Він діставав коштовності із скриньки, клав їх туди, знову витягував і обертав у себе перед очима, щоб вони заграли всіма своїми вогнями, схожий у цей час більше на дитину, ніж на старого діда, а власне, і на дитину, і на діда воднораз.
"Чудові діаманти! До революції такі коштували б триста тисяч. Якої вони чистої води! Безперечно, з Індії — з Голконди або Вішапура. Та хіба ви знаєте їм ціну? Ні, ні, у всьому Парижі один Гобсек може їх оцінити. За Імперії, щоб виготовити ці прикраси на замовлення, зажадали б не менше двохсот тисяч. — Він сердито махнув рукою й провадив: — А. нині діаманти з кожним днем падають у ціні. Після укладення миру Бразилія завалила ними ринок, хоч вони і не такі прозорі, як індійські. Та й жінки носять тепер діаманти лише на придворних балах. Ви, пані, буваєте при дворі? — Сердито кидаючи ці слова, він із невимовною втіхою роздивлявся камінці один по одному. — Ось цей без жодного ґанджу, — бурмотів він. — А на цьому цяточка. А отут тріщинка. А оцей бездоганний".
Його бліде обличчя було все освітлене, переливчастими зблисками коштовного каміння, і мені згадалися старі зеленаві дзеркала в провінційних готелях, тьмяне скло яких нічого не віддзеркалює і зухвальцеві, що зважиться подивитись у них, показує обличчя людини, яка вмирає від апоплексичного удару.
"Ну, то як?" — спитав граф, ляснувши Гобсека по плечу.
Старий малюк здригнувся, Він відірвався від улюблених цяцьок, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову перетворився на лихваря — твердого, незворушного і холодного, як мармуровий стовп. "Скільки вам треба?" "Сто тисяч франків. На три роки", — відповів граф. "Можна", — сказав Гобсек, відкривши скриньку з червоного дерева і діставши звідти свою найдорожчу коштовність — бездоганно точні терези.
Він зважив діаманти, визначаючи на око (Бог зна як!) вагу оправи. Під час цієї операції обличчя лихваря виражало то радість, то незворушність. Я помітив, що графиня наче заціпеніла, поринувши в роздуми. Може, нарешті вона збагнула, в яку прірву скотилася? Може, в душі цієї жінки ще лишилася крихта совісті? І треба тільки докласти одне зусилля, простягти співчутливу руку, щоб урятувати її? Отож я спробував подати їй руку: "Ці діаманти належать вам, пані?" — напрямки запитав я.
"Так, добродію", — відповіла вона, кинувши на мене погордливий погляд.
"Складайте угоду про продаж із правом викупу, базіко", — мовив Гобсек і, підвівшись із-за столу, показав мені на своє крісло.
"Ви, пані, звичайно, маєте чоловіка?" — поставив я друге запитання.
Графиня ледь нахилила голову. "Я відмовляюся складати угоду!" — вигукнув я. "Чому?" — запитав Гобсек. "Як чому? — обурився я і, відвівши старого до ніші вікна, сказав йому впівголоса: — Заміжня жінка в усьому залежить від чоловіка, угоду визнають недійсною, а вам не вдасться послатися на своє незнання у зв'язку з наявністю тексту угоди. Отож вам доведеться повернути власникові діаманти, віддані вам у заставу, адже в угоді буде вказано їхню вагу, вартість і грань".
Гобсек урвав мене кивком голови та обернувся до двох злочинців.
"Він має рацію, — сказав він. — Умови змінюються. Я даю вісімдесят тисяч готівкою, а ви залишаєте мені діаманти, — додав він глухим і тоненьким голоском. — При угодах на рухоме майно власність краща від будь-яких паперів".
"Але..." — озвався був де Трай.
"Або погоджуйтесь, або забирайте назад, — сказав Гобсек, повертаючи скриньку графині. — Я й так іду на ризик".
"Вам було б краще кинутися в ноги вашому чоловікові", — прошепотів я графині на вухо.
Лихвар, безперечно, зрозумів із моїх губ, що я сказав, і скинув на мене холодний погляд.
Молодий чепурун зблід як смерть. Графиня вочевидь вагалася. Граф підійшов до неї і, хоч він говорив пошепки, я розчув слова: "Прощай, люба Анастазі, будь щаслива! А я... завтра я вже звільнюся від усіх тривог".
"Я приймаю ваші умови, добродію!" — вигукнула молода жінка, звертаючись до Гобсека.
"От і гаразд, — відповів старий. — Нелегко ж вас умовити, красунечко. — Він підписав банківський чек на п'ятдесят тисяч і подав його графині. — А на додачу до цього, — сказав він з усмішкою, що вельми скидалася на вольтерівську, — яв рахунок платіжної суми дам вам на тридцять тисяч векселів, надійність яких ви не станете заперечувати. Це те саме, якби я виклав вам цю суму золотом. Граф де Трай щойно заявив мені: "Мої векселі буде оплачено", — додав Гобсек, подаючи графині векселі з підписом графа де Трая, які напередодні опротестував хтось із Гобсекових приятелів і які, мабуть, дісталися йому за безцінь.
Молодий чепурун загарчав — і в тому гарчанні виразно почулися слова: "Старий падлюка!".
Татусь Гобсек і бровою не ворухнув. Він дістав з картонної коробки два пістолети й холодно сказав:
"Перший постріл мій — за правом ображеної сторони".
"Максиме, ви повинні вибачитися перед паном Гобсеком!" — тихо скрикнула графиня, що вся тремтіла.
"Я не мав наміру вас образити", — пробелькотів граф.
"Я це знаю, — спокійно відказав Гобсек. — У ваші наміри входило тільки не заплатити за векселями".
Графиня підвелася, вклонилась і вибігла, мабуть, охоплена жахом. Панові де Траю довелося вийти за нею, але на прощання він сказав:
"Якщо ви бодай словом прохопитеся про це, панове, проллється ваша кров або моя".
"Амінь! — відповів йому Гобсек, ховаючи пістолети. — Щоб пролити свою кров, хлопче, треба мати її, а у тебе в жилах багно замість крові".
Коли двері зачинились і обидва екіпажі від'їхали, Гобсек підхопився на ноги і пустився в танець, приказуючи:
"А діаманти в мене! Діаманти тепер мої! Чудові діаманти! Бездоганні діаманти! І як дешево дістались! Ха-ха! Ага, Вербруст і Жігонне! Ви хотіли ошукати старого Гобсека? Ну, так хто кого ошукав? Ну, то чиє зверху? Як роззявлять вони з подиву роти, коли між двома партіями в доміно я розповім їм про сьогоднішню оборудку!"
Ця люта радість, це злісне торжество дикуна, що заволодів блискучими камінчиками, змусили мене здригнутись. Я отетерів, заціпенів.
"А, ти ще тут, мій хлопчику, — сказав він. — Ми сьогодні пообідаємо вдвох. У тебе пообідаємо — адже я не веду господарства, а всі ці ресторатори з їхніми відварами та соусами, з їхніми винами самого чорта отруять". Помітивши нарешті вираз мого обличчя, він знову став холодний і незворушний.
"Вам цього не зрозуміти, — сказав він, сідаючи біля каміна, де стояла на жаровні бляшана каструлька з молоком. — Хочете поснідати зі мною? — запропонував він. — Тут, либонь, і на двох вистачить".
"Дякую, — відповів я, — У мене звичка снідати не раніше дванадцятої".
Переказ:
Граф де Ресто, чоловік Анастазі, дізнається, що фамильні діаманти закладені у Гобсека, і приходить до лихваря. Дервіль роз'яснює ситуацію: граф знеславить сім'ю своїми діями — процесом про незаконність операції з діамантами. Граф де Ресто готовий викупити діаманти, надавши достатні гарантії.
