Солдатів ставили постоєм у школи чи інші громадські будинки. Знову вночі на міські ворота було вчинено кілька наскоків, але цього разу невеличкі ватаги нападників були озброєні. Кілька чоловік зуміло вирватися на волю.
Людей ховали з квапливістю, було спрощено всі формальності, і саму жалобну церемонію, як таку, скасовано. Хворі вмирали не вдома, сім'ю, зрозуміло, сповіщали, але здебільшого рідні не могли вільно ходити по місту, бо сиділи на карантині, якщо вони були в контакті з хворим. З часом префектурі довелося заборонити родичам бути присутніми на похороні, бо з часом похоронний обряд виродився в досить-таки непривабливу формальність. Рідним дозволялося доходити до цвинтарної брами, та й то неофіційно. Ще через деякий час в далекому кінці цвинтаря викопали два величезні рови. Один рів був для чоловіків, другий – для жінок. Пізніше мерців почали ховати купою, не розбираючи чоловіків і жінок. На дні кожного з ровів булькало й шипіло негашене вапно, налите грубим шаром.
Багато безробітних йшли працювати у санітарні служби. Починаючи від серпня, при тодішньому злеті епідемії кількість жертв набагато перевищувала можливості цвинтаря. І хоча частину огорожі зняли, віддавши мерцям прилеглі ділянки, довелося негайно шукати якоїсь іншої ради. Трупи почали спалювати. За одностайним твердженням лікарів, ті випари, хай навіть вельми неприємні, не завдавали ніякої шкоди.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Частина четверта
У вересні і жовтні чума все ще підминала під себе місто. Небо насилало то туман, то спеку, то дощ. На початку жовтня зливи геть позмивали пилюку з вулиць. Ріє та його друзі потомилися, члени санітарних дружин уже не в змозі були подолати втому. Рамбер досі плекав надію втекти з міста у найближчі дні. Гран, ведучи далі важливий під час мору облік, певне, не зумів би підбити загальні підсумки. На відміну від Тарру, Рамбера та Ріє, здоров'ям Гран ніколи похвалитися не міг. Він був у стані цілковитого занепаду сил,
Тарру тримався стійкіше, але коло його спостережень звузилося. Так, протягом усього цього періоду він цікавився, очевидно, самим лише Коттаром. Тарру довелося перебратися до Ріє, бо готель перевели під карантин. Кастель повідомив, що сироватка готова, вони вирішили випробувати її вперше на синові слідчого Отона, допіру привезеному до лазарету, хоча Ріє особисто вважав цей випадок безнадійним.
Лише Коттар не виглядав ні втомленим, ні зажуреним. Він тримався і далі осторонь, але взаємин з людьми не поривав. Особливо він прихилився до Тарру, і вчащав до нього. Тарру, незважаючи на свою пекельну працю, був, як завжди, доброзичливий і уважний до співрозмовника. Свою загальну думку про рантьє Тарру сформулював так: "Ось людина, яка зростає". А втім, зростав не так він, як зростала його бадьорість духу. Коттар вважав, що зараза його не візьме. Він хотів жити в облозі разом з усіма, ніж стати в'язнем самотою. Під час чуми не до таємних розслідувань, досьє, секретних інструкцій і неминучих арештів. Власне кажучи, поліції більше не існує. Словом, чума йому вигідна. Однак Тарру зазначив, що в поведінці Коттара ніякої особливої злостивості не відчувалося. Коттар гостро відчував, що його воля і життя щодня напередодні загину.
У перший вересневий тиждень Рамбер добре запрігся в роботу й допомагав Ріє. Він тільки попросив лікаря дати йому вихідний того дня, на який призначено зустріч з Гонсалесом. Знову Рамбера мали поселити у Марселя і Луї. Хлопці мешкали аж у кінці Флотського кварталу. Мати хлопців, стара іспанка, була приємною співрозмовницею. Якось Ріє попередив Рамбера, щоб квапився, бо слідчий щось підозрює.
Наступного тижня Рамбер оселився в іспанському будиночку. Увечері поверталися хлопці. Балакучістю вони не відрізнялися, казали тільки, що ще не час. В середу Марсель, повернувшись, сказав: "Завтра опівночі. Будь напоготові". Один із двох постових, що чергували з ними, захворів чумою, а другого, котрий мешкав з заслаблим в одній кімнаті, забрали на карантин. Отже, десь два-три дні Марсель і Луї чергуватимуть самі. Сьогодні вночі вони зроблять останні приготування. Певне, завтра найзручніше.
Перед тим, як вибратися з міста, Рамбер подався до Ріє. Той саме розрізав бубони в пахвині хворого. Тарру сказав, що сьогодні ввечері Рамбер буде далеко, а сам Рамбер додав: "Теоретично". Пізніше Рамбер і Ріє їхали машиною, вів машину Тарру. Рамбер сказав, що передумав тікати з міста, бо якщо він поїде, йому буде соромно. Ну, коротше, це завадить йому любити ту, яку він залишив. Ріє сказав, що це глупство і що нітрохи не соромно віддати перевагу щастю. "Воно то так, – відповів Рамбер. – Але все-таки соромно бути щасливим одному".
