Вона намагалася не всміхатись.
— Такого страхіття твій батько не вчинив би, — сказала вона.
— Так, — погодився Йозеф, — такого страхіття він не вчинив би, але вчинив щось доволі страшне.
— Ходімо,— мовила Маріанна,— розкажеш, мені в машині, вже скоро п'ята, і їм доведеться чекати на нас. Коли б у мене був дідусь, я б не примушувала його чекати, а якби ще він був такий, як твій, я б для нього зробила все.
— А для мого батька? — спитав Йозеф.
— Я його ще не знаю, — відповіла вона. — Ходімо. І не ховай голову в пісок, скажи йому про це, як тільки трапиться нагода. Ходімо.
Вона потягла його за руку, він підвівся і, коли сів у машину, знов обняв її за плечі.
Переказ:
Далі очима Шрелли автор дивиться на відновлене післявоєнне життя Німеччини, переосмислює Божі заповіді, згадує минуле, бачить, що такі, як Нерлінгер, влаштовують собі комфортне життя при будь-якій владі.
Цитата:
Шрелла, всміхаючись, сперся на іржаве поруччя. Потім обернувся і злякано завмер: він не знав, що будують новий міст. Нетлінгер також не сказав йому про це. Міст широко розлігся над Нижньою гаванню, темно-зелені бики його стриміли саме там, де колись був Трішлерів дім. Тінь від мосту падала на набережну, де раніше стояв заїзд для матросів, а посеред річки величезна крицева брама вела в порожнечу.
Батькові найбільше подобалося працювати в Трішлеровій пивниці, обслуговувати матросів та їхніх дружин, що довгими літніми вечорами сиділи в садку на червоних стільцях. Алоїз, Едіт і він вудили рибу в гавані. Там він, за своїм дитячим рахунком часу, відчув вічність і нескінченність, про які досі знав тільки з рядків віршів. На другому березі вечорами дзвонили дзвони собору Святого Северина, звістуючи мир і надію. Едіт руками відтворювала в повітрі рухи поплавців, що стрибали на воді, не тільки руки, а й стегна, все її тіло рухалося в лад тим поплавцям. І ні в кого з них не клювала жодна рибина.
Батько подавав жовте пиво з білою піною, на обличчі в нього проступало більше лагідності, ніж затятості, і, радісно всміхаючись, він відмовлявся від чайових, бо всі люди брати.
— Брати! Брати! — лунав його голос літнього надвечір'я, і розважні матроси всміхалися, а їхні впевнені в собі дружини похитували головами, дивуючись із такого дитячого захвату, але плескали в долоні, бо всі вони були брати й сестри.
Шрелла повільно спустився, вниз і пішов уздовж гавані, де іржаві понтони й човни чекали на скупників брухту. Увійшовши в зелену тінь від мосту, він побачив серед річки крани, що ревно вантажили на баржі уламки старого мосту. Брухт скреготав і здавлювався під тягарем усе нових уламків, які лягали на нього зверху. Шрелла знайшов помпезні сходи й відчув, що широкі східці спонукають, його ступати врочистим кроком. Порожня, чиста автострада з моторошною впевненістю вела до річки, де щити зі схрещеними кістками й велетенськими черепами, чорними на білому тлі, зводили нанівець ту впевненість. Шлях на захід перепиняли щити зі словом СМЕРТЬ, СМЕРТЬ, а за схід дорога вела в безмежне море лискучої бурякової гички.
Шрелла пішов далі, проліз між словом СМЕРТЬ і схрещеними кістками, поминув бараки будівельників, утихомирив нічного сторожа, що почав був схвильовано вимахувати руками, але опустив їх, заспокоєний його усмішкою. Дійшовши до самого краю набережної, Шрелла побачив бруси загорож, на яких висіли уламки бетону, — вони вже п'ятнадцять років після вибуху засвідчували тут високу якість німецької криці. По той бік річки, за порожньою крицевою брамою, дорога знов вела повз майданчик для гри в гольф у безмежне море лискучої бурякової гички.
Кав'ярня "Бельв'ю". Алея вздовж берега. Праворуч спортивні майданчики, де грали в бейсбол. Бейсбол. М'яч, якого забив Роберт, і кулі, які вони штовхали киями в голландській пивниці, червоні на зеленому полі, білі на зеленому полі, монотонна музика куль, що звучала майже як григоріанська літургія. Фігури, що їх утворювали кулі, немов сувора поезія, без кінця вичаровувана з зеленого сукна. Ніколи не приймай причастя буйвола, покірно терпи муки, паси ягнят моїх на майданчиках у передмісті, де грають у бейсбол, на Груфельштрасе й на Модесгасе, на околицях англійських міст і за Ґратами в'язниці паси ягнят моїх, хоча би де вони тобі трапилися, навіть коли вони тільки й уміють, що читати Гельдерліна і Тракля, тільки те й роблять, що п'ятнадцять років пишуть на класній дошці: "Я в'яжу, я в'язав, я в'язатиму, я в'язав би", — а тим часом Нетлігерові діти грають у бадмінтон на добре доглянутому моріжку — все-таки найкраще вміють доглядати його англійці, — сам він лежить у гарному шезлонзі, а його гарна, доглянута, дуже добре доглянута дружина гукає його з тераси: "Може, додати тобі в цитриновий напій краплю джину?" І він відповідає: "Додай, але велику краплю!" І дружина, весело захихотівши, захоплена його дотепністю, додає йому в напій велику краплю джину...
Він йшов далі порожньою чистою дорогою, до моря лискучої гички. Речей у нього не було ніяких, руки він заклав у кишені, а дрібні гроші, які там були, кинув на дорогу: "для Гензеля і Гретель". Після смерті Едіт і батька, після смерті Ферді поштові листівки стали для нього єдино прийнятним способом підтримувати зв'язок із життям. "Я живу добре, любий Роберте, сподіваюся, що в тебе також усе гаразд. Передай вітання від мене моїм небозі й небожеві, яких я не знаю, і твоєму батькові". Двадцять сім слів, надто багато. Треба скоротити листа: "Я живу добре, сподіваюся, ти також, вітай Рут, Йозефа, свого батька". Одинадцять слів, і їх вистачило, щоб сказати те саме. То навіщо їздити туди, тиснути руки, цілий тиждень не відмінювати: "Я в'яжу, я в'язав, я в'язатиму"? Тільки для того, щоб побачити, що Нетлінгер не змінився, Груфельштрасе не змінилася, а рук пані Трішлер уже немає?.."
Переказ:
Сестра і брат — Рут і Йозеф Фемелі — разом із Маріанною перед родинним святом ідуть на екскурсію до давньоримських дитячих гробниць, де серед розмов, що точаться навкруг відбудови та зруйнування будівель, знов постає питання: чим займатиметься Йозеф, династійний архітектор, — руйнуватиме, відбудовуватиме старе чи будуватиме нове? Ця розмова має алегоричне значення. Крім того, поступово розкривається таємниця, чому архітектор Роберт Фемель із якимсь незрозумілим ентузіазмом взявся за висаджування в повітря зруйнованих війною старих будівель.
Цитата:
— Нам треба поспішати, — сказала Рут, — уже за десять хвилин сьома, не випадає, щоб вони чекали на нас.
— За дві хвилини ми будемо там, — відповів Йозеф. — І прийдемо саме вчасно. В підземеллі тхнуло тиньком. Навіть сьогодні я не можу ніде дітися від цього запаху. І бетоном також. Між іншим, ви знаєте, що ті гробниці були відкриті завдяки батьковій пристрасті до висаджування в повітря будівель? Коли висадили стару вартівню, під нею завалилося склепіння й відкрився вхід до тієї порохняви внизу. Отже, хай живе динаміт... До речі, тобі сподобався наш новий дядько, Рут? У тобі озвався голос крові, коли ти побачила його?
— Ні, — мовила Рут, — голос крові в мені не озвався, але, по-моєму, він приємний, тільки трохи сухуватий і якийсь безпорадний... Він житиме в нас?
— Може, й у нас, — відповів Йозеф. — Ми теж там житимемо, Маріанно?
— Ти хочеш перебратися в місто?
— Так, — сказав Йозеф, — вивчатиму статику, щоб потім працювати в поважній батьковій конторі. Чи тобі подобається мій намір?
Вони перетнули людну вулицю й пішли тихішою. Маріанна зупинилася перед якоюсь вітриною, звільнившись від Йозефової руки й відвівши руку Рут, і витерла хусточкою сльози, Рут пригладила волосся і обсмикала светра.
— Чи ми досить ошатні? — спитала вона. — Я б не хотіла засмутити дідуся.
— Ви досить ошатні, — заспокоїв їх Йозеф. — То як, подобається тобі мій план, Маріанно?
— Мені не байдуже, що ти робитимеш, — відповіла вона. — Вивчати статику — добре діло, хтозна тільки, як ти думаєш застосовувати свої знання.
— Я ще не знаю, чи будуватиму, чи висаджуватиму будівлі в повітря, — мовив Йозеф.
— Динаміт уже напевне застарів, — сказала Рут. — Я переконана, що тепер є якісь кращі засоби. Ти пам'ятаєш, як радів батько, коли йому ще дозволяли висаджувати зруйновані будівлі? Власне, він зробився такий поважний аж тоді, коли вже не стало чого висаджувати... А яке враження він справив на тебе, Маріанно? Він тобі сподобався?
— Дуже сподобався, — відповіла Маріанна. — Я думала, що він гірший, холодніший, і трохи боялася його, поки знала тільки з розмов, а тепер мені здається, що якраз боятися його зовсім не треба. Може, вам буде смішно, але біля нього я почуваю себе в безпеці.
Йозефові й Рут не було смішно. Вони взяли Маріанну всередину й пішли далі. Перед дверима кав'ярні "Кронер" вони зупинилися, й дівчата ще раз оглянули себе в дзеркальних шибках дверей, запнутих зсередини зеленим шовком, ще раз пригладили волосся. Потім Йозеф, усміхаючись, відчинив перед ними двері.
— Боже, яка я голодна, — сказала Рут. — Але дідусь напевне замовив нам щось смачне.
Пані Кронер, піднявши руки вгору, рушила їм назустріч зеленою доріжкою повз накриті зеленими обрусами столи. Її сріблясті коси розкуйовдились, у водявих очах блищала волога, голос тремтів від невдаваного хвилювання, — весь її вигляд свідчив, що сталося якесь лихо.
— То ви ще нічого не знаєте? — спитала вона.
— Ні, — відповів Йозеф.— А що таке?
— Мабуть, сталося щось страшне. Ваша бабуся скасувала свято... зателефонувала кілька хвилин тому. На вас чекають у "Принді Генріхові", у двісті дванадцятому номері. Я не тільки глибоко схвильована, а й дуже розчарована, пане Фемедю, навіть, скажу вам щиро, була б ображена, якби не вважала, що бабуся мала на це якісь поважні підстави. Звичайно ж, для клієнта, що ось уже п'ятдесят років, вірніше, п'ятдесят один рік відвідує нашу кав'ярню, ми приготували сюрприз, мистецький витвір... ну, та я вам його покажу. І що я скажу представникам преси й радіо, які з'являться сюди десь о дев'ятій, коли мало скінчитися святкування в родинному колі? Що я їм скажу?
— І бабуся не пояснила вам, чому скасувала свято?
— Сказала, що нездужає... не знаю, що малося на увазі... може, е-е-е... хронічна недуга вашої бабусі?
— Ми нічого не знаємо, — сказав Йозеф.