра.
Юнакові були неприємні грубі витівки товаришів. Він вважав за краще читати, сушити собі голову над якоюсь простою геометричною задачею. Переклавши на свого внука деякі господарські турботи, тітка Діда вже й з хати не виходила і цуралася своїх родичів. Іноді юнак замислювався, як це вона, живучи так близько від своїх дітей, не бачить їх, а вони намагаються зовсім не згадувати про матір, ніби вона вже померла. І Сільвер став ще більше її любити, любити за себе і за них. А коли йому часом спадала невиразна думка про те, що тітка Діда спокутує якісь гріхи, то хлопець вважав, що він і народився на те, щоб усе їй простити.
Така палка і зосереджена голова цілком природно повинна була захопитись республіканськими ідеями. Уночі у своїй комірчині Сільвер читав і перечитував том Руссо, який він знайшов у сусіда-лахмітника серед старих замків; книжка не давала йому спати до самого ранку. Його полонила мрія знедолених, мрія про загальне щастя всіх людей; слова: "свобода, рівність, братерство" звучали в його вухах, мов урочистий дзвін...
Та ось Сільвер зустрів М'єтту; він спочатку бачив у ній друга, а потім — радість і мету свого життя. Увечері, в комірчині, що була йому спальнею, повісивши лампу в головах над складаним ліжком, він брав з полиці, що висіла над ним, перший-ліпший том і починав із побожністю читати. На кожній сторінці вкритої пилом книжки він знаходив М'єтту. Якщо мова йшла про якусь молоду дівчину або згадувалося взагалі вродливе її доброчесне створіння, він неодмінно ставив на її місце свою кохану; себе він також вводив у дію. Якщо Сільвер читав роман, то наприкінці він здобував М'єтту або ж вмирав разом з нею. Коли ж це був якийсь політичний памфлет або трактат з політичної економії, — а такі книги йому подобалися більше, ніж романи, бо, як і всі напівосвічені люди, він прагнув до серйозного читання, — йому вдавалось залучити М'єтту й до цих страшенно нудних теорій, яких часто сам навіть не розумів; він вважав, що в такий спосіб він випробовує своє серце, розвиває здатність любити М'єтту, коли вони одружаться. У своїх найфантастичніших мріях Сільвер завжди відводив місце М'єтті. Ця чиста ніжність захистила його від впливу деяких непристойних повістей XVIII століття про любов, що випадково потрапили йому до рук.
Переказ:
Сільвер разом з коханою М'єттою вливається у загін повсталих робітників,
Антуан Маккар, якого вважають своїм серед пролетаріїв, домовляється з П'єром Ругоном про заманювання в пастку республіканців, серед яких і його племінник Сільвер. Зрада коштувала 800 франків, що мав сплатити П'єр,
Цитата:
Плассан знову побачив, як тихими вулицями, залитими місячним світлом, у тіні, понад будинками, прокрадались озброєні люди. Коли загін зібрався перед ратушею, Маккар, пильно приглядаючись, чи немає десь засідки, сміливо наблизився до воріт. Він постукав і,, коли швейцар, який вже про все знав, спитав, чого їм треба, Антуан накинувся на нього з такими лютими погрозами, що той, удаючи, ніби страшенно перелякався, поспішив відчинити ворота. Обидві їх половини стали повільно розсуватись, розкриваючи зловісну зяючу пащу. Тоді Маккар голосно вигукнув:
— Вперед, друзі!
Це був сигнал. Маккар швидко, відскочив убік. І в ту мить, як республіканці кинулися вперед, назустріч їм з темноти двору з гуркотом вирвався цілий сніп полум'я і град куль. Ворота вивергали смерть. Національні гвардійці, роздратовані чеканням, поспішаючи позбутись того страшного кошмару, що оповив їх у цьому похмурому дворі, поспіхом дали залп. Постріли спалахнули так яскраво, що Маккар добре розглядів. Ругона, який у когось цілився. Антуанові здалося, що дуло рушниці дивиться просто на нього; він раптом згадав, як недавно почервоніла Фелісіте, і кинувся тікати бурмочучи:
— Досить дурня клеїти! Цей шахрай ще вб'є мене! Він винен мені вісімсот франків!
