Імператором оголосили Тіберія Клавдія Нерона, який "прагнув залишити свою спадщину незмінною й не скасував жодного з колишніх законів, жодного вироку про вигнання...". А на дев'ятому році поетового вигнання до Рима долетіла чутка про смерть Назона. Торговець бурштином приніс Кіані поштову листівку із зображенням Томів і рядками Назона: "Люба Кіано, пригадай, якими спокійними словами стільки разів ми прощались, завершували стільки листів... На цей раз я скористаюся цими словами востаннє. Це — єдине моє бажання. Отже, бувай здорова!"
Поетова доля знову стала темою численних дискусій. Почали з'являтися некрологи й спогади, а згодом й обережне поцінування поетових творів. Влада отямилася занадто пізно: в очах широких верств Назон перетворився на мученика, а його книжки — на відкриття. І влада вжила запобіжних заходів. У будинку поета з'явився загін поліцаїв, які зібрали або знищили все, що лишилося від спалених книжок. Але через декілька днів владні особи зрозуміли, що найкращим заходом запобігти використанню образу поета-мученика опозицією є визнання Назона великим сином Рима і встановлення на його буднику меморіальної дошки. На ній великими літерами було написано одне речення із забороненого Назонового твору: "У кожного місця своя доля".
VII
Котта був одним з тих, хто захоплено слухав Назона на стадіоні "Сім притулків". І Назонове вигнання вразило його так глибоко, як й інших, хто не любив імператора. І хоча Котта поділяв радість багатьох таємних ворогів держави, але ніколи не примикав до опальних і в поетовому падінні перш за все вбачав ознаки минущості, що все знищує, все перетворює. Але "бентежні розмови, що їх викликала в місті чутка про поетову смерть, зрештою дали поштовх до вирішальної переміни в житті Котти, і з непримітного, вірнопідданого громадянина... він став невгамовним політутікачем, глибоко, як ніколи доти, перейнявшись долею вигнанця". Та сімнадцять днів на борту "Трівії" Котта страждав через своє марнославство і шанолюбство, бо справжньою метою його подорожі було бажання розповісти Риму правду про Назонове життя і смерть, а можливо, і роздобути хоча б копію "Метаморфоз". І врешті-решт отримати як від опозиції, так і від влади визнання своїх заслуг. Проте іноді Котті здавалося, що на цю подорож, як і на все, що він робив раніше, його штовхнула нудьга.
Але після прибуття до Томів мрії римлянина спалахнули з новою силою. А по-справжньому, як йому здавалося, "він наблизився до вигнанця все ж таки в ті дні, коли бував з Ехо", що стала його коханкою після від'їзду Кипариса. Розповіді Ехо про Назона так вразили римлянина, що його охопив нестримний потяг до неї. Його палкі поцілунки Ехо терпіла мовчки, без звуку й опору. Але коли вона збагнула, що цей безтямний римлянин нічим не відрізняється від усіх тих коханців, які втікали до неї від сірих буднів, вона закричала і спробувала відштовхнути його. Але не крик Ехо і не її впертість повернули Котту тієї ночі до дійсності, а почуття відрази, коли він торкнувся схованої плями, "шорсткої латки шкіри".
"Після цієї першої й останньої ночі кохання, у ті дні, коли Котта й Ехо більше не торкалися одне одного... нарешті справдилося те, що вже давно пророкували плетухи з крамниці Феме: Котта й Ехо в людських очах стали парою". Вони продовжували блукати вдвох схилами, і Ехо знову почала розповідати про Назонове багаття та його історії. Ехо продовжувала віддаватися всім чоловікам, які бажали цього, і незабаром її коханці стали приймати Котту за свого і при зустрічі "шкірилися до нього так, ніби були з ним знайомі чи друзі".
Ехо розповіла Котті про книжку, яку Назон читав із багать, сама жінка називала її "книгою каміння". Розповіла про людей, які від розпачу, "що народилися вмирущими, перетворювались на каміння. У цих історіях вихід із хаосу буття навіть звірам залишавсь один: скам'яніння". Сам Назон казав: "Яка ж щаслива й гідна людини доля того, хто скам'янів, порівняно з долею того, хто став жертвою відразливого, смердючого, пришвидшеного червою та хробаками процесу тління!"
Під час своїх прогулянок Ехо з Коттою найчастіше приходили до однієї бухти, де постійно гуркотіли хвилі й говорити можна було тільки криком. Над бухтою нависала скеля заввишки метрів двісті-триста, зі страшенними виступами. Котті вона нагадувала монументальний оперний театр. Саме у цій бухті одного полудня Ехо розповіла Котті останню історію з "книги каміння", про майбутню загибель світу, власне, пророцтво. "Це було видіння, про яке Котта в жодному виступі Назона перед римлянами не чув. З майже фанатичним натхненням у голосі Ехо об'являла йому про сторічну зливу, що геть розмиє землю, і змальовувала потоп з такою певністю, ніби ця катастрофа відбувалася у минулому". Всі істоти перебралися на судна, плоти й подібні жалюгідні пристанища, бо дощ йшов безперервно, вода покрила все, що знаходилося на суходолі. Минали десятиріччя, плоти почали гнити і тонути, люди, тварини боролися за життя, чіпляючись за гнилі уламки. Але незабаром навіть птахи не могли знайти місця для перепочинку, падали у воду і йшли на дно, туди, де колись були ниви, міста, а тепер росли корали й анемони і залягала камбала. Врешті-решт дощ вщух, і вперше за сто років виглянула небесна блакить. Але це був не порятунок, а страшний кінець. "Вода спала, і риб спостигла доля потопельників. Те, що не встигало за водою, зоставалося в теплих болотах та калюжах, лежало, б'ючи хвостами й плавцями..."
А з людей цей потоп пережили лише двоє, чоловік та жінка; їх Назон назвав Девкаліоном та Піррою. "Довго не наважувалися вони сходити зі свого безпечного пристанища з бочок та дощок... І бачили тільки далеко розкидані навкруги безживні рештки світу: безладні купи риби та птахів, серед голого, без кори, галуззя позависали трупи... поруч із дохлими вовками та левами з прохромленими боками лежали під курми та вівцями корови зі здутими черевами". Девкаліон та Пірра тремтіли від холоду, але не могли нічого зробити і навіть виказати порухом свій біль, бо неможливо уявити, якими самотніми й безпорадними почувалися ці двоє останніх людей. Одного вечора Пірра намацала в багнюці .камінчик —і жбурнула його в калюжу. І потім ще нажбурляла у воду чи в болото багато таких камінчиків. Девкаліон, щодо того спав, раптом розплющив очі й побачив дивне видовище: у стоячій воді камінчик перетворювався на людину. Девкаліон і Пірра, перелякавшись, вирішили загнати назад під воду ту кам'яну істоту, закидавши її "рінню, піском та кругляками". Але мара від цього тільки зросла, а з пригорщі ріпі й піску мочали плодитися інші люди. "Після майбутнього потопу, який усе знищить, із граду каміння постане ново людство! — закричала Ехо. — Вигнанець прорікав, що в тому його світі люди будуть з каменю. Але саме те, що вилізло з болота, рід, який загинув через свою вовчу неситість, своє глупство й жадобу до влади, Назои і називав істинним...", та не буде це людство знати ні кохання, ні ненависті, "буде таке саме непохитне, таке саме глухе, німе й стійке, як скелі на цьому узбережжі!"
У душі Котті після почутого зміцніла упевненість, що він все ж таки знайде останній твір Назона й поверне його Риму. Вночі він почав писати свої нотатки про кінець світу, коли на Томи налетіла страшенна буря. Котті здалося, що він нібито перенісся у розповідь Ехо про потоп. Але марно римлянин чекав, що ось-ось почнеться катастрофа. Місто спало, і ніхто не побачив, ані як валилися дерева, ані як струмок ніс повний саж поросят, ані як вітер зривав дахи. А буря вщухла так само раптово, як і почалася.
Вранці, коли Котта відчинив вікно, на вулиці було так тихо, що нічна гроза здалася йому безглуздим сном. Лікаон на запитання Котти відповів, що спав під самим вікном і не чув навіть свіжого вітру, а трухляві дерева самі падають час од часу. Спантеличений Котта подався до руїни, де жила Ехо. Але жінка зникла. Котта ніде не міг знайти її, усе ходив до моря і кликав, та "йому відлунював лише власний голос".
VІІІ
Ехо не повернулася. Ті, хто жадав Ехового кохання, сплюндрували її печеру. А те, що залишилося цілим, розтрощив божевільний вугляр Марсій. Усю піч він не давав спати мешканцям сусідніх будинків, бо, угамувавшись, почав грати в Еховій печері на порожніх пляшках від горілки, наче на флоярі. Терей удосвіта не витримав, піднявся в печеру, витяг з неї п'яного, заляпаного власною кров'ю Марсія і кинув до водопою для худоби. Врятувала вугляра Тереєва дружина Прокна, витягла безтямного з води, поклала на бруківку, вкрила ковдрою. Марсій знову заснув і не прокидався ні від спекотпого сонця, ні від галасу дітей, що прикрашали його дохлою рибою та пір'ям. "А в Котти, що того дня поспішав і тільки мимохідь глянув на сонного Марсія, склалося враження, ніби цей упосліджений, обгиджений чоловік — єдина на всьому узбережжі людина, якій зникнення Ехо завдало великої туги".
Котта поспішав до Піфагора, що спустився з гір у Томи, аби зробити припаси у крамниці Феме. Коли Котта звернувся до старого, Піфагор вдав, що не впізнав або й зовсім ніколи не бачив цього римлянина. Тільки тоді Котта, здавалося, зрозумів, чому всі у Томах не відповідали на його запитання про Назоиа. Всі давно збагнули, що Назон не просто пішов у гори, а зник. Але кожне село чи місто, до якого влада засилала вигнанця, несло відповідальність за нього і його життя так само, як і за те, щоб він не втік. І згідно з римським законом кожний мешканець міста перетворювався на наглядача: "обов'язок кожного — пильність, доноси — справа честі". Якщо місто нехтувало своїми обов'язками наглядача, воно втрачало привілеї на звільнення від податків тощо. Але Феме вгадала хід думок Котти і заперечила: куди з Трахілі втечеш? Із залізного міста у світ ведуть лише шляхи через море.
Котта провів Піфагора аж до косогорів, і той розказав, що на гобеленах Арахни зображено те, що вона прочитала з уст Назона.
Попрощавшись з Піфагором, Котта "на півдорозі від Томів до трахілських руїн відчув таку нехіть до всього, що колись його хвилювало й зрештою погнало з Рима в ці гори, аж, здавалося, вже зробився наче той камінь, на який він сам сперся,— сірий, байдужий, німотний, полишений на поталу ерозійним силам та часові".