Юний пал
Дівочих гордощів розлився
Рум'янцем на її щоках.
Ленський все бачить і не може повірити власним очам:
Що чує він? Вона могла...
Іще дитя,— а вже зрадлива,
Уже кокетка пустотлива!
Уже навчилась хитрувать,
Уміє слово вже ламать!
Не в силі стерпіти образу, він залишає Ларіних, вирішивши, що тільки —"дві кулі — рада лиш одна, щоб змити кривду цю до дна".
Глава шоста
Досягши мети, переживши солодку мить помсти, Онєгін втратив будь-який інтерес до свята і поїхав додому.
Бал скінчився. У домі Ларіних все обійняв сон. Не спить лише Татьяна. Недобре передчуття хвилює її душу, ревнива туга здавила серце. Вона ніби передбачає трагічну розв'язку.
Тільки-но настав ранок, до Онєгіна прибув сусід Ленського, Зарецький — у минулому відомий дуеліст, бешкетник і гравець, а нині, за словами автора, надійний друг, поміщик мирний і навіть чесний чоловік. Зарецький з'явився з запискою від Ленського — це виклик на дуель. Онєгін зараз же, без зайвих слів, відповідає, "що завжди радий він". Одначе, коли секундант Ленського пішов, Євгеній себе гостро засудив. Він звинувачував себе за те, що так нерозважно чинив і посміявся над другом. Те, що можна подарувати поетові, не можна вибачити зрілому і тверезому чоловікові, яким Онєгін вважав себе. Йому б миролюбиво розійтись із Ленським. Але "серце слухати своє фальшивий сором не дає", Онєгін приймає виклик, не змігши протистояти поглядам суспільства. Таким чином, непоправне повинно статись.
Тим часом Ленський вдома з нетерпінням чекає відповіді і полегшено зітхає, коли Зарецький привозить згоду Онєгіна. Тепер всі сумніви вирішено.
Перед поєдинком Ленський вирішує відвідати Ольгу, думаючи збентежити кокетку своєю появою. Однак нічого подібного! Ольга жвава, безтурботна, така яка й була. Нічого не підозрюючи, Ольга докоряє Ленського за ранній від'їзд з балу. Перед її ясним поглядом він вже готовий просити вибачення за безпідставні підозри. Ленський щасливий, він майже забув про свої ревнощі, але не сміє сказати Ользі, що має відбутися дуель. Настав час розпрощатись. Серце Ленського розривається від туги, він ніби передчуває, що бачить свою Оленьку востаннє.
Приїхавши додому і приготувавши пістолети до поєдинку, Ленський засвітив свічку і взявся за перо.
У той час, коли Ленський у віршах прощався з Ольгою, його супротивник спав мертвецьким сном і ледве не проспав дуель. Взявши з собою в секунданти служника, Онєгін поспішав до старого млина — до місця поєдинку. Ленський уже давно нетерпеливо на нього чекав. Ось блиснули пістолети, колишні друзі, а тепер супротивники поскидували свої плащі. Зарецький порахував тридцять два кроки, кожен взяв свій пістолет. Почали сходитись, Євгеній перший підняв пістолет, зробив ще п'ять кроків назустріч. "І Ленський теж підводить бронь". Та пролунав постріл Онєгіна. Виронивши з рук пістолет, Ленський замертво падає на сніг, поранений в груди навиліт. Онєгін став, хоч і мимоволі, але вбивцею свого друга...
Кладе собі на груди руку
І падає. Туманний зір
Відображає смерть, не муку.
Так іноді по схилу гір,
У сяйві раннього світила,
Поволі пада сніжна брила.
Облитий холодом страшним,
Онєгін нахиливсь над ним,
Говорить, кличе... та намарне:
Його немає вже. Співець
Найшов дочасний свій кінець!
Дихнула буря, квіт прегарний
Зів'яв на ранішній зорі,
Погас вогонь на вівтарі!..
Ленського похоронили біля струмка, де дві осики зрослися корінням,— там у густій тіні йому поставили скромний пам'ятник.