Аполитічний лікар Паскаль був серед повсталих.
Надвечір Сільвер зустрівся віч-на-віч із своїм кузеном, лікарем Паскалем, Вчений йшов із загоном, розмовляючи з робітниками, які з пошаною ставились до нього. Він спочатку намагався відвернути їх од боротьби, але потім, мабуть, переконаний їхніми словами, сказав, посміхаючись, як співчуваюча, стороння людина:
— Може, ваша правда, друзі. Що ж, боріться, а я тут для того, щоб лагодити вам руки й ноги.
Вранці він спокійно заходився збирати на шляху камінчики й рослини. Він страшенно жалкував, що не взяв із собою геологічний молоток і ботанічну коробку. Його кишені були вщерть наповнені камінчиками, а з сумки з інструментами, яку він тримав під пахвою, звисали пучки довгих трав.
— Стій! Це ти, мій хлопчику! — вигукнув він, побачивши Сільвера. — А мені здавалось, що я тут сам з цілої нашої родини.
Останні слова він вимовив з якоюсь іронією, щиро глузуючи з підступів батька і дядька Антуана. Сільвер дуже зрадів цій зустрічі з двоюрідним братом; лікар, єдиний з усіх Ругонів, тиснув йому руку під час зустрічей і виявляв щиру прихильність до нього. Побачивши, що Паскаль весь вкритий пилом після походу, юнак вирішив, що лікар справді приєднався до республіканців; він щиро зрадів і з юнацьким запалом почав говорити про права народу, про його святу справу та безперечну перемогу. Паскаль, посміхаючись, слухав його і з зацікавленням стежив за жестами й пристрасною грою його обличчя; він ніби вивчав Сільвера, анатомував його ентузіазм, стараючись дізнатись, що ховається за цим благородним запалом.
— Який же ти завзятий! Який завзятий! Та ти ж справжній внук своєї бабки!
Переказ:
Під час бою вбивають М'єтту, Сільвера з іншими повсталими беруть у полон і ведуть старим кладовищем.
Цитата:
Юнак підвів голову. Вони вже дійшли до кінця проходу. Він помітив могильну плиту й здригнувся. М'єтта мала рацію: ця плита призначена для неї. "Тут спочиває Марія... що померла...". Вона померла, камінь накрив її. Тоді, втрачаючи останні сили, він сперся на холодну, наче зледенілу плиту; який теплий був цей камінь, коли вони цілими вечорами просиджували на ньому! Вона приходила з цього боку; вона стерла краєчок плити, стрибаючи на неї, коли перелазила через мур. У цьому сліді залишилось щось від її істоти, від її гнучкого тіла. Сільвер навіть подумав, що всі ці речі мають якесь фатальне значення для нього, що цей камінь для того й лежить тут, щоб він міг померти на ньому, на тому місці, де він кохав.
Ренгад зарядив пістолети.
Вмерти! Вмерти! Ця думка про смерть захоплювала Сільвера. Виходить, саме сюди його й вів довгий білий шлях,, що спускається з Сен-Рура до Плассана. Якби він це знав, то йшов би швидше. Вмерти на цій плиті, вмерти у глибині вузького проходу, вдихаючи повітря, в якому ще вчувався подих М'єтти! Ніколи Сільвер не міг і мріяти про таку втіху в своєму горі. Небо змилостивилось над ним. І він чекав з якоюсь дивною посмішкою.
Заплющивши очі, Сільвер чув, як мерці пристрасно кличуть його. У пітьмі він бачив тільки М'єтту, яка лежала під деревами, вкрита прапором; її мертві очі дивилися в небо. Ренгад вистрілив, і всьому настав край: череп юнака розколовся, наче великий стиглий гранат; Сільвер упав обличчям на плиту, припавши устами до того місця, на яке звичайно стрибала М'єтта, до того місця, на якому вона залишила частину своєї істоти...
А тим часом у Ругонів увечері, за десертом, серед теплих випарів над столом, заставленим рештками обіду, лунав голосний сміх гостей. Нарешті Ругони приєдналися до всіх багачів! Їхня жадоба, підсилена тридцятирічним стримуванням прагнень, вишкірила гострі зуби.