Тютюнові фабрики у розпачі! Спалити книжку! Все, що викликало тривогу, почали знищувати. Наприклад, похорон скасували, і через десять хвилин після смерті людину просто спалювали, і все.
Монтег розповів про дівчину з сусіднього будинку. Вона була не така, як усі, і йому було цікаво, як це могло трапитися. Бітті сказав, що її родина під наглядом. Вони диваки, і саме домашнє оточення може звести нанівець усе, що намагається прищепити школа. Ось чому весь час зменшується вік дітей для вступу в дитячі садки і тепер вихоплюють їх мало не з колисок. Бітті назвав дівчину бомбою сповільненої дії. Вона хотіла знати не те, як щось робиться, а чому. А така допитливість може бути небезпечною. "Отож воно й краще для бідолахи, що вона вмерла", — підсумував Бітті і додав, що людям потрібен спокій, а задумуватися над чимось не потрібно. Для людей краще клуби, вечірки, акробати, фокусники, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси.
На прощання Бітті сказав: "Вам слід запам'ятати, Монтег, що ми – борці за щастя, і ви, і я, й решта наших колег. Ми протистоїмо тій купці людей, які своїми суперечливими теоріями й думками хочуть зробити всіх нещасними. Ми захищаємо греблю. Тримайтеся, Монтег! Не дайте потокові меланхолії та похмурої філософії затопити світ". Він сказав, що колись прочитав декілька книжок, з цікавості, але у них нічогісінько немає! Нічогісінько, чому можна було б повірити чи навчити інших. "Гаразд, тоді скажіть: що буде, коли пожежник випадково, зовсім без ніякого наміру, візьме додому книжку?" — спитав Монтег. "Цілком зрозумілий вчинок. Природна цікавість. Нас це не турбує і не злостить. Ми дозволяємо пожежникові тримати книжку протягом доби. Якщо він потім сам її не спалить, ми це зробимо за нього", — відповів Бітті і спитав, коли Монтег вийде на роботу. "Я ніколи більше не прийду", — подумав Монтег.
Крізь вікно Монтег побачив, як поїхав Бітті. Було видно і будинки, і чоловік пригадав, що розказувала Кларіс. Її дядько розповідав, що будинки тепер будують без веранд, щоб люди не могли вечорами сидіти в них і говорити, думати та розмірковувати. Адже небажано, аби люди отак сиділи, розмовляли і нічого не робили.
Мілдред запропонувала чоловікові взяти машину і прокататися, щоб забути усе, розвіяти поганий настрій швидкою їздою. "Мені хочеться зберегти це почуття. Господи, щось наче кипить у мені! Я не знаю, що це. Я такий нещасний, такий розлючений, сам не знаю чому. Мені здається, ніби я пухну, розбухаю, ніби я надто багато ховав у собі, і не знаю, що саме... Я, може, навіть почну читати книжки", — сказав чоловік.
Монтег виключив екрани, на які дивилася дружина, і розповів, що має таємницю. Він зняв решітку кондиціонера і почав витягати книжки. Їх було біля двадцяти. Мілдред відсахнулась, наче вздріла мишей, що вискочили з-під підлоги. Монтег чув її уривчасте дихання, бачив сполотніле обличчя й широко розплющені очі. Вона вхопила книжку і побігла до сміттєспалювача. Монтег перейняв її, міцно схопивши обіруч. Він дав їй ляпаса і, вхопивши за плечі, струсонув. Він сказав, що хоче заглянути у книжки, а якщо все виявиться так, як казав Бітті, то спалить їх. "Впродовж усіх цих років я нічого не просив у тебе, а тепер прошу, ні, — благаю. Ми повинні з'ясувати, чому все так трапилося, звідки ця халепа – оті твої таблетки, гонки на автомобілі, моя робота. Ми над прірвою, Міллі. Але я не хочу падати в неї, хай їй грець! Нам буде нелегко. Ми навіть не знаємо, з чого почати, однак давай спробуємо розібратися, обміркуємо все й допоможемо одне одному. Ти навіть не уявляєш, як ти мені зараз потрібна. Міллі! Якщо ти хоч трохи любиш мене, зачекай день чи два, оце все, що я прошу, й на тому край!" — просив Монтег.
Мілдред уже не пручалась, і він випустив її. У двері хтось подзвонив, але Монтег сказав дружині, що відчиняти вони не будуть. Мілдред боялася, що це Бітті, і що він їх зараз спалить разом з книжками.
Вони не відчиняли і почали читати книжки.
Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Частина друга
РЕШЕТО І ПІСОК
Вони читали впродовж цілого дня, а холодний листопадовий дощ падав з неба на принишклий дім. Вітальня була мертва, Мілдред безтямно поглядала на мовчазні стіни, а Монтег то ходив по кімнаті, то сідав навпочіпки і по кілька разів перечитував яку-небудь сторінку вголос. Він вважав, що у книгах є щось, що пов'язане з Кларіс. За вхідними дверима почулося шкрябання, Мілдред сказала, що це просто собака. Жінка вважала, що книги нічого не показують, їй хотілося до "родичів". Тоді Монтег пригадав їй про спалену жінку і про те, як дружину відкачували. Вони почули в небі звуки бомбардувальників. Монтег згадав, що після 1960 року його країна виграла дві атомні війни, і він чув, що у всьому іншому світі люди голодують, але "родичі" чомусь мовчали про це.
До Мілдред зателефонувала подруга, і вони почали говорити про Білого клоуна у вечірній програмі. Монтег подумав, що йому потрібен вчитель, щоб розібратися у книжках. І він згадав, як торік зустрів у парку старого чоловіка, який мав книжку (правда, він її швидко сховав, але Монтег помітив). Вони трохи говорили, і старий зізнався, що він колишній викладач англійської мови, став безробітним сорок років тому, коли за браком студентів і матеріальних дотацій закрився останній гуманітарний коледж. Старого звали Фабер, і він знав напам'ять вірші. Фабер дав свою адресу Монтегу.
Монтег тоді не виказав старого, а тепер подзвонив до нього і спитав, скільки примірників Біблії залишилося в їхній країні. Фабер не хотів розмовляти і кинув трубку. А Монтег тримав у цей час в руках саме Біблію.
Дружина сказала, що ввечері прийдуть її подруги, а книгу, яку він вкрав, треба віддати Бітті. Монтег подумав, що треба зробити копію перед тим, як віддати.
Монтег вирушив до Фабера. У метро він згадав, як у далекому дитинстві, одного спекотнього літнього дня він сидів на морському узбережжі й намагався наповнити піском решето, бо двоюрідний брат підступно обманув його, пообіцявши гроші, якщо він наповнить решето. Руки німіли, пісок обпікав їх, а решето все було порожнє. Монтег мовчки сидів на березі того липневого дня, і сльози котилися по його щоках. Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, він пригадав жорстоку логіку решета і, опустивши очі, побачив, що в нього в руках розкрита Біблія. В вагоні було повно людей, а він тримав Біблію. І раптом у нього сяйнула безглузда думка: якщо читати швидко і все поспіль, може, в решеті затримається хоч трохи піску. Монтег почав читати, але слова висипалися в дірки, й він подумав, що через кілька годин він зустрінеться з Бітті й треба буде віддати йому книжку, отже, не можна пропускати жодного речення, слід запам'ятати кожен рядок. Та читати заважала реклама, що голосно лунала з рупорів. Люди у вагоні вважали, що Монтег якийсь божевільний. Він вийшов з метро.
Фабер відчинив двері чоловікові. Старий здавався дуже старим, кволим і переляканим. Раптом його погляд упав на книжку під пахвою Монтега – і старий ураз перемінився, тепер він уже не був ані таким старезним, ані кволим. Його страх поступово минав.
Вони зайшли у кімнату, і Монтег розповів, що вкрав книжку. Він говорив, що його дружина вмирає, дівчина, яка була його другом, уже померла, а жінку, яка би могла стати його другом, спалили живцем лише добу тому. "Ви єдиний, хто може допомогти мені. Я хочу бачити... Бачити!", — просив Монтег.
Фабер перегортав сторінки Біблії і говорив, що тепер Ісуса Христа зробили одним з "родичів". Старий признався, що він боягуз, бо бачив, що робиться, знав, що буде, але нічого не робив. Фабер сказав, що тепер щось робити занадто пізно. "Вам потрібні не самі книжки, а те, що колись було в них. Це могло б бути і в теперішніх програмах наших "віталень". Таку саму увагу до подробиць, таку саму обізнаність і свідомість могли б виховувати й наші радіо та телевізійні передачі, але вони цього не роблять. Ні, ні, дарма шукати все це лише в книжках! Шукайте це всюди, де тільки можна, — в давніх грамофонних записах, у давніх фільмах, у давніх друзях; шукайте в природі і в самому собі. Книжки – лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути. В них немає ніяких чарів. Чари в тому, що вони говорять, у тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле", — говорив старий.
Він сказав, що людям тепер бракує трьох речей: якості наших знань, дозвілля, щоб засвоїти ці знання, і права діяти на основі того, про що ми дізнались із взаємодії двох перших.
Монтег запропонував друкувати книжки, та старий знову сказав, що їх двоє нічого вже зробити не зможуть. Монтег не хотів так просто здаватися, тому почав на очах старого виривати сторінки з Бібілії. Фабер підскочив, наче його вдарили. Він кинувся до Монтега, але той відштовхнув його. Руки Монтега й далі рвали книжку. Фабер попросив не робити цього і сказав, що допоможе Монтегу. Старий розповів, що має знайомого друкаря книжок. "Ми можемо надрукувати кілька книжок і чекати, коли почнеться війна, яка зруйнує заведений порядок і дасть нам потрібний поштовх. Кілька бомб – і всі "родичі" на стінах віталень, уся ця блазенська зграя замовкне назавжди! І тоді, у цій тиші, може, почують наш шепіт".
Монтег попросив допомоги ще в дечому: увечері у нього мала бути розмова з брандмейстером Бітті, потрібна була підтримка. Фабер розповів, що довгий час працював біля електронних приладів і радіоприймачів, і дещо показав. Це було схоже на радіоприймач "черепашку", але по ньому можна було бути на зв'язку з Фабером. Монтег вклав зеленаву кульку в вухо і міг спілкуватися з Фабером, чи просто його слухати.
Гай лишив Біблію Фаберу, попрощався і пішов. Монтег ішов од станції метро; в кишені лежали гроші, які він забрав з банку, щоб мати на свої справи з Фабером. По "черепашці" він почув, що "Мобілізовано мільйон чоловіків. Якщо почнеться війна, швидка перемога гарантована...". "Мобілізовано десять мільйонів, — шепотів голос Фабера в другому вусі, — але кажуть, що один. Так спокійніше".
Увечері до Монтегів прийшли місіс Фелпс і місіс Бауелс.