Гобсек радить укласти з ним фіктивний контракт, за яким усі маєтки графа після його смерті належатимуть Гобсеку. Це збереже добро сім'ї від марнотратства Анастазі.
З часом стан здоров'я графа де Ресто погіршився, він лежить при смерті. Анастазі підозрює, що граф ужив заходів, щоб вона не змогла успадкувати маєтки і все добро де Ресто. Анастазі звертається до "Цивільного кодексу", хоче використати сина Ернеста, та марно. Настає розв'язка драми.
Цитата:
Одного ранку десь на початку грудня 1824 року граф розплющив очі й поглянув на свого сина Ернеста. Хлопець сидів у ногах постелі й з глибоким смутком дивився на батька.
"Тобі боляче, тату?" — запитав він.
"Ні,— відповів граф із гіркою посмішкою. — Все ось тут і ось тут, біля серця".
Він показав собі на голову, а тоді з таким розпачем у погляді притиснув схудлі, пальці до впалих грудей, що Ернест заплакав.
"Чому ж Дервіль не приходить? — запитав граф у свого камердинера, якого вважав відданим слугою, а той був цілком на боці графині. — Як же це, Моррісе? — вигукнув умираючий і, підвівшись, сів на постелі, здавалося, до нього повернулася вся ясність розуму.— За останні два тижні я разів сім або вісім посилав тебе за своїм повіреним, а його все нема й нема! Ви що, смієтеся з мене? Негайно, цієї ж миті їдь до нього й привези його сюди. Якщо не виконаєш мого наказу, я встану з постелі, я сам поїду..."
"Ви чули, пані, що сказав граф? — мовив камердинер, виходячи до вітальні. — Що ж тепер робити?"
"А ти вдай, ніби їдеш до стряпчого, а потім повернешся і скажеш графові, що його повірений виїхав за сорок льє звідси на важливий процес. Скажеш, що його чекають наприкінці тижня".
А тим часом графиня думала: "Хворі ніколи не вірять, що кінець близько. Він чекатиме повернення стряпчого". Напередодні лікар їй сказав, що граф навряд чи протягне добу. Коли через дві години камердинер повідомив хазяїнові невтішну звістку, вмираючий страшенно розхвилювався.
"Боже! Боже! — кілька разів повторив він. — На тебе вся моя надія!"
Він довго дивився на сина й нарешті сказав йому слабким голосом:
"Ернесте, хлопчику мій, ти ще зовсім юний, але в тебе добре серце, і ти розумієш, як свято слід дотримуватися обіцянки, даної вмираючому батькові. Чи зможеш ти зберегти таємницю, заховати її в своїй душі так глибоко, щоб про неї не довідалася навіть твоя мати? У всьому домі тепер я вірю одному тобі. Ти не зрадиш моєї довіри?" "Ні, тату".
"Так от, сину, я тепер передам тобі запечатаний пакет, адресований панові Дервілю. Заховай його, щоб ніхто не здогадався, що він у тебе, непомітно вийди з дому й опусти пакет у поштову скриньку на розі вулиці". "Добре, тату". "Можу я покластися на тебе?" "Так, тату". "Підійди, поцілуй мене. Тепер мені не так тяжко буде померти, мій любий хлопчику. Через шість або сім років ти зрозумієш, яка важлива ця таємниця, і будеш винагороджений за свою кмітливість і відданість батькові. І ти тоді зрозумієш, як я тебе любив. А тепер вийди на хвилинку і нікого не впускай до мене".
Ернест вийшов до вітальні й побачив, що там стоїть мати,
"Ернесте, — прошепотіла вона, — підійди сюди. — Вона сіла, міцно пригорнула хлопця до своїх грудей і поцілувала його. — Ернесте, твій батько щойно говорив із тобою?" "Говорив, мамо". "Що ж він тобі сказав?" "Я не можу розповісти тобі цього, мамо".
"О, який ти в мене славний хлопчик! — вигукнула графиня, палко цілуючи сина.