Описавши загибель свого героя, О. С. Пушкін у ліричному відступі прощається зі своєю власною юністю.
Він дякує своїй юності за насолоду, за сум, за милі муки, за життя, за бурі, за бенкети, за все, за всі дари. Звертаючись до свого натхнення, поет просить як завжди хвилювати його уяву, не дати охолонути душі, озлобитись і зачерствіти.
Глава сьома
Після трагічної дуелі пройшов час. З тугою і сердечним каяттям Євгеній поспіхом залишає селище. І ось уже після зими з її сумними подіями іде весна.
Весняним гонені промінням,
Із гір потоками сніги
Вже позбігали з буркотінням
На позаливані луги.
Крізь ясний сон природа мила
Свій ранок усміхом зустріла.
Автор веде нас до струмка, де чути його дзюрчання і де в тіні двох старих осик під могильним каменем покоїться Ленський.
Сюди, бувало, приходили сестри Ларіни і, обійнявшись, плакали над могилою. Зараз могила забута і немає на ній вінка. Все перемінилось, і Ольга недовго сумувала.
Мій бідний Ленський!
Сумування
Було не довге по тобі.
Не молодій, квітучій панні
Без краю плакати в журбі.
Шкода! Найшовся скоро другий,
Що юне серце, повне туги,
Любовним шепотом приспав,
Улан її зачарував.
Улан скорив її красою...
Вийшовши заміж, Ольга від'їжджає з чоловіком у полк, а Татьяна залишається одна. "І в цій жорстокій самотині сильніш любов її горить" — вона не може забути Євгенія. Як тінь, бродить Татьяна в опустілому саду. Одного разу ввечері, гуляючи, сама й не знає як, вона вийшла до маєтку Онєгіна. Вона спитала ключницю Євгенія Анисью, чи не можна побачити панські покої. Та веде панночку в будинок. Таня бачить кімнати, де зовсім недавно жив Євгеній: більярд і забутий на ньому кий, камін, де сидів біля вогню Онєгін, кабінет, повний книг, з портретом Байрона на стіні. Вона просить дозволу прийти знову, годинами переглядає книги, їх добірка спочатку здається їй дивною, але поступово вона захоплюється читанням. На сторінках книг залишились помітки Євгенія, відкреслені місця — і Татьяна потроху починає ясніше розуміти того, "кого судилось полюбить, кому віддати пал сердечний". Оцінка її була суворою:
Дивак сумний і небезпечний,
Що в небі чи в безодні зріс,
Цей ангел чи гордливий біс,—
Що ж він? Наслідування вдале,
Нікчемна тінь? Невже-бо він
В плащі Гарольдовім Москвин,
Химер чужих тлумачник дбалий,
Слів модних збиранка нова?
Чи не пародія, бува?
Між тим матінку Татьяни все більше турбувала невлаштованість Тані: Ольга, молодша, давно вже влаштована, а старша всім женихам відмовляє, все сумує та бродить лісом. Було вирішено взимку везти доньку в Москву, "на ярмарку наречених".
Літо швидко промайнуло, за ним і осінь золота, настала чарівниця-зима. Настав час збиратися у путь. Поклали домашній скарб: всі ці каструльки, стільці, сундуки, варення в банках,— зайнявши три вози, запрягли коней, до воріт вийшла челядь проститися з панею та панночкою.
Проклинаючи російське бездоріжжя, Пушкін мріє про ті часи (років через п'ятсот), коли Росію перетинатимуть шосейні дороги, чавунні мости висітимуть понад водою і на кожній станції буде корчма. І хоч взимку дорога незрівнянно легша, Ларіни добирались до Москви сім діб.
І ось нарешті вони в'їжджають у білокам'яну Москву. Пушкін не може втриматись, аби не захопитись картиною, яка їм відкрилась, і не сказати столиці хвалебне слово. Візок Ларіних, стрибаючи на вибоїнах, мчить Тверською. Мимо проносяться будки, баби, хлопчаки, лавки, ліхтарі, палаци, сади, монастирі. Через годину-другу вони зупинилися в Харитоніївському провулку, де жила тітка Татьяни — та сама княжна Аліна. Після першого шумного дня поцілунків і запитань про новини Таню почали знайомити з багаточисельною ріднею. Що не день — то якийсь званий обід... і бали, бали.
Спочатку місцеві панночки вважають Таню дивною, блідою і худою, а потім дружаться із нею, цілують, кучері по моді збивають і довіряють свої сердечні таємниці.
Татьяна ж мовчки свою таємницю зберігає, ні з ким нею не ділиться. Світська метушня і балаканина подруг нових здаються їй нудними, вульгарними.
Одного вечора Татьяну привозять на бал у Дворянське зібрання. Почуваючи себе тут чужою, думками вона лине в своє селище, "де самотинності куток", де "в тінях липових алей" вона Євгенія зустріла.
Поміж тим, поки Татьяна мріє про Онєгіна, тітки помічають, що з їхньої небоги не зводить очей якийсь поважний генерал. На цьому автор залишає свою героїню, привітавши її "з перемогою", аби повернутися до неї через вісім років.
Глава восьма
Початок глави Пушкін присвячує музі, котра вперше прийшла до нього "в садах Ліцею". У ці часи вона оспівувала дитячі веселощі, славу нашої старовини, і трепетливі серця сни. її поблажливо зустрів світ і помітив навіть старий Державін. Поет приводив свою музу на шумні бенкети, де за чашою вина вона оспівувала його друзів, муза була з ним у горах Кавказу, в глушині сумної Молдавії і, нарешті, постала повітовою панночкою, з сумною думою в очах, з французькою книгою в руках. Це Татьяна Ларіна, яку О. С Пушкін підніс у сан музи.
Між подіями сьомої і восьмої глав минуло вісім років, і ми бачимо музу поета на балу:
Була вона не гомінлива,
І не холодна, й не кваплива,
Без гри зухвалої в очах,
Без нарочитості в речах,
Без тих-от витівок манірних,
Без мавпування рис чужих...
Вона була з-поміж усіх
Зразком усіх чеснот добірних...
Але хто це в юрбі стоїть? Цей чоловік здається тут, на балу, чужим. Хто він? Чи невже Онєгін? Яким чином він сюди потрапив? Після трагічної загибелі Ленського
Заволоділа ним рухливість,
Жага небачених країв
(Болюча, визнаймо, властивість,
Свідомий хрест одинаків).
Покинув він спадкові ниви,
Дібровний морок мовчазливий,
Де тінь скривавлена за ним
Ходила з присудом німим,
І подорож почав без цілі,
В якімсь тривожнім почутті;
Та, як і все у цім житті,
І мандри стали вже немилі;
Отож прибув оригінал,
Як Чацький, з корабля на бал.
А на балу тим часом з'являється нова гостя: "Шептання виповнило зал".
До неї тислись дами ближче,
Бабусі посміхались їй;
Мужчини кланялися нижче,
Ловили зір її ясний,
Панни проходили тихіше,
І задирав за всіх пишніше
І носа, й плечі генерал,
Що з нею увійшов на бал.
Ця дама Євгенію когось нагадує, "чию ходу і мову, чиє лице немовби знав". "Ти б, князю, часом не сказав, хто то в береті малиновім з послом іспанським там сидить?" — запитує він князя N. Князь здивований. Очевидно, Євгеній давно не був у світі і не знає, що ця дама його (князя) дружина, Татьяна Ларіна. Він підводить Онєгіна до дружини.
Княгиня, вбачивши його,
Відчула дивне хвилювання,
Повита трепетом палким,
Та жодним поглядом своїм
Не виявила почування:
Зберігся в неї рівний тон,
Смаку хорошого закон.
Євгеній вражений. У цій великосвітській красуні, що тримається з холодним достоїнством, він не може знайти і сліду тої наївної закоханої дівчини, якій, "обравши путь добролюбиву, читав він проповідь зичливу".