Один із них нагнався на смолоскип, і він випав з руки вивідувача. Птах, що врятував хлопців, спалахнув і впав. Друзів дуже засмутила загибель птаха. Міо пошепки подякував йому.
Вивідувачі полаяли птаха і пішли, а хлопці перебралися через мур. Вони не знали, як потрапити у замок, але раптом кам'яна стіна подалася, і перед ними тихо-тихенько відчинилася темна брама. Хлопці пішли вгору вузькими крученими сходами. Юм-Юм йшов позаду і раптом зник. Міо почав далі спинатися сходами вгору, та раптом ступив крок і почав падати. Йому пощастило вхопитися за останній східець. Він висів над темним бездонним проваллям. Хтось підійшов, Міо подумав, що це друг, але побачив залізний пазур.
Міо схопив лицар Като, і хлопця привели у покій, де уже стояв Юм-Юм. Він був блідий і засмучений. Зайшов лицар Като, і вони на власні очі побачили, який він страшний. Вивідувачі простягли меча Міо лицареві Като. Той викинув меч в Мертве Озеро. Міо охопив розпач.
Лицар Като обирав, що можна зробити з хлопцями. Він міг перетворити їх на птахів, міг вийняти серце й дати натомість кам'яне. Та він вирішив кинути їх у вежу, де вони помруть з голоду. У його замку з голоду помирали за одну ніч.
Міо та Юм-Юма повели до вежі. Вони дуже довго добиралися до неї через великий темний замок. В одному місці проходили повз вікно галереї, з якого можна було виглянути на подвір'я. Посеред нього стояв прикований до стовпа кінь. Він був чорної масті, і біля нього стояло чорне лошатко. Міо згадав про Міраміса.
Хлопців зачинили у вежі, де було маленьке заґратоване віконце. Крізь нього вони чули квиління зачарованих птахів, що літали над Мертвим Озером. Хлопцям почав дошкуляти голод, Міо згадав про тата і заплакав. Та тут хлопці вирішили заграти на сопілках мелодію пастухів. Зачаровані птахи почули мелодію, підлетіли до віконця, а потім відлетіли.
Коли хлопці вже знемагали, Міо знайшов у кишені ложечку сестрички Грі. З останньої сили він підняв ложечку, засунув до рота і уявив собі, ніби їсть. Міо відчув, що їсть хліб з водою. Хлопець поїв, а потім дав їсти другові. Вони були живі і не голодні.
У вежі було холодно, тому хлопці загорнулися у плащ Міо, тільки навиворіт: блискуча тканина, якою його підшила ткаля, була зверху. І тут хлопці виявили, що плащ робить Міо невидимим. Друзі зраділи, а зачаровані птахи повернулися і тримали гуртом у дзьобах меч Міо. Вони дістали його з дна Мертвого Озера! Міо відчував себе таким дужим, як ніколи досі.
Міо розітнув залізні двері мечем і, загорнений у плащ, пішов у покій лицаря Като. Юм-Юм залишився у вежі. Міо відчинив двері у покій Като. Лицар обернувся, а Міо скинув з себе плащ і став з мечем у руці.
Лицар Като теж мав страшного меча. Цілу годину тривав той герць, на який чекали тисячі й тисячі років. Нарешті Міо вибив меча з його руки. Лицар Като стояв перед хлопчиком без зброї і знав, що двобій скінчився.
Тоді він роздер на грудях свій чорний оксамитовий жупан і крикнув, щоб Міо влучив йому в серце. Міо помітив, що лицар Като прагне позбутися свого кам'яного серця. Коли хлопець прохромив наскрізь страшне кам'яне серце лицаря Като, той перетворився на сіру пташку. Міо випустив її крізь вікно, трохи постояв, дивлячись услід пташці. І побачив, що ніч скінчилася й настав ранок.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
МІО, МІЙ МІО
Ранок був гарний і погідний, ясно світило сонце, озеро синіло, зачарованих птахів десь не було. Чорні вивідувачі десь поділися. Юм-Юм грав на сопілці. Друзі взялися за руки й вибігли з замку лицаря Като. Вони опинилися на подвір'ї, а назустріч їм кинувся Міраміс. Біля нього було біле лошатко. Міо збагнув, що Міраміс теж був зачарований. Він був тим чорним конем, що вночі стояв тут, прив'язаний ланцюгом. А лошатко було не інакше як те, що його лицар Като викрав із Пущі. Це через нього сто білих коней плакали тієї ночі кривавими сльозами.
Коли друзі покинули замок Като, той відразу розвалився. А біля Озера вони зустріли зграйку дітей. То були брати Нонно, сестричка Грі і всі решта. Міо хотів побачити ткалину дочку, але виявилося, що саме вона була тим птахом, що постраждав від смолоскипа. Міо підбіг до неї і став навколішки. Дівчинка не ворушилася і не розплющувала очей. Діти посідали на кам'яну плиту навколо дівчинки й заспівали пісню, яку самі склали для неї. Міо загорнув її у свій плащ, і вона враз ожила. На тілі в неї не лишилося жодного опіку.
На озері з'явився човен. То були Зброяр і старий Ено. Ено мав зелений листочок і сказав, що він з Мертвого Лісу. Цей листочок отримав на згадку Міо. На озері з'явилося більше човнів. Вони один за одним випливали з ущелини та заток, і в них сиділи незнайомі люди. Бліді, виснажені вони досі ніколи не бачили сонця.
Дорога додому була далека, але неважка. Менші діти їхали на Мірамісі, а найменші — на лошатку. Решта йшли пішки аж до Пущі, яка тепер обернулася в Пущу Місячного Сяйва. Міраміс заіржав голосно, і скоро до них прибіг табун білих коней. Лошатко нарешті повернулося додому. Тепер кожна дитина мала коня. Одна дівчинка, найменша з усіх, їхала додому на лошатку. Біля ткалиної хатини вони упинилися, дівчинка пішла до матері.
Сто білих коней на чолі з Мірамісом знялися над Пущею, вище за високі гори, й полетіли над хмарами в напрямку Острова Зелених Лук. Був уже ранок, коли вони досягли мосту Вранішньої Зорі. Вдома усі діти зіскочили з коней, і до них кинулися їхні батьки й матері. Але тата-короля не було між ними. Білі коні подалися назад до Пущі, а Міо пішов до трояндового садка. Там він побачив свого тата-короля. Він стояв на тому самому місці, де Міо його залишив, коли їхав до Пущі й до Країни Чужинецької. Тато пригорнув Міо до себе і прошепотів: "Міо, мій Міо!"
Того дня їм було весело, як ніколи. Діти гралися до вечора, а потім розійшлися по домівках. Коли в трояндовому садку запав присмерк, Міо і Юм-Юм заграли на своїх сопілках, а тоді домовилися зберегти їх. І якщо колись розлучаться, то гратимуть собі стародавню мелодію пастухів.
Дорогою додому тато сказав синові: "Міо, мій Міо, ти, певне, виріс, поки тебе тут не було. Мабуть, сьогодні зробимо на одвірку в кухні новий карб".
Міо вже давно живе в Країні Далекій і рідко згадує той час, коли мешкав на Упландській вулиці. Тільки інколи згадує Бенка, бо він дуже схожий на Юм-Юма.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу