"А теперішня твоя ввічливість, — подумав він, — ще гірша за колишню брутальність. Ти так само завзято, як колись кидав мені в обличчя бейсбольний м'яч, тепер лізеш мені у вічі зі своєю запальничкою".
— Коли Роберта можна спіймати? — спитав він.
— Мабуть, аж у понеділок, мені не вдалося з'ясувати, куди він поїхав після обіду. Його батько й дочка теж поїхали. Але, може, сьогодні ввечері ти застанеш його вдома або завтра о пів на десяту в готелі "Принц Генріх", він там щодня грає в більярд від пів на десяту до одинадцятої. Вони хоч поводилися з тобою по-людському у в'язниці?
— Так, — відповів Шрелла, — були ввічливі.
— Якщо тобі потрібні гроші, скажи мені. З тим, що в тебе є, не розженешся.
— Дякую, до понеділка мені вистачить, а тоді я матиму гроші.
— Чого ти повернувся? — тихо спитав Нетлінгер.
Шрелла, мружачись і прикусивши спідню губу, як давно колись, глянув на нього. В правій руці в нього була сигарета, в лівій капелюх. Він довго дивився на Нетлінгера й чекав, так само даремно чекав того, чого прагнув ось уже більше як двадцять років: ненависті, такої ненависті, що вилилася б у дію. Якби він міг дати ворогові ляпаса або штурхана ногою в зад і крикнути: "Свинюко, підла свинюко!" Він заздрив людям, здатним на такі прості почуття, але сам не міг ударити його в це кругле обличчя, на якому проступала збентежена усмішка, дати йому штурхана. Нетлінгер підставляв йому на сходах у школі ногу — він котився униз, дужки окулярів уганялися йому в пипки вух, — нападав на нього, коли він ішов додому, затягав його в під'їзди й бив, шмагав гарапником з колючого дроту, Роберта і його, допитував, на ньому лежить вина за смерть, Ферді — і він рятував Едіт, випустив Роберта.
Шрелла перевів очі з Нетлінгера на привозкальний майдан, ти кишів людьми. Сонячне суботнє надвечір'я, таксі, які чекають на пасажирів, і продавці морозива, які чекають на покупців, бої в бузкових лівреях, що несуть валізи слідом за гостями, сірий, величний фасад собору Святого Северина, готель "Принц Генріх", кав'ярня "Кронер". Він злякався, коли Нетлінгер раптом кинувся в юрму, вимахуючи руками, і закричав:
— Панно Рут! Панно Рут!..
За хвилю він вернувся й похитав головою.
— Ти бачив ту дівчину, — спитав він, — у зеленій шапочці й рожевому светрі? Дуже гарна, кожному впадає в око... Це Робертова дочка. Я не догнав її, а то б вона сказала нам, де його знайти. Шкода... То ти не бачив її?
— Ні, — тихо мовив Шрелла. — Дочка Едіт?
— Звичайно, — сказав Нетлінгер, — твоя небога. Ото не пощастило...
Переказ:
Йозеф, онук Генріха і син Роберта Фемеля, молодий архітектор, зустрічається зі своєю дівчиною Маріанною, розповідає про батька, хоче більше довідатися і про минуле своєї коханої, яку називає "ягнятком".
Цитата:
— Зі мною? Ти справді хочеш знати, що було зі мною?
