Він запекло бив кийком по чомусь невидимому, що тільки міг чути й сприймати дотиком, і раптом відчув, як щось схопило кийок, і кийка не стало". Нарешті акули відстали. їм уже нема чого було їсти.
Старий знав, що тепер він переможений остаточно й безнадійно, і повернувся на корму. Встромивши уламок румпеля у проріз стерна, він побачив, що цілком може кермувати. Тоді обгорнув плечі мішком і знову спрямував човен до берега. Човен ішов тепер зовсім легко, і старий сидів собі, ні про що більше не думаючи й анічогісінько не відчуваючи. Тепер йому було до всього байдуже, і він клопотався тільки тим, щоб щасливо й якнайвправніше довести човен до рідної бухти.
Десь уночі акули напали на кістяк риби, мов ті ненажери, що жадібно хапають зі столу останні крихти. Старий не звернув на них уваги, та й взагалі ні на що не зважав, окрім вітрила й стерна. Лише відзначив подумки, як легко йде човен, позбувшись свого величезного вантажу.
"Човен у мене добрий, — думав він. — Міцний, анітрохи не ушкоджений, окрім оце румпеля. Та румпель легко замінити".
Старий відчув, що вже виплив за течією, і тепер виразно бачив попереду вогні прибережних селищ. Він знав уже, де опинився, — до дому звідти було зовсім близько.
Коли човен зайшов у невеличку бухту, на " Терасі " вже не світилося, і старий зрозумів, що всі давно сплять. Вітер, що й перед тим дедалі дужчав, тепер бурхав по-справжньому. Проте в бухті було затишно, і старий причалив до вузького клаптика ріні під скелями. Допомогти не було кому, і він сам виштовхнув човен як міг далі з води. Тоді зійшов на берег і припнув його до скелі.
"Зайшовши в хатину, він прихилив щоглу до стіни. Потемки намацав пляшку з водою і напився. А тоді ліг на ліжко. Натяг на плечі ковдру, укутав спину та ноги й тут-таки заснув долілиць на газетах, випроставши руки долонями вгору.
Коли вранці хлопець заглянув у двері, старий ще спав. Вітер так розбурхався, що рибальські човни не змогли вийти в море, і хлопець устав пізніш, а тоді подався до хатини старого, як робив щоранку. Він побачив, що старий дихає, а тоді глянув на його руки і заплакав. Потім тихенько вийшов з хатини, щоб принести старому кави, і всю дорогу плакав.
Коло човна стояло багато рибалок, роздивляючись на те, що було припнуте до борту, а один, підкотивши холоші штанів, зайшов у— воду й вимірював кістяк довгою мотузкою.
— Як він там? — гукнув до хлопця знизу хтось із рибалок.
— Спить! — гукнув у відповідь хлопець. Він анітрохи не соромився своїх сліз. — Хай ніхто його не турбує.
— Вісімнадцять футів від носа до хвоста, — гукнув йому той рибалка, що вимірював кістяк.
Він одніс гарячу бляшанку з кавою до хатини старого і сидів біля ліжка, аж поки той прокинувся...
— Не підводься, — сказав йому хлопець. — Ось на, випий. —
І налив кави у склянку.
Старий узяв каву і випив.
— Вони здолали мене, Маноліне, — мовив він. — Таки здолали.
— Не вона ж тебе здолала. Не рибина.
— Ні. Твоя правда. То було потім.
— Тепер ми знов будемо рибалити разом.
— Ні. Я безталанний. Геть безталанний став.
— К бісу той талан, — сказав хлопець. — Зі мною тобі таланитиме.
— А що скажуть у тебе вдома?
— То байдуже. Я ж привіз їм учора дві рибини. А тепер знов буду з тобою, бо мені ще багато чого треба навчитися.
— Принеси якусь газету за ті дні, поки мене не було, — сказав старий.
— Швидше одужуй, бо я ще маю багато чого навчитись, а ти можеш навчити мене всього, що мені потрібно. Дуже тяжко тобі було?
— Страшенно тяжко, — мовив старий.
— Ну, піду по їжу та газети, — сказав хлопець. — Відпочивай, діду. Я куплю в аптеці якусь мазь тобі для рук.
Коли хлопець вийшов за двері й рушив униз побитою червонястою дорогою, він знову заплакав.
Того дня на "Терасу" завітав гурт туристів, і одна гостя, дивлячись униз на море, побачила у воді біля берега, серед порожніх бляшанок від пива й дохлих баракуд, довженний білий хребет з величезним хвостом на кінці, що гойдався на високих хвилях прибою, які долинали в бухту з розбурханого сильним східним вітром океану.
— Що це таке? — запитала вона офіціанта й показала на довгий кістяк великої рибини, що був тепер звичайним собі сміттям, і його скоро мав понести геть відплив.
— Tiburon, — сказав офіціант. — Одна акула... — Він хотів пояснити, що сталося.
— А я й не знала, що в акул такі гарні, досконалої форми хвости.
— Я теж не знав, — мовив її супутник.
А нагорі, в своїй хатині при дорозі, старий знову спав. Він спав гак само долілиць, і біля нього, пильнуючи його сон, сидів хлопець. Старому снилися леви".
Коментар
Двобій старого кубинця Сантьяго з величезною рибою, яка довго носила його човен Гольфстрімом, — стала для Е. Хемінгуея приводом розповісти про гідність людини, про щастя переможця. Старий рибалка Сантьяго, котрий після виснажливої боротьби залишився з самим лише кістяком величезної рибини — найбільшої, яку йому пощастило упіймати за всі роки рибальства, — підтверджує істину, яку письменник часто повторює у своїх творах: "Переможець не отримує нічого". Тим не менше, старий все одно переможець, адже, за його власним висловом, "...людина створена не для того, щоб терпіти поразки... Людину можна знищити, але її не можна перемогти".
Образ головного героя повісті надзвичайно привабливий. Життя старого кубинця йде під уклін, день у день — тяжкі одноманітні будні, які скрашують хіба що сни, спогади про молоді роки та візити хлопчика Маноліна. Проте Сантьяго зберіг не— розтраченою душевну щирість, він відчуває себе частиною навколишньої природи, і це його єдине багатство, що допомагає боротися із самотністю. У світі природи, стихії Сантьяго почувається гордим, сильним і незалежним, і навіть після багатьох невдач відмовляється визнати себе переможеним. Виснажливий двобій із гігантською рибиною, яку старий сприймає не як ворога, а як гідного суперника, сповнює його відвагою, нарешті він пишається собою. А коли повертається додому, то вперше не відчуває самотності, бо розуміє, що живе "серед гарних людей" і що вмирати зарано: у нього є кровний зв'язок не тільки з морем, природою, але й з хлопчиком, якому він зобов'язаний передати все те, чого просто так не навчишся — це може бути тільки за однієї умови: якщо душі рідні...