— Як я рада, що ти вмієш бути стриманим! Ніколи не забувай про два правила, головні для людини: не брехати і бути вірним своєму слову".
"О, яка ти добра, мамо! От ти ніколи в житті не брехала! Я певен".
"Ні, мій любий Ернесте, іноді я брехала. Я зраджувала своє слово, але за обставин, які сильніші від усіх законів. Послухай, Ернесте, ти вже великий і розумний хлопчик і ти, звісно, помічаєш, що твій батько відштовхує мене, нехтує моїми турботами, і це дуже несправедливо, адже ти знаєш, як я його люблю". "Знаю, мамо". "Бідолашний мій синочку,— провадила графиня, заливаючися слізьми, — це злі люди в усьому винні, вони обмовили мене перед твоїм батьком, вони хочуть нас розлучити, бо вони заздрісні й жадібні. Вони хочуть забрати в нас наше багатство і привласнити його. Якби твій батько був здоровий, незлагода між нами скоро б минула; він вислухав би мене, він добрий, він любить мене, він зрозумів би свою помилку. Але його розум потьмарився від хвороби, й упередження проти мене перетворилися в нього на нав'язливу думку, на божевілля. І твій батько раптом став віддавати тобі перевагу перед іншими дітьми — хіба це не доказ, що з головою у нього не все гаразд? Ти ж не помічав, щоб до хвороби він менше любив Поліну або Жоржа, ніж тебе? У нього тепер бувають химерні забаганки. Любов до тебе могла навіяти йому думку дати тобі якийсь дивний наказ. Ти ж не захочеш розорити своїх брата й сестру, мій ангеле, не допустиш, щоб твоя мати, як жебрачка, вимолювала шматок хліба? Скажи мені, що він тобі доручив..."
"А-а..." — закричав граф, розчахнувши двері.
Він стояв на порозі майже голий, висохлий, худий, мов скелет. Його здушений крик приголомшив графиню, і вона заціпеніла від жаху. Цей виснажений, блідий чоловік здався їй вихідцем із могили.
"Ви все моє життя отруїли горем, а тепер і померти не даєте спокійно, ви хочете занапастити душу мого сина, зробити з нього людину зіпсуту!" — кривав він слабким, хрипким голосом.
Графиня кинулася до ніг умираючого, в цю мить майже страшного — так спотворило обличчя графа останнє в його житті хвилювання; вона заливалася слізьми.
"Змилуйтеся! Змилуйтеся!" — стогнала вона.
"А ви мене милували? — запитав він. — Я дозволив вам розтринькати весь ваш статок, а тепер ви хочете розтринькати й мій, розорити мого сина!"
"Ну, гаразд, не жалійте мене, губіть! Дітей пошкодуйте! — благала вона.— Накажіть, і я піду в монастир, там звікую своє вдовине життя. Я підкорюся вам, я все зроблю, що ви накажете, аби спокутувати свою провину перед вами. Але діти! Хай хоч вони будуть щасливі! О діти, Діти!"
"У мене тільки одна дитина", — відповів граф, у розпачі простягши кощаву руку до сина.
"Простіть! Я так розкаююсь, так розкаююсь!.." — кричала графиня, обіймаючи вологі від смертного поту ноги чоловіка.
Вона похлиналася риданнями, і з її зсудомленого горла вихоплювалися тільки нерозбірливі, незв'язні слова.
"Як ви смієте говорити про каяття після того, що тільки-но сказали Ернестові? — мовив умираючий і відштовхнув графиню ногою, вона впала на підлогу. — Від вас віє холодом, — додав він з якоюсь моторошною байдужістю в голосі. — Ви були поганою дочкою, поганою дружиною, ви будете поганою матір'ю..."
Нещасна жінка зомліла. Вмираючий дістався до постелі, ліг і через кілька годин знепритомнів. Прийшли священики й причастили його. Опівночі він помер. Вранішня розмова з дружиною забрала його останні сили. Я приїхав уночі разом з Гобсеком. Завдяки безладу, що панував у домі, ми без труднощів пройшли в невеличку вітальню, суміжну із спальнею небіжчика. Там ми побачили трьох заплаканих дітей; з ними були два священики, які залишилися провести ніч біля покійника. Ернест підійшов до мене і сказав, що мати захотіла побути сама в кімнаті графа.
"Не заходьте туди! — сказав він, і мене привели в захват його тон і жест, який супроводжував ці слова — Вона молиться!"
Гобсек засміявся притаманним йому безгучним сміхом. А я був надто схвильований глибиною почуттів, які відбилися на юному обличчі Ернеста, щоб розділити іронію старого скнари. Коли хлопець побачив, що ми все-таки прямуємо до дверей, він підбіг до них, притиснувся до шпарки й закричав: "Мамо, до тебе прийшли оті лихі люди!"
Гобсек відкинув малого, наче пір'їнку, і відчинив двері. Яке видовище постало перед нашими очима! У кімнаті був справжній розгром. Графиня стояла посеред розкиданого повсюди одягу небіжчика, паперів, зібганого жужмом ганчір'я і розгублено дивилася на нас блискучими очима, розпатлана, з виразом розпачу на обличчі. Страшно було бачити такий хаос біля смертного ложа. Не встиг граф випустити дух, як його дружина повиламувала з письмового столу всі шухляди, порозбивала усі скриньки, порізала портфелі — килим навколо неї був усіяний клаптями паперу та уламками дерева, її зухвалі руки обнишпорили геть усе. Мабуть, спочатку її пошуки були марними, та її схвильована поза наштовхнула мене на думку, що зрештою їй пощастило виявити таємничі документи. Я глянув на ліжко, і чуття, яке розвинулося в мене завдяки моїй практиці, підказало мені, що тут сталося. Труп графа лежав ницьма, майже втиснутий між ліжком і. стіною, зневажливо відкинутий, як один з тих конвертів, що валялися на підлозі, бо й він тепер був лише порожньою, нікому не потрібною оболонкою. Заклякле тіло з неприродно розкинутими руками й ногами застигло в безглуздій і моторошній позі. Очевидно, вмираючий ховав зустрічну розписку під подушкою, немовби прагнув у такий спосіб уберегти її до останньої своєї хвилини. Графиня розгадала намір свого чоловіка, який, власне, неважко було збагнути з останнього конвульсійного жесту руки, зі скоцюрблених мертвих пальців. Подушка лежала на підлозі, й на ній іще виднівся слід жіночого черевичка. А під ногами графині я побачив роздертий пакет із гербовими печатями графа. Я швидко підняв пакет і прочитав напис, який свідчив, що вміст пакета належало передати мені. Я подивився на графиню пильним, проникливим і суворим поглядом — так слідчий дивиться на допитуваного злочинця.
Полум'я в каміні пожирало аркуші паперу. Почувши, що ми прийшли, графиня кинула їх у вогонь, бо уже в перших рядках документа прочитала імена своїх молодших дітей і подумала, що знищує заповіт, який позбавляв їх спадку — тоді як, за моєю настійною вимогою, спадок їм було там забезпечено. Стривожене сумління, мимовільний жах перед вчиненим злочином затьмарили графині розум. Побачивши, що її спіймано на гарячому, вона, можливо, вже уявила себе на ешафоті й відчула, як її таврують розжареним залізом. Важко дихаючи і втупившись у нас нестямним поглядом, вона чекала наших перших слів.
"Ви розорили своїх дітей, — сказав я, вихопивши з каміна клапоть паперу, який ще не встиг згоріти. — Ці документи забезпечували їм спадщину".
Рот у графині перекосився, здавалося, її от-от розіб'є параліч.
"Хе-хе!" — проскрипів Гобсек, і цей його вигук нагадав мені скрегіт мідного коника, коли його пересувають по мармуровій підставці.
Після короткої мовчанки старий сказав мені спокійнісіньким тоном.
"Чи не хочете ви навіяти графині думку, що я незаконний володар майна, яке продав мені граф? Від цієї хвилини його дім належить мені".
Мене наче обухом по голові вдарили — такий я був приголомшений. Графиня перехопила здивований погляд, який я кинув на лихваря.
"Добродію, добродію..." — бурмотіла вона, не знаходячи інших слів.
"У вас фідеїкоміс?" — запитав я в Гобсека.
"Можливо".
"Ви хочете скористатися із злочину графині?"
"А чом би й ні?"
Я рушив до виходу, а графиня опустилася на стілець біля ложа покійника і залилася гіркими слізьми, Гобсек вийшов за мною. Коли ми опинилися на вулиці, я звернув у протилежний бік, але він наздогнав мене, подивився на мене, як тільки він умів дивитись, поглядом, що проникав у душу, і сердито викрикнув своїм тоненьким голоском:
"Ти що, судити мене збираєшся?"
Від того дня ми бачилися рідко. Гобсек здав будинок графа в найми. Літо він проводив у його маєтках, жив там великим паном, по-хазяйському будував ферми, лагодив млини та дороги, саджав дерева. Якось я зустрівся з ним на одній з алей Тюїльрі.
"Графиня живе героїчним життям, — сказав я йому. — Вона цілком присвятила себе дітям, дала їм чудову освіту та виховання, її старший син — чарівний юнак..."
"Можливо".
"Невже ви не відчуваєте, що зобов'язані допомогти Ернестові?"
"Допомогти Ернестові? — вигукнув Гобсск. — Ні, ні! Нещастя — найкращий учитель. У біді він пізнає ціну грошам, ціну людям — і чоловікам, і жінкам. Хай він . поплаває по хвилях паризького моря! А коли він стане добрим лоцманом, ми його й капітаном зробимо".
Я розлучився з Гобсеком, не бажаючи вдумуватись у прихований зміст його слів. Хоча мати вселила молодому графові де Ресто відразу до мене і він не мав наміру звертатися до мене за порадою, минулого тижня я все ж таки пішов до Гобсека — розповісти йому, що Ернест закоханий у Каміллу, й поквапити його, щоб він швидше виконав свої зобов'язання, адже молодий граф ось-ось мав досягти повноліття. Старий лежав у постелі, він був хворий, і одужати йому вже не судилося. Мені він сказав, що дасть відповідь, коли підведеться на ноги і зможе зайнятися справами. Очевидно, поки в ньому жевріла бодай іскра життя, він не бажав віддавати найменшої частки своїх багатств — це єдине імовірне пояснення.
Та ось минулого понеділка Гобсек прислав по мене інваліда, і той сказав, увійшовши до мого кабінету:
"Їдьмо скоріше, пане Дервіль, хазяїн останні рахунки підбиває. Пожовтів, як лимон, хоче з вами поговорити. Смерть уже схопила його за горлянку — хрипить, ось-ось дух випустить".
Увійшовши до кімнати вмираючого, я побачив, що він стоїть навколішки біля каміна, в якому, проте, не горів вогонь, а тільки лежала величезна купа попелу. Гобсек сповз із ліжка й дорачкував до каміна, але повзти назад у нього вже не було сили й не вистачило голосу покликати на допомогу.
"Мій старий друже, — сказав я, допомігши йому підвестись і дійти до ліжка, — вам холодно, чому ви не звеліли затопити камін?"
"Мені не холодно, — відповів він. — Не треба топити камін, не треба! Я йду звідси, голубе, — вів він далі, і кинувши на мене уже згаслий, холодний погляд. — Куди йду — не знаю, але вже не повернуся.