В мене кидали бомби, але не влучили в мене, хоч бомби були великі, а я дуже мала. Люди в бомбосховищі пхали мені в рот різні ласощі, а бомби все падали, і жодна не влучила в мене, я лише чула, як вони вибухали й скалки, розлітаючись, шурхотіли в пітьмі, як шурхотять крильми птахи, і хтось заспівав у бомбосховищі: "Крізь темінь линуть дикі гуси". Мій батько був високий на зріст, чорнявий і гарний. Він носив брунатний мундир із золотим шитвом, на поясі в нього висів кинджал, що поблискував сріблом. Він вистрілив собі в рот. Не знаю, чи ти коли бачив людину, що вистрілила собі в рот. Не бачив, правда ж? Ну, то дякуй богові, що він уберіг тебе від такого видовища, Він лежав на килимі, і кров текла по турецькому візерунку, по смірнському візерунку — так, любий мій, по справжньому смірнському візерунку. А мати моя була білява, висока, вона носила синій мундир і елегантний капелюшок, тільки не мала кинджала на поясі. У мене був ще маленький братик, багато менший за мене, також білявий, той братик висів, погойдуючись, над дверима з конопляною мотузкою на шиї, і я сміялася, сміялася ще й тоді, коли мати накинула й мені мотузку на шию, мурмочучи сама до себе: "Він так наказав". Але тієї миті зайшов якийсь чоловік, без мундира, без золотого шитва і без кинджала, в нього був тільки пістолет у руці, і він спрямував його на мою матір, вихопив мене з її рук, і я заплакала, бо вже мала мотузку на шиї і хотіла погратися в ту гру, в яку грався над дверима мій маленький братик, у гру, що звалася: "Він так наказав". Але чоловік затулив мені долонею рота, поніс мене сходами вниз, зняв мені мотузку з шиї і посадовив мене на вантажну машину...
Йозеф спробував відвести її руки від своїх очей, але вона міцно притисла їх і спитала:
— Ти не хочеш почути, що було далі?
— Хочу, — відповів він.
— То не розплющуй очей і дай мені закурити.
— Тут, у лісі?
— Так, тут, у лісі.
— Візьми сигарету в кишені сорочки.
Йозеф відчув, як вона, затуляючи правою рукою йому очі, лівою розстібнула кишеню на його сорочці й витягла з неї пачку сигарет та сірники.
— Я й тобі дам закурити, — сказала вона. — Тут, у лісі.
Мені тоді якраз минув п'ятий рік і я була така мила дитина, що мене навіть на машині розпещували, пхали мені в рот ласощі, а коли зупинялися на перепочинок, мили милом. По машині стріляли з гармат і з кулеметів, але не влучили в нас. Ми їхали довго, я добре не знаю, скільки, але напевне менше, як два тижні. А коли зупинялися на ніч, то чоловік, що не дав мені погратися в гру "Він так наказав", брав мене з машини, загортав у ковдру і клав біля себе на сіно, на солому, а часом на ліжко й казав: "Зви мене татом". Я не знала, що таке "тато", бо на того чоловіка в гарному мундирі завжди казала "папо". Та потім навчилася казати "тату", так я звала тринадцять років чоловіка, що не дав мені погратися в ту гру. Тепер я мала ліжко, ковдру й матір. Вона була сувора, але любила мене, і я прожила дев'ять років у їхньому чистому будинку. Коли я пішла до школи, священик сказав: "Гляньте, хто в нас тепер є — справжня, справжнісінька маленька язичниця". Всі діти засміялися, бо вони не були язичниками, а священик додав: "Але ми швидко зробимо з нашої маленької язичниці, з нашого милого ягнятка маленьку християнку". І вони зробили з мене християнку. Ягнятко було слухняне й щасливе, танцювало, скакало на одній нозі, грало в м'яча, стрибало через мотузку й дуже любило своїх батьків. А потім настав день, коли в школі було пролито трохи сліз, виголошено кілька напутніх промов, кілька разів нагадано, що переступлено важливий поріг у житі, і ягнятко пішло в науку до кравчині. Воно вчилося там вправно орудувати голкою і ниткою, а мати вчила його прибирати, пекти й варити, і всі люди в селі казали: "Ну, ця колись вийде за принца, більше ніхто їй не до пари". Та одного дня в село приїхала дуже велика й дуже чорна машина, яку вів бородатий чоловік. Машина спинилася на сільському майдані, і чоловік спитав, не вилазячи з неї; "Скажіть, будь ласка, де живуть Шміци?" Люди відповіли йому: "Шміців у нас багато, котрі вам потрібні?" Чоловік за кермом сказав: "Ті, що мають дочку-приймачку". Тоді люди пояснили йому: "Ну, то вам потрібен Едуард Шміц, він живе он там, бачите, зразу за кузнею, та хата, що перед нею росте самшит". Чоловік подякував і поїхав далі, а всі люди пішли за ним, бо до Едуарда Шміца від сільського майдану було не більше, як п'ятдесят кроків. Я сиділа в кухні й перебирала салат. Я любила цю роботу: обрізала листя салату, погане викидала, а гарне клала в друшляк, де його набиралася ціла купа, чистого й зеленого. Мати саме сказала мені: "Не журися цим, Маріанно, хлопці не винні, що вони стають такі в тринадцять-чотирнадцять років, а деякі вже й у дванадцять, природа вимагає свого, з нею не так легко боротися". — "Я не тому журюся", — мовила я. "А чому?" — спитала мати, і я відповіла їй: "Я згадую свого брата, як він висів над дверима, а я сміялася, бо не знала який то був жах... А він же був нехрещений". Не встигла мати щось сказати на це, як двері відчинилися — ми не почули, як у них постукали, — і я зразу впізнала її. Вона була така сама білява й висока і носила елегантний капелюшок, тільки вже не мала синього мундира. Вона кинулась до мене, розгорнула обійми і сказала: "Ти — моя Маріанна... Хіба голос крові нічого тобі не каже?" На мить ніж завмер у моїй руці, тоді я обрізала ще один листок салату й відповіла: "Ні, голос крові нічого мені не каже" — "Я твоя мати", — мовила вона. "Ні, — заперечила я, — ось моя мати. Мене звуть Маріанна Шміц. — Помовчавши хвилю, я додала: — "Він так наказав", і ви накинули мені зашморг на шию, шановна пані". Кравчиня навчила мене, що таким жінкам треба казати "шановна пані".
Вона кричала, плакала і пробувала обняти мене, але я тримала ножа перед грудьми гостряком уперед. Вона говорила про гімназію і університет, кричала і плакала, але я вибігла через задні двері на город, а звідти полем примчала до священика й розповіла йому все. Він сказав: "Вона твоя мати, природне право — це природне право, і поки ти не станеш повнолітньою, закон на її боці. Погані справи". Я заперечила йому: "Хіба вона не втратила це право, коли гралася в гру "Він так наказав"? І священик знов сказав: "Ти хитре дівчисько, добре запам'ятай цей доказ". Я запам'ятала цей доказ і завжди наводила його, коли вони торочили мені про голос крові. Я щоразу відповідала їй: "Я не чую голосу крові, просто не чую". Вони дивувалися: "Не може цього бути, такий цинізм протиприродний". — "Ні, — заперечувала я, — протиприродне інше: "Він так наказав". Вони відповідали: "Але ж це було більше, ніж десять років тому, і твоя мати кається, що вчинила так". А я казала: "Є вчинки, яких не можна спокутувати каяттям". — "Невже ти хочеш бути невблаганішою за самого бога, що судить нас?" — питала вона. "Я не бог, — відповідала я, — і не можу бути такою милосердною, як він". Я лишилася у своїх батьків, та одного не змогла вибороти: тепер моє ім'я не Маріанна Шміц, а Маріанна Дросте, і я почуваю себе так, наче в мене вирізано якийсь орган. Я й далі згадую, — тихо додала вона, — свого маленького брата, якого примусили гратися в гру "Він так наказав"... Ти й досі вважаєш, що є щось страшніше за це, таке страшне, що мені не можна його розповісти?
— Ні, ні, Маріанно Шміц,— сказав Йозеф,— я тобі все розповім.
Маріанна відтулила йому очі, він випростався і глянув на неї.