А той розраховував на те, що батько, мабуть, не скоро зможе повернути йому десять тисяч готівкою, і до того часу, поки їхню ділову спілку не можна буде розірвати, він і дружина розкошуватимуть на батькові гроші.
І ось протягом чотирьох років, коли молода пара жила в батька, Ругон лютував, виливаючи в нескінченній лайці свій безсилий гнів. Проте Арістід і Анжела ніколи не втрачали рівноваги й спокійно посміхались. Вони міцно вкоренилися в домі, і ніщо не могло зрушити їх з місця. Кінець кінцем, П'єрові пощастило; він зміг уже повернути синові ті десять тисяч франків. Але, коли почали підводити рахунки, Арістід вдався до таких дріб'язкових причіпок, що П'єр, махнувши рукою, дозволив молодим вибратись, не вирахувавши жодного су за харчування та квартиру. Подружжя оселилося на невеликій площі Сен-Луї у старому кварталі, поблизу батьків. Десяти тисяч франків вистачило не надовго. Треба було подумати про роботу. Проте Арістід, доки в домі були гроші, нічого не змінив у своєму способі життя. Коли ж черга дійшла до останнього стофранкового білета, він став дуже нервуватись. Бачили, як він блукав по місту з розгубленим виглядом; відмовившись від своєї щоденної чашки кофе у клубі, із заздрістю стежив, як грали інші, але сам вже не торкався карт. Бідність зробила його ще гіршим, ніж він був досі. І все-таки він довго тримався і вперто не брався ні за яку роботу. У 1840 році у нього народився син, Максим. Коли хлопець підріс, бабуся Фелісіте віддала його до коледжу і потай платила гроші за його утримання. У сім'ї Арістіда на одного їдця поменшало, але бідолашна Анжела була завжди голодна; чоловікові довелося, кінець кінцем, шукати собі роботи. Йому пощастило дістати посаду в супрефектурі; там він прослужив близько десяти років, але не досяг вищого окладу, як тисяча вісімсот франків на рік. Він не тямив себе од люті, жив лише невситимою, але марною жадобою насолод, жадобою, яку він успадкував від своєї матері. Те, що він займав таку незавидну посаду, доводило його до розпачу; злиденні півтори сотні франків, які він одержував щомісяця, здавалися йому іронією долі.
На початку 1848 року, коли Ежен подався до Парижа, він хотів був і собі рушити за ним. Але брат був неодруженим, і Арістід не міг тягти за собою так далеко дружину, не маючи достатньої суми грошей. І він зостався, передчуваючи наближення катастрофи, і все вичікував, готовий кинутись на першу-ліпшу здобич.
Переказ:
Так само докладно Золя веде оповідь про Паскаля, середульшого сина Ругонів, але виводить його образ як виключення, що спростовує закони спадковості: ні жадобою збагачення — "фірмовою" рисою Ругонів, ні лінощами не наділяє письменник свого героя.
Цитата:
Середульший син Ругонів, Паскаль, здавалося, не належав до цієї сім'ї. Це був один з тих феноменів, які часто зустрічаються в природі і які ніби спростовують закони спадковості. У сім'ї раптом народжується істота, в якій природа втілює всі свої творчі елементи. Ні фізично, ні морально Паскаль не був схожим на Ругонів. Він бус високий на зріст, з приємним і строгим, обличчям, його скромність, одвертість, любов до науки були цілковитою протилежністю жадібним шанолюбним прагненням його сім'ї, її користолюбству, що не зупинялося ні перед чим. Здобувши в Парижі ґрунтовну медичну освіту, він за власним бажанням повернувся до Плассана, незважаючи на численні пропозиції професорів. Він любив спокійне життя у провінції, вважав, що тут для вченого значно кращі умови, ніж у гомінкому Парижі. Але й у Плассані він зовсім не намагався здобути більш-менш сталу клієнтуру. Дуже витриманий, зі скромними потребами, він відчував презирство до багатства і задовольнявся кількома хворими, що випадково потрапляли до нього. Єдиною розкішшю, яку він собі дозволив, був маленький світлий будинок у новому місті, в якому замикався, з любов'ю вивчаючи природничі науки. Особливо захоплювала його фізіологія. Коли в місті дізналися, що він часто купує трупи у гробаря з лікарні, делікатні пані та деякі полохливі буржуа стали жахатися його. Правда, вони ще не дійшли до обвинувачення Паскаля в чаклунстві, але кількість пацієнтів у нього значно зменшилася. Його вважали диваком, і представники вищого класу, щоб не скомпрометувати себе, не довірили б йому лікувати найменшу дряпинку на своєму мізинці. Дружина мера якось сказала: "Краще померти, ніж лікуватися в цього пана. Від нього тхне трупом".
Переказ:
Еміль Золя характеризує стан середнього прошарку суспільства, яке представляє рід Ругонів: різке порушення становища у країні в результаті економічної кризи відбилось і на їх можливостях.
Цитата:
У цей час Ругони переживали дивну душевну кризу, викликану нездійсненими сподіваннями, незадоволеним честолюбством. їхні колишні добрі почуття, яких, до речі, було небагато, тепер зовсім зникли. Вважаючи себе жертвами лихої долі, вони, проте, не вгамувались і з ще більшою рішучістю та запеклістю прагнули задовольнити свої жадання, поки прийде смерть. У глибині душі не зреклися жодної своєї надії, незважаючи на похилий вже вік. Фелісіте навіть казала, що в неї є якесь передчуття, ніби помре вона багатою. Але з кожним днем злидні гнітили їх все більше. І коли вони відновляли в пам'яті всі свої марні зусилля, коли вони пригадували тридцятирічну безупинну боротьбу і те, що діти не справдили їхніх надій, коли вони побачили, що всі мрії привели тільки до цієї жовтої вітальні, в якій треба було опускати штори, щоб приховати її убогість, ними опановувала безсила лють. І тоді, щоб якось втішити себе, вони будували різні плани, як їм розбагатіти, вигадували всілякі комбінації. Фелісіте, наприклад, мріяла виграти в лотереї сто тисяч франків, а П'єр — придумати якусь незвичайну спекуляцію. Так і жили вони однією думкою: раптово, за кілька годин стати багатіями, втішатися всіма радощами життя, хай недовго, хай навіть один лише рік. Усім своїм єством вони поривалися до цього, поривалися грубо, безупинно.
Отже, революція 1848 року застала всіх Ругонів настороженими. Розлючені своїми невдачами, вони здатні були навіть за горло схопити фортуну, якби тільки зустріли її десь у темному місці. Це була немовби зграя бандитів, що причаїлась у засідці й готова щохвилини кинутись на здобич. Ежен чатував у Парижі, Арістід мріяв пограбувати плассанців, а батько й мати, найупертіші з усіх, мали намір діяти окремо і, крім цього, дещо вхопити із здобичі своїх синів. Лише Паскаль, скромний, закоханий у науку, жив самотньо, у маленькому світлому будинку нового міста, байдужий До всього, крім своїх занять.
Переказ:
Золя ретельно аналізує політичні сили Плассана, що стали рушійними під час революції 1848 року.
III
У Плассані, цьому замкненому в собі місті, де в 1848 році так чітко визначився поділ на суспільні класи, політичні події знаходили слабкий відгук. Навіть і зараз тут мало чути голос народу; своєю розсудливістю його заглушає буржуазія, аристократія — німим відчаєм, тонкими інтригами — церква. Хай валяться трони, виникають республіки — місто від цього мало хвилюється. Коли в Парижі б'ються, у Плассані сплять.
Політична історія Плассана, як і інших малих міст Прованса, має цікаву особливість. До 1830 року жителі лишалися щирими католиками і завзятими роялістами; та й народ присягався тільки Богом та своїми законними королями. Потім сталися дивні зміни: згасла віра, робітники й буржуа, зрікшись легітимізму, поволі приєдналися до великого "демократичного руху нашої доби. Коли вибухнула революція 1848 року, самі лише дворяни й духовенство стали на бік Генріха V. Довго вважали вони пришестя Орлеанів як безглузду спробу, що рано чи пізно приведе до повернення Бурбонів. Хоч їхні надії похитнулись, але, обурені зрадою колишніх соратників, вони намагалися повернути їх до себе і не припиняли боротьби. Квартал Сен-Марк, при підтримці всіх своїх парафій, взявся за роботу. У перші ж дні після лютневих подій буржуазію й особливо простий народ охопив великий ентузіазм. Республіканські новачки поспішали використати свій революційний запал. Але у рантьє нового міста він спалахнув і швидко погас, немов купа соломи. Дрібних власників, колишніх торговців, усіх тих, хто спокійно жив або збільшив свої достатки за часів монархії, швидко охопила паніка; за Республіки життя було дуже неспокійне, і вони тремтіли за свої калитки, за своє безтурботне егоїстичне існування. Тому в 1849 році, коли почалася клерикальна реакція, майже всі плассанські буржуа перейшли до партії консерваторів. Їх прийняли з розкритими обіймами. Ніколи ще нове місто не зближалося так тісно із кварталом Сен-Марк: деякі дворяни стали навіть вітатися за руку з адвокатами і колишніми торговцями олією. Ця несподівана фамільярність викликала захоплення нового кварталу, який зараз же оголосив непримиренну війну республіканському урядові. Скільки спритності й терпіння довелося проявити духовенству, щоб добитись такого зближення! По суті, плассанське дворянство перебувало у стані глибокої прострації, у своєрідній агонії: воно зберегло свою віру, але, поринувши у глибокий сон, визнавало за краще нічого не робити, здавшись на Божу волю; найохочіше воно протестувало самим тільки мовчанням, відчуваючи, мабуть, що його боги померли і що йому не лишається нічого іншого, як приєднатись до них. Навіть в епоху перевороту, коли катастрофа 1848 року могла ще на якусь мить дати надію на повернення Бурбонів, дворяни лишалися інертними й байдужими; на словах вони здатні були кинутися в бій, а на ділі дуже неохоче кидали затишок свого каміна. Духовенство невтомно боролося проти цього духу байдужості й покірливості. Воно боролося з усім запалом своєї пристрасті. Коли священик впадає в розпач, він б'ється ще запекліше. Уся політика церкви полягає в тому, щоб неухильно йти вперед, ні на крок не збочуючи від обраного шляху, і, якщо треба, навіть відкласти здійснення своїх планів на кілька століть, аби не втрачати жодної години й весь час, без упину рухатись уперед. І тому в Плассані реакцію очолило духовенство. Дворянство грало роль підставної особи, не більше; духовенство ховалось за ним, керувало, спонукало і навіть намагалось вдихнути в нього якусь подобу життя.