Ти, певне, подумаєш; що знає про кохання цей Чіполла зі своєю маленькою фізичною вадою? Помиляєшся, він знає про нього багато чого, він глибоко проник у таємниці кохання, і до його думок варто прислухатись. Та облишмо Чіполлу, зовсім забудьмо про нього і вернімося до Сільвестри, до твоєї чарівної Сільвестри! Що? Невже вона віддає перевагу якомусь крикливому півневі, і. він сміється, а тебе плач бере? Проміняти на когось іншого тебе, такого щирого, симпатичного хлопця? Нізащо, і ми знаємо це, Чіполла і вона. Коли я ставлю себе на її місце і мені доводиться вибирати між таким просмоленим телепнем, як він, солоною рибиною, морською черепахою, і Маріо, рицарем серветки, що спілкується з вищими колами, вправно подає чужоземцям напої і палко, щиро кохає мене, то присягаюся, моєму серцю не важко зробити вибір, я добре знаю, кому подарувати серце, кому я вже давно, червоніючи, подарувала його. Час уже тобі самому побачити це й зрозуміти, мій обранцю! Час тобі побачити й пізнати мене, Маріо, коханий мій... Скажи, хто я?
Гидко було дивитися, як облудник чепурився, кокетливо поводив кривими плечима, пускав припухлі очі під лоба й щирив щербаті зуби в солодкій усмішці... Ох, та що сталося від цих облесливих слів з нашим Маріо? Важко мені розповідати про це, так само, як і тоді, важко було дивитися на те виявлення найпотаємніших його почуттів, на ту безнадійну, обманом ущасливлену пристрасть, виставлену напоказ публіці. Він стиснув руки й підніс їх до уст, плечі його ходили ходором — так важко, схвильовано він дихав. Видно, він не вірив своїм очам і вухам, забувши тільки про одне — що їм і справді не треба було вірити.
— Сільвестра! — у щирому захваті прошепотів він.
— Поцілуй мене! — сказав горбань. — Повір, я дозволяю тобі! Я кохаю тебе. Поцілуй мене сюди. — І, відставивши вбік лікоть і відстовбурчивши мізинець, він пальцем показав на свою щоку, біля самого рота.
Маріо нахилився й поцілував його.
У залі запала мертва тиша. То була дивна, моторошна, напружена мить — мить блаженства Маріо. Ілюзія викликала в його серці почуття безмежного щастя; та коли та прикра, неприємна сценка досягла свого апогею, коли губи Маріо торкнулися облудно підставленого йому бридкого тіла, тишу порушив регіт Джованотто ліворуч від нас. А все ж таки в його реготі, брутальному й зловтішному, забринів, як мені здалося, й легкий жаль до обдуреного мрійника — відгомін того самого "poveretto", якому позаздрив чарівник і якого він хотів приточити до себе.
Та не встиг ще завмерти той сміх, як поцілований горбань ляснув нагайкою біля ніжки стільця, і, Маріо, прокинувшись, відсахнувся від нього. Він стояв, утупившись очима в порожнечу, всім тілом подавшись назад і притискаючи то одну, то другу руку до своїх споганених уст; раптом він ударив кісточками пальців себе по скронях, обернувсь і кинувся східцями вниз під оплески глядачів. Чіполла, склавши руки на колінах, глузливо знизав плечима. Уже внизу Маріо зненацька круто обернувся на бігу, скинув руку вгору, і крізь оплески й сміх прорвалося два короткі, оглушливі постріли.
Зразу ж стало тихо. Навіть танцюристи завмерли, спантеличено витріщивши очі. Чіполла схопився зі стільця і простяг руки, наче хотів крикнути: "Стійте! Тихо! Всі геть від мене! Що це?" Та за мить уже важко осів на стільці, голова його впала на. груди, а потім і сам він боком звалився додолу, та так і лишився лежати — нерухома, безладна купа одягу й кривих кісток.
Зчинилася неймовірна метушня. Дами трусилися й ховали обличчя на грудях у своїх супутників. Одні гукали, щоб хтось викликав лікаря й поліцію. Другі кинулися на сцену. Треті оточили Маріо, щоб відібрати в нього зброю, вихопити з опущеної руки маленький тупоносий механізм, що навіть не скидався на справжній пістолет, ледь помітний ствол якого доля спрямувала в ніким не передбачений, несподіваний бік.
Нарешті ми забрали дітей і повели до дверей, повз карабінерів, що поспішали до зали.
— Уже кінець? — допитувалися діти; вони хотіли впевнитись, що вже нічого не пропустять.
— Так, кінець, — підтвердили ми.
Жахливий, фатальний кінець. А все-таки він приніс визволення — так почував я тоді, так почуваю тепер і не можу інакше!
[1] Швидше! Починаймо! (італ.).
[2] Танцюй (італ.).
[3] Один танок! (італ.).
[4] Хлопче мій? (італ.).
[5] Вітаю! (італ.).
[6] Кельнер (італ.).
[7] Вітаю тебе! (італ.).
[8] Слід меланхолії (італ.)
[9] Ні, синьйоре! (італ.).
Переклад Є. Поповича
Коментар
В основу твору "Маріо і чарівник" Т. Манн поклав особисті враження від поїздки до Італії в 1826 р. Повернутися до цих вражень змусили настрої нездорового зацікавлення німецького суспільства темною містикою, окультизмом і поступовим набиранням "обертів" тоталітарного режиму.
Сюжет новели простий: від імені очевидця розповідається про приїзд до невеличкого курортного містечка заїжджого гіпнотизера на ім'я Чіполла. Програма далеко виходить за межі звичайної розваги для відпочиваючих.
Чіполла — гіпнотизер, але хист отримала зла і безпринципна людина, що перетворює глядачів на людей-автоматів чи тварин, позбавлених власної волі й людської гідності.
Звичайний кельнер Маріо поклав край знущанням злого чарівника над людьми, але й цей тихий юнак із м'яким меланхолійним поглядом принижений гіпнотичним мороком штукаря-гастролера.
Звільнившись від злих чар, Маріо не виносить жорстоких принижень своєї честі убиває мучителя.
Т. Манн протиставляє злий талант чарівника пересічній особистості меланхолійного Маріо. Із поєдинку переможцем виходить не "сильна особистість" гіпнотизера, а звичайний хлопець із почуттям власної гідності.
Символічність образів миттєво прочитувалась у часи створення новели, адже в ті часи культ "сильної особистості" стрімко формувався і поширювався в ряді країн: в Італії — Муссоліні, у Німеччині — Гітлера, у СРСР — Сталіна... Антигуманну сутність тоталітарної влади Т. Манн розкрив у образі чарівника Чіполли, а також пророче показав результат такої влади.