Кастелеву сироватку випробували тільки наприкінці жовтня. Вона була останньою надією Ріє. Напередодні занедужав синок добродія Отона. Хлопець був у першій стадії хвороби, його перевезли в допоміжний лазарет. Після двадцятигодинної боротьби Ріє зрозумів, що випадок безнадійний. Ось чому Ріє надумав випробувати на ньому Кастелеву сироватку. Того самого дня надвечір вони зробили йому краплинне вливання. З четвертої ранку доктор Кастель і Тарру не відходили від його постелі, щохвилини стежачи, як хапає або відпускає недуга. Ріє, отець Панлю, Жозеф Гран і Рамбер теж там були. Вони спостерігали неймовірні муки хлопчика, поки той не помер.
Після цього між Ріє та отцем відбулася розмова. Ріє не міг прийняти цей світ Божий, де мордують дітей. Від того самого дня, як отець Панлю вступив до санітарної дружини, він не вилізав із лазаретів і вражених чумою кварталів. На що-що, а на смерть він надивився. Якось він вирішив виголосити проповідь. Бажаючих послухати було мало, між ними був Ріє. Панфлю нагадав про те, що чума панує в місті ось уже кілька довгих місяців. Не слід намагатися пояснювати явлене чумою видовище, а слід намагатися засвоїти те, що можна засвоїти. Проповідник несподівано гучно виголосив, що багато чого можна пояснити перед лицем Господа Бога, а інше так і не поясниться. Звісно, існує добро і зло, і звичайно кожен легко бачить різницю між ними. Але коли ми доходимо до внутрішньої сутності зла, тут і чигають на нас труднощі. Існує, приміром, зло, на позір необхідне, і зло, на позір марне. Є Дон-Жуан, ввергнутий у пекло, і є скін невинної дитини. Бо коли цілком справедливо, що розпусника покарано Божою десницею, то важко зрозуміти страждання дитини. Йому нічого не коштувало сказати, що вічне раювання, яке чекає на дитину, може сторицею винагородити його за земні муки, але, по правді кажучи, він і сам не знає, чи так воно. Бо хто ж візьметься запевняти, що століття райського блаженства можуть оплатити бодай мить людського страждання? Безперечно, страждання дитини принизливе для розуму й серця, але треба жадати страждань, оскільки їх зажадав Господь. Християнин повинен уміти здатися на волю Божу, хай навіть вона незбагненна. Страждання дитини – то наш гіркий хліб, але без хліба душа наша захиріла б від духовного голоду. Цього разу отець говорив про те, що не треба вклякнути і дати подіям іти своєю чергою. Навпаки, треба тихенько пробиватися в пітьмі, хай навіть наосліп, і намагатися робити добро. А щодо решти, то мусимо покластися смиренно на Господа навіть у сконі дітей малих і не шукати прихистку для самого себе.
Ріє переказав Тарру проповідь отця Панлю. Тарру пояснив промову так: коли невинна істота лишається без очей, християнин може тільки або втратити віру, або пристати на сліпоту. Панлю не бажає втратити віри, він піде до кінця.
Через кілька днів після казання отець Панлю надумав перебратися на нову квартиру. Саме в цей час у зв'язку з поширенням пошесті все місто, здавалося, міняло свої звичні оселі. Отець перебрався до одної бабусі, ревної богомолки, досі ще милуваної чумою. У її домі він захворів, але відмовився, щоб викликали лікаря, бо це мовляв, суперечить його принципам. Пізніше Ріє прибув і виявив, що жодних характерних ознак бубонної або легеневої чуми, окрім ядухи і стиснення в грудях, нема. Отця забрали в лазарет, у руках він весь час тримав розп'яття. Випадок його був неясний. Ріє мучився сумнівами. Наступного дня отець помер.
В печі крематорію все веселіше палахкотів феєрверк чуми. Щоправда, смертність нібито стабілізувалася, крива пішла рівно. Рішар бачив у цьому заслугу доктора Кастеля, точніше, його нової сироватки, яка в кількох випадках несподівано дала чудові наслідки. Префектура запропонувала зібрати лікарів з тим, щоб вони склали відповідну доповідь, як раптом чума забрала також і доктора Рішара. Кастель почав готувати свою сироватку ще старанніше, ніж раніше. Не лишилося жодного громадського будинку, що його не перетворили на лікарню або лазарет, досі не замахнулись лише на префектуру.
Легенева форма чуми ширилася по всьому місту. Хворі, яких мучила кривава блювота, гинули набагато швидше. Були й інші проблеми: на харчі ставало все сутужніше. Спекулянти, звісно, не стояли осторонь і продавали за неймовірною ціною продукти першої необхідності, що вже позникали з базару. Бідні родини опинилися в скруті, тоді як багатим не бракувало майже нічого.
Наприкінці листопада почалися приморозки. Одного вечора Тарру вирішив відкрити свою душу докторові Ріє. Вони провідали старого ядушника. Жінка старого розповіла, що в них на даху дуже гарний краєвид і є тераса. Друзі піднялися на терасу. Тарру розповів, що вже пережив чуму ще до того, як попав до цього міста. Батько Тарру був багатим суддею і мав одне дивацтво: його настільною книгою був великий залізничний довідник Шекса. Чоловік знав відстані між усіма столицями та розклад усіх поїздів. Тарру нерідко екзаменував його. Коли хлопцеві минуло сімнадцять, батько покликав його поглянути на суд. Тарру дуже запам'ятався образ підсудного. Його так щиро жахало те, що він вчинив, і те, що зроблять з ним самим. Він скидався на сича, наполоханого надто яскравим світлом. Тарру відчував, що тут хочуть убити живу людину. Батько почав допит, а потім постановив стяти голову винному. Від того дня Тарру відчував огиду до Шексового довідника.