Проте він не втримався від спокуси оглянути і понюхати плід, перед тим як сховати. Ох, ліпше би він цього не робив: зненацька хлопця охопила страхітлива спрага та голод і ним оволоділо пристрасне бажання скуштувати забороненого плоду. Диґорі похапцем сховав його до кишені.
Хлопчик саме повернувся, аби рушити назад до воріт, та закляк, мов громом уражений. Він був не сам! За кілька ярдів од нього стояла чаклунка! Вона якраз викинула геть недогризок яблука, яким щойно ласувала. Дивно, але сік яблука був доволі темним і жахливою плямою розплився навколо її рота. Диґорі одразу здогадався, що чаклунка перелізла через мур. Вона виглядала дужчою і величнішою, ніж будь-коли, і навіть, можна сказати, тріумфувала, проте обличчя її було крейдяно білим.
Диґорі щодуху помчав до поріг, та чаклунка метнулася за ним. Як тільки він вискочив назовні, брама сама по собі зачинилася. Це дало змогу хлопцеві відірватися від переслідування, але ненадовго. Поки він добігав до друзів і гукав до них злітати, чаклунка наздогнала його. Вона сказала, що все знає. Бо підслухала розмову дітей під час ночівлі. Чаклунка переконувала хлопця нести плід з дерева не леву, а мамі, яка помирає. Чаклунка розповіла, що яблуко – це плід молодості, життя, тепер вона не постаріє і не помре, бо з'їла його. Чаклунка майже переконала Диґорі, а тоді сказала, що він може не брати з собою назад оте мале дівчисько (чаклунка ж не знала, що Поллі може вибратися звідси за допомогою своїх перстенів). Тоді хлопчик виявив: все, про що говорила чаклунка, насправді було фальшивим і облесливим.
Упродовж усієї суперечки Поллі не наважувалася зронити і слова, адже це не її мама помирала. Діти скочили на коня і піднялись уже так високо, що не чули чаклунки. Згодом вона подалася на північ.
Мандрівники легко добралися до Нарнії ще до настання ночі. Всю дорогу Диґорі мовчав, а друзі боялися його рухати. Він був дуже сумний і досі сумнівався, чи правильно вчинив. Коли прибули назад, хлопчик підійшов просто до Аслана, подав йому яблуко і промовив: "Я приніс Вам яблуко, яке Ви хотіли, сер".
РОЗДІЛ 14. САДЖЕННЯ ДЕРЕВА
Хлопець виявив, що цього разу може дивитися левові просто у вічі. Тепер Диґорі забув про свої клопоти і почувався цілком задоволеним. Аслан сказав, що саме хлопчик має посадити Дерево, яке повинно стати захистом для Нарнії. Хлопчик кинув яблуко біля річки, туди, де пухкіший ґрунт. Від ріки долинув легкий сплеск, коли яблуко впало у багно. Після цього усі продовжили коронацію короля Нарнії Френка та Гелен, його королеви. Діти щойно тепер зауважили подружню пару. Обоє були зодягнені у дивовижно гарні шати. За наказом лева з'явилися гноми і викували з золота чудові корони, які Аслан поклав на голови короля і королеви.
Золото для корон взяли з одного з чотирьох дерев, які росли поряд, гілки були чи то зв'язані докупи, чи, може, просто крони переплелися між собою. І між тими деревами сидів… дядько Ендрю. Повернемось трохи назад: коли підливання привело його до тями, він виявив, що промок до нитки, вкопаний вище колін. Чоловік почав пронизливо верещати та завивати. Звірі, звісно, відкопали дядька, він спробував було накивати п'ятами, але тієї ж миті хобот слона гнучкою петлею обхопив його і повернув назад. Тепер усі розуміли, що дядька Ендрю необхідно десь надійно сховати, аж доки в Аслана з'явиться нагода підійти, подивитися і сказати, що з ним робити. Ось тому вони злагодили навколо нього таку собі клітку. Звірі нарекли дядька Ендрю йменням Бренді, бо саме це слово він уживав найчастіше. Йому приносили горіхи, грушки, яблука та банани, і він влаштував собі непогану вечерю.
Поллі попросила Аслана заспокоїти дядька, та лев сказав, що чоловік з власної волі зробився нездатним розуміти його голос, він чує лише вуркіт та рик. Проте Аслан дихнув на дядька, і той заснув, звільнившись на декілька годин від усіх мук і жахів, яких сам на себе накликав.
За цей час виросло дерево. Воно виросло швидко і безшумно, коли всі були поглинуті коронацією. Срібні яблука виглядали з-під кожного листочка. Лев наказав мешканцям Нарнії охороняти Дерево. Доки воно буятиме цвітом, чаклунка не повернеться в Нарнію. Вона не насмілиться наблизитися до Дерева й на сотню миль, бо ці пахощі, які є радістю, життям і здоров'ям, для неї обернуться у смерть, жахіття та відчай.
Диґорі сказав Аслану, що чаклунка з'їла одне яблуко з того дерева. Лев розповів, що чаклунка матиме тепер вічну молодість і незламну силу, але коли у тебе зле серце, нескінченні дні є лише нескінченним нещастям, і чаклунка вже починає це розуміти. Аслан також знав, що чаклунка спокушала хлопчика. Лев пояснив, що яблуко вилікувало б маму, але не для хлопчикової чи маминої радості. Настав би день, коли вони обоє зрозуміли б, що краще було померти у тій хворобі. Диґорі мовчав, бо сльози душили його: він уже відмовився від будь-яких сподівань урятувати маму. Та лев знову заговорив. Він сказав, що біда сталася б через украдене яблуко, але тепер усе по-іншому, і Диґорі може взяти яблуко з цього Дерева. Хлопчик зірвав яблуко і поклав до кишені. Потім спитав Аслана, чи можна повернутися додому.
РОЗДІЛ 15. КІНЕЦЬ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ ТА ПОЧАТОК УСІХ ІНШИХ
Навіть не використовуючи перстенів, бо з ними був Аслан, діти з дядьком опинилися у Лісі поміж Світами. Дядько Ендрю лежав, похропуючи, на траві. Аслан сказав ще про дві речі: попередження та наказ. Діти побачили, що калюжа, яка вела до Черну, уже висохла. Той світ загинув, і це мало бути попередженням для світу дітей, бо він стає все більш гіршим. А наказом лева було відібрати у дядька перстені і сховати їх так, аби ніхто більше не зміг ними скористатися.
Наступної хвилі всі троє (дядько Ендрю нарешті пробудився) провалилися у Лондон. Вони стояли на бруківці перед вхідними дверима будинку Кеттерлі і, якщо не згадувати чаклунки, коня та візника, все було таким самим, яким вони його покинули: вуличний ліхтар без верхівки, уламки кеба і натовп. Народ усе ще жваво обговорював недавні події. Поліціянт приходив до тями. Диґорі зрозумів, що вся пригода не зайняла і хвилини.
Велика група людей несамовито розшукувала Джейдіс та коня. Ніхто не звертав уваги на дітей, бо ніхто й не бачив, як вони зникли і повернулися сюди. Діти без труднощів та зайвої метушні запхали дядька Ендрю в дім ще до того, як хтось устиг поставити бодай якесь питання. Дядько Ендрю випередив їх і рвучко гайнув по сходах угору. Та побіг він не на горище, а до пляшки, щоб випити алкоголю. Пан Ендрю одразу зник у своїй спальні і замкнув за собою двері. Невдовзі вийшов перебраний у домашній халат і попрямував у ванну.
Диґорі попросив поллі забрати решту перстенів, а сам пішов до мами. Він тихенько зайшов до маминої кімнати і вийняв із кишені Яблуко Життя. Яблуко яріло і відкидало дивовижні лелітки на стелю. Воно було таке запахуще, ніби вікно кімнати розчахнули просто у небеса. Диґорі обчистив яблуко від шкірки, розрізав і шматочок за шматочком подав мамі. Навіть іще не доївши, вона усміхнулася, відкинула голову на подушку і заснула справжнім, природним, солодким сном. Хлопчик нахилився, тихесенько поцілував її і навшпиньках вийшов із кімнати, забравши зі собою недогризок яблука.
Того вечора Диґорі закопав недогризок яблука у садку за будинком.
Наступного ранку прийшов лікар і був просто вражений тим, що жінка почала одужувати. Згодом хлопчик зустрівся з Поллі. Вони закопали перстені там, де Диґорі закопав учора качан від яблука
Через тиждень після цієї події стало цілком очевидно, що мама Диґорі одужує. Ще за два тижні вона вже сиділа у садку. А за місяць Мейбл уже грала з сином і Поллі.
Десь за шість тижнів цього чудового життя прийшов довгий лист від тата Диґорі з Індії, який містив у собі найкращі новини. Старий двоюрідний дід Керк помер, а це означало, що тепер тато став дуже заможним. Тато готувався подати у відставку і назавжди повернутися з Індії додому. І величезний будинок на селі, про який Диґорі чув усе своє життя, але ніколи не бачив, тепер переходив до них.
Поллі та Диґорі назавжди залишилися великими друзями, і дівчинка приїздила до нього гостювати у їхній чудовий будинок майже на кожні свята.
У Нарнії звірі проживали у великому мирі та радості. Король Френк та королева Гелен, а також їхні діти щасливо жили у Нарнії. Їхні сини одружувалися з німфами, а дочки – з лісовими та річковими богами. Ліхтар, який чаклунка, сама того не знаючи, посадила, світив день і ніч у лісі Нарнії, отож місце, де він виріс, назвали Ліхтарною Пущею. Коли ж сотні років по тому інша дитина з нашого світу потрапила в Нарнію серед снігової ночі, той самісінький ліхтар зустрів її привітним сяйвом. А ця пригода, до речі, була пов'язана з іншою.
Було це так. Прутик від яблука, яке Диґорі посадив у садку за будинком, виріс у чудове дерево. Дерево рясно родило яблука. Коли Диґорі досягнув зрілого віку і став видатним ученим, професором та відомим у свій час мандрівником, старий будинок Кеттерлі перейшов до нього. Тоді всією Південною Англією пронісся шторм страшної сили, який і повалив дерево. Диґорі не зміг його відживити, тому порізав на дрова, а з решти змайстрував шафу для одягу, яку перевіз у той великий будинок на селі. І хоча не він, то хтось інший таки відкрив для себе чудодійні властивості шафи. Це було початком усіх теперішніх та прийдешніх відносин поміж Нарнією і нашим світом, про які Ви зможете дізнатися з інших книжок.
Коли Диґорі та його домочадці переїхали жити у великий сільський будинок, то взяли дядька Ендрю до себе. Ніколи більше у своєму житті старий не пробував займатися Магією, але часто розповідав про красуню Джейдіс.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу