Пані де Реналь хотіла вразити коханця костюмом. "Вона замовила йому повну форму, зброю, кашкет — все потрібне для почесного вартового" не у Вер'єрі, а чомусь у Безансоні.
"Король хотів відвідати мощі святого Климента, що зберігаються в Бре-ле-О, за милю від Вер'єра". Новий кюре не хотів допустити присутності на церемонії опального Пана Шелана, і панові де Реналю довелося доводити кюре, що короля супроводжує маркіз де ла Моль, який "уже тридцять років знає абата Шелана". Якщо він дізнається про опалу Шелана, то сам піде до будиночку старого. Усе закінчилося тим, що Шелану відправили запрошення "взяти участь в урочистій церемонії". Пан Шелан зажадав, щоб Жульєн супроводжував його як іподиякон.
З раннього ранку у неділю вулиці Вер'єра наповнилися тисячами городян і селян. Десь о третій годині загули всі дзвони: король вступив на територію департаменту. Почесна варта рушила. "Усі милувалися блискучими мундирами, кожен пізнавав чи то родича, чи то приятеля". У дев'ятій лаві першим їхав "дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку ніхто не міг впізнати". Раптом хтось вигукнув, що це син тесляра Сореля, і в натовпі зчинився переполох. "Всі одноголосно висловлювали обурення мером, особливо ліберали", що в почесну варту призначено "майстрового", "гувернера", "мужицьке поріддя".
Тим часом Жульєн почував себе найщасливішою людиною у світі. "Він уявляв себе ад'ютантом Наполеона, що мчитьв атаку на ворожу батарею".
Його величність мав після обіду вирушити на поклоніння мощам святого Климента. Жульєн, зітхаючи, переодягся у свій старенький чорний костюм, сів на коня і через кілька хвилин опинився в Бре-ле-О. Навколо відбудованого під час Реставрації старого абатства товпилася десятитисячна юрба. Святу реліквію мав показати королю молодий єпископ агдський, племінник пана де ла Моля. "Але зараз цього єпископа ніде не могли знайти". Зухвалі лакеї єпископа не пустили до нього навіть пана Шелана, який був ректором капітулу Бре-ле-О і "мав привілей входити в усякий час до. єпископа своєї церкви".
"Горда Жульєнова натура обурилася із зухвалості лакеїв ". Він так рішуче кинувся в келію, де був єпископ, що слуги не посміли зупинити його. Жульєн побачив молодого єпископа у похмурій залі перед великим дзеркалом, "Правою рукою він поважно роздавав благословення в бік дзеркала". Тільки пізніше Жульєн зрозумів, що єпископ, який був старшим за нього на шість чи вісім років, просто вчився роздавати благословення.
Жульєн, як особа, приставлена до абата Шелана, ніс балдахін для короля і був за шість кроків від його величності під час молитви перед вівтарем у маленькій каплиці.
Після служби пан де ла Моль наказав роздати селянам десять тисяч пляшок вина. Перед від'їздом король відвідав дім мера.
XIX
Мислити — значить страждати
Прибираючи в кімнаті, де гостював пан де ла Моль, Жульєн знайшов листа, що написав до маркіза пан де Шолен. Це було прохання дати йому місце завідувача вер'єрською лотерейною конторою.
Цей лист показував Жульєну шлях, яким йому треба йти.
Через тиждень після від'їзду короля від пересудів, смішних пліток, об'єктами яких були король, єпископ, маркіз де ла Моль, бідолаха Муаро, який упав з коня перед каретою короля, "залишились тільки балачки про непристойну безсоромність, з якою "пропхнули" в лави почесної варти отого Жульєна Сореля, сина тесляра".
Сім'я мера повернулася до Вержі, а невдовзі тяжко захворів найменший хлопчик, Станіслав-Ксав'є. "Пані де Реналь раптом пройняли жорстокі докори сумління". Вона стала дорікати собі за кохання до Жульєна, вважаючи, що це Боже покарання за злочин перелюбу. Вона довела себе до того, що готова була зізнатися чоловікові у своєму гріховному коханні до гувернера. І ніякі розумні докази Жульєна не тільки не заспокоювали, а навпаки, дратували її. Юнак розумів її стан і любив ще більше за те, що вона все-таки кохала його, навіть думаючи, що цим убиває свого сина. Пані де Реналь хотіла своїми стражданнями і відмовою від кохання покаятися перед Богом, але сльози і вмовляння Жульєна змінили її рішення розповісти все чоловікові.
Станіслав став помалу одужувати, і щастя закоханих "відтепер стало піднесеним, а полум'я, що сушило їх, запалало ще сильніше. Вони віддавались безумним поривам... Тепер їхнє щастя іноді нагадувало злочин".
Одного дня Еліза пішла у Вер'єр і зустріла пана Вально, що був дуже сердитий на Жульєна. Саме від покоївки пан Вально дізнався образливу для себе новину: найблискучіша у окрузі жінка, "якій він протягом шести років виявляв стільки уваги", і всі це бачили, "взяла собі в коханці отого ремісника, що вдає із себе гувернера".
Того ж вечора пан де Реналь одержав анонімного листа, "в якому найдокладиіше сповіщали про те, що відбувається в його домі".
XX
Анонімні листи
Жульєн бачив, як пан де Реналь читав листа, люто поглядаючи на гувернера, а тому вирішив, що сьогодні йому не слід зустрічатися з коханкою. А ранком він отримав записку, в якій пані де Реналь писала про своє кохання і про свої підозри щодо автора анонімки: це був пан Вально. Щоб відвести від себе підозру, вона пропонувала Жульєну написати ще один анонімний лист, уже на її адресу, в якому було б сказано, що "автор" знає про її гріх і пропонує назавжди порвати з селюком. Цей лист мав бути написаний на папері пана Вально.
Потім пані де Реналь віддасть цього листа чоловікові і переконає його, що це пан Вально мститься їй за нелюбов і відразу до нього.
За її хитромудрим планом Жульєн повинен був виїхати у Вер'єр, влаштуватися там, заприятелювати з усіма, навіть з лібералами. Нехай у Вер'єрі думають, що він "має намір влаштуватися гувернером у пана Вально чи в когось іншого". Пані де Реналь була впевнена, що її чоловік ставитиметься до Жульєна так, "як йому вкаже громадська думка".
ХХІ
Діалог із владарем
Цілу годину Жульєн майстрував анонімного листа. Пані де Реналь просто, рішуче взяла його, поцілувала дітей і швидко пішла. Жульєн був вражений величним спокоєм своєї коханки.
Пан де Реналь, отримавши анонімний лист, зазнав страшного потрясіння. Він тепер боявся зізнатися самому собі, що зовсім не має друзів, з якими міг би порадитись. Фалькоса і Дюкро, друзів дитинства, він відштовхнув від себе своєю пихатістю у 1814 році. "Вони були не з дворян, і він захотів покласти край тонові рівності, який встановився між ними з дитячих років".
У його душі бушувала буря. Він розумів, що більше не знайде собі такої розумної, красивої і багатої дружини, як Луїза. Якщо у сім'ї мера спалахне сварка, то з нього сміятиметься все місто. Але ж і прощати зраду не можна.
Після багатьох годин вагань пан де Реналь вийшов у сад і раптом на алеї зустрів ту, якій нещодавно бажав смерті. Його дружина йшла з церкви. Вона подала йому листа. "Оцю мерзоту, — сказала вона, — мені передав... якийсь підозрілий суб'єкт. Я вимагаю від вас одного: щоб ви негайно відіслали до батька цього пана Жульєна".
Пан де Реналь люто зібгав цей лист і мовчки широкими кроками пішов геть. Пізніше між подружжям відбулася розмова, після якої пан де Реналь, повіривши у невинність дружини, дав Жульєну відпустку з умовою, що той поїде у Вер'єр.
ХХІІ
Так діяли у 1830 році
Пан де Реналь наказав Жульєну жити в домі пана Шелана. На третій день перебування до абата приїхав пан суперпрефект де Можірон, який довго вихваляв скромність напіврозжалуваного гувернера, а потім запропонував йому назавжди покинути роботу в пана де Реналя і перейти до одного урядовця виховувати його дітей. Жульєн дипломатично висловив свою вдячність за пропозицію, багато говорив про свою повагу до пана мера і до вер'єрського товариства. "Жодному ще міністрові-балакунові не вдавалося наговорити так багато слів, не сказавши при цьому так мало". Суперпрефект так і не добився від Жульєна чогось певного.
Пізніше Жульєну передали запрошення на обід до пана Вально. Він, виявляючи шанобливість, прийшов раніше і "застав цю значну особу перед купою папок із справами. Густі чорні баки, неймовірна шевелюра, феска... величезна люлька, вишивані туфлі, масивні золоті ланцюжки..." викликали у Жульєна бажання віддубасити палицею цього провінційного грошового туза.
На обіді були збирач податків, акцизний інспектор, жандармський офіцер, двоє чи троє урядовців з дружинами, кілька багатих лібералів. Приймала гостей дружина Вально, одна з найзнатніших дам у Вер'єрі. "У неї було грубе мужоподібне обличчя, яке вона заради урочистого випадку густо нарум'янила..." Жульєн згадав про красу і вишуканість пані де Реналь. Слуги в пишних лівреях наливали дороге вино, а Жульєну спало на думку, що тут, за стіною, сидять голодні мешканці притулку. "Незважаючи на все лицемірство, до якого він так часто вдавався, він відчув, як в нього по щоці скотилася велика сльоза". Він думав про прекрасні часи панування Наполеона, коли люди завойовували щастя в боях і боролися з підлотою. Та його мрії перебив один з гостей, який попросив Жульєна продемонструвати знання з латинської мови. Жульєн проказав напам'ять уривки з Нового Завіту, перекладав латинські фрази. Гості аплодували і захоплено перешіптувалися. Обід закінчився, і перш ніж піти, "Жульєн отримав чотири чи п'ять запрошень на обід".
У їдальні підпиті гості ще говорили про чудові здібності Жульєна, а він уже попрощався. Вийшовши за ворота, Жульєн із задоволенням вдихнув свіже повітря. "Ну й компанія! — думав він. — Хай би вони дали мені навіть половину того, що крадуть, я все одно не згодився б із ними жити".
Проте він став модним і, виконуючи наказ пані де Реналь, мусив ще кілька разів бути присутнім на подібних обідах. "Серед юрби цих нових для нього людей Жульєн знайшов, як йому здалося, одну чесну людину: то був математик, на ім'я Ґро, якого вважали якобінцем".
Жульєн був дуже обережний у висловлюваннях, виконував усі накази пані де Реналь, але дуже скучав за коханкою. Та ось одного ранку вона приїхала до нього разом з дітьми. Це була безмежно щаслива, хоч і коротка зустріч. Жульєн слухав щебетання дітей, дивувався ніжності їхніх голосів, простоті і благородству в усій їхній поведінці "і відчував потребу очистити свою уяву від усіх цих вульгарних манер, гидких вчинків і думок, серед яких змушений був існувати у Вер'єрі".
Пан де Реналь був незадоволений радісним настроєм сім'ї за його відсутності.