Генрік Ібсен — Ляльковий дім (скорочено)

Хельмер трохи глузує з цих слів: "маленька Нора" говорить про "дослідження". Нора не звертає уваги на кепкування, розпитує далі про результати. Ранк запевняє, що більшого він не очікував, бо результат його дослідження — впевненість. Тому він і вирішив погуляти сьогодні. Нора розуміє, на що натякає Ранк. Запитує, чи доктор любить маскаради, і як вони одягнуться наступного разу. Ранк говорить, що Норі личить маскарадний костюм "улюбленки щастя", а він одягне шапку-невидимку. Потім Ранк просить у Хельмера сигару і дякує "за вогник". Прощається. Хельмер скоромовкою говорить "прощай, прощай, друже", а Нора бажає "спокійного сну" і просить побажати їй те ж саме. Ранк дивується, проте бажає. Хельмер дістає ключі і йде до поштової скриньки: він хоче забрати листи, бо назавтра не буде місця для ранкових газет. Він помічає, що хтось намагався відчинити скриньку. Нора запевняє, що то діти. Хельмер дістає листи і помічає зверху дві візитні картки доктора, на кожній з них стоїть чорний хрест. Нора пояснює, що то означає. Хельмер шкодує, що Ранка більше не буде з ними, бо "він, його страждання, його самотність" створювали певне "тло" "яскравому, як сонце щастю" Хельмерів. Та навіть на такі шкодування Хельмер довго не здатен, він заспокоює себе, що "так краще", тепер ніхто не заважатиме їхньому "щастю". Як би йому хотілося, аби Норі загрожувала справжня небезпека, тоді він показав би, на що здатен, каже Хельмер. Нора ледве стримується, вона твердо і рішуче пропонує чоловікові прочитати листи. Та Хельмер не має наміру працювати, він хоче побути з Норою, "у неї". Навіть знаючи, що друг помирає? (запитує Нора). Хельмер погоджується: у їхні прекрасні стосунки втрутилося "щось негарне", "думка про смерть", "треба звільнитися від цього", забути. Хельмер йде у свій кабінет. Нора загортається у чорну шаль і збирається йти з дому: вона вирішила кинутися у воду. Цієї ж миті Хельмер з листом у руці виходить з кабінету, запитує, чи знає Нора, що там написано. Знає, відповідає Нора і хоче йти. Хельмер, схопивши її, затримує. Нора намагається вирватись, просить не рятувати її. Хельмер відсахнувся: не відразу він повірив, що у листі написано правду. Нора каже, що кохала його, тому і пішла на цей крок. Хай не відкручується, говорить Хельмер, а відповідає: чи усвідомлює вона, що наробила. Нора пильно дивиться на чоловіка: тільки тепер вона починає розуміти, що Хельмер не слухає її. Він товче своє: яке страшне пробудження, вісім років він жив з лицеміркою, гірше із злочинницею, не знав, над якою прірвою стоїть; звичайно, він міг би таке очікувати, бо Нора сприйняла легковажні принципи свого батька. Так от як вона віддячила за те, що він заради неї подивився "крізь пальці" на "справу батька"! Нора не відриваючись дивиться на Хельмера. Але той і не думає зупинитися у своїх звинуваченнях: вона згубила його щастя, його майбутнє, він тепер не зможе "навіть пискнути" у руках Крогстада. Нора каже, що коли її не стане, він звільниться. "Який мені буде толк від того, що тебе не буде на світі... Ще. подумають, що за твоєю спиною стояв я сам, що я тебе навчив... Справу треба замовчати... Ти залишишся у домі... але дітей не маєш права виховувати... Треба рятувати уламки, декорум". Цю палку промову перериває дзвінок у двері. Хельмер відверто лякається, Нора не рушить . з місця. Служанка приносить лист від Крогстада до Нори. Хельмер забирає того листа і читає сам. Нора чекає. Нарешті Хельмер радісно викрикує, що він врятований. Нора запитує, а вона? Звісно і вона, говорить Хельмер: Крогстад повернув боргові зобов'язання. Хельмер розриває документ на шматочки і кидає в піч: тепер не лишилося й сліду. Чому ж "маленька Нора не радіє, що все скінчилося". Він вже простив її, адже розуміє, що вона вчинила те через велике кохання до нього. Вона не винна, що не розібралася у засобах, коли рятувала його, хай не думає про слова, що вирвалися у перші хвилини. Нора дякує за те "пробачення" і виходить з кімнати. Хельмер запитує, куди ж вона. Нора відповідає, що їй треба зняти маскарадний костюм. Хельмер залишається під дверима її кімнати і знов викладає свій погляд на події. "Спробуй заспокоїтися, бідна пташка... у мене широкі крила, аби прикрити тебе... все піде по-старому, мені не доведеться довго повторювати тобі, що я простив... чоловіку солодко усвідомлювати, що він простив дружину... від того вона стає і дружиною і дитиною його... я буду і твоєю волею і твоєю совістю". Виходить Нора. Вона пропонує Хельмеру сісти, бо має до нього довгу розмову. Той не розуміє її: за вісім років подружнього життя вони ніколи не розмовляли серйозно. У тім-то й справа, каже Нора, що він ніколи не розумів її, а вона ніколи не розуміла ні себе, ні його, тільки цього вечора вона дещо зрозуміла. У своєму житті вона любила більше всіх двох людей — батька і чоловіка, але їх ніколи не цікавили її погляди. Вона була дочкою-лялькою, потім дружиною-лялькою, її "кормили, поїли, одягали", а її справа була розважати. Вона ніколи не була щаслива, "тільки весела". Діти, яких вона народила, стали її "ляльками". Вона не готова виховувати дітей, бо не виховала навіть себе. Тепер вона зрозуміла, що Хельмер не зможе їй допомогти виконати це завдання. Їй треба залишитися одній, щоб розібратися у собі і у світі, в якому вона живе, бо її вже не задовольняє те, що говорить більшість, що пишуть у книжках. Хельмер запитує, невже релігія не дає їй відповіді на такі питання, не вказує ясно на її місце і призначення у сім'ї. Нора відповідає, що й тут їй треба розібратися, бо вона не знає толком, що таке релігія, тільки зі слів пастора. Вона хоче перевірити: чи правду говорив пастор, чи може то бути її правдою. Не знає Нора і що таке совість; бо їй совість підказує, що жінка має право пощадити вмираючого батька, врятувати життя чоловіку, а закони визнають такі дії злочинними. Тому вона повинна вирішити, хто ж правий — суспільство чи вона. Через те Нора хоче залишити дім Хельмера. Той не вірить, що вона зважилася на таке. Невже Нора більше його не кохає? Як не прикро це визнати, але він втратив права на її кохання, вона побачила, що він зовсім не той, за кого вона його багато років визнавала. Вісім років подружнього життя вона чекала чуда: вона була певна, що Хельмер, довідавшись про фальсифікований підпис її батька, візьме всю провину на себе, аби цього не трапилося, вона й хотіла покінчити життя самогубством. А він перелякався, не за неї, за себе. Коли страх пройшов, він вирішив вдати, що нічого взагалі не було. Тієї миті вона й зрозуміла, що прожила вісім років із чужим чоловіком і прижила від нього трьох дітей. Хельмер розуміє, що між ним і Норою лягла безодня. Невже ніщо не зможе заповнити її, у нього вистачить сили стати іншим, запевняє він. Нора говорить, що "ляльку" треба у нього забрати, тоді, можливо, він і зміниться. Нора віддає Хельмеру його обручку, забирає свою. Залишає ключі, все рівно прислуга краще, ніж вона, знає, що і як у домі. З дітьми не прощається, вона знає: зараз вони у кращих руках, ніж її. Нора певна: буде згадувати і цей дім, і дітей, і Хельмера, але нічого не хоче брати від нього, бо він став їй чужим. Невже назавжди, запитує Хельмер. Нора говорить, що треба аби трапилось чудо: він і вона повинні змінитися, і стати справжнім подружжям. Нора йде. Хельмер у відчаї. Потім з надією говорить: "Чудо з чудес?!". Чути, як грюкнули